Олекса Алмазов. Не зникнути без сліду

Тиша та спокій. Хоч це й незвично для територій поруч шкіл, але у сквері навпроти Луцького ліцею № 4 імені Модеста Левицького все інакше. Шкільний галас рідко переходить дорогу. Звісно, були часи коли за великим фонтаном й храмом, який наче вічність будується, діти взимку з’їжджали з гірки на пакетах. Але й це минуло.

А сквер мовчить, бо тут пів століття тому було православне кладовище. В 1970-х роках його знесли совєти. Родичі покійних перенесли частину поховань на кладовище в Гаразджі під Луцьком. Решту могил зрівняли землею.

Серед таких було й поховання генерал-хорунжого армії Української Народної Республіки родом з Херсонщини Олекси Алмазова. Зараз у парку облаштована символічна могила, яка досі засвідчує неправдиву дату народження військового. Чому? Розповідаємо у тексті.

У рубриці «Місто мовчки говорить» ми складаємо своєрідну семіотичну картину Луцька. Розповідаємо, про що та як комунікують графіті, вивіски та навіть скульптури. Усе, що містить в собі певні значення, закодовані в знаках та символах. Цього разу про те, звідки в луцькому сквері взялася символічна могила Олекси Алмазова, про його постать, заслуги, луцьке життя і те, що від нього зосталося.

Серед степів та зброї

Олекса Алмазов (Алмазів) — постать, що втілює незламний дух українського війська та відданість національній ідеї. Народився 18 січня (6 січня за старим стилем) 1885 року в селі Володимирівка Херсонського повіту (нині Миколаївська область).

«Тут, на лоні степової природи, минали його дитячі роки. Степ дав Олексі Алмазову той розмах, що був потім притаманний йому як командирові, сміливість, уміння швидко зорієнтуватися і прийняти правильне рішення», — так описує його дитинство Володимир Дмитрук у науковому виданні «Роде наш красний…» (Волинь у долях краян і людських документах) Том 2, 1996 рік.

Олекса здобув освіту в Тифліському реальному училищі (Тбілісі), Олексіївському піхотному юнкерському училищі в Москві та Михайлівському артилерійському училищі в Санкт-Петербурзі. Ймовірно, обрав саме такий шлях, бо єдиний соціальний ліфт в Російській імперії — долучитися до армії.

Був дуже здібним учнем: «Портупей-юнак Алмазов став одним з найкращих вихованців на своєму курсі: дисциплінований, здібний до військових наук і дуже скромний. Лише 59 з-поміж 200 юнаків училища одержали право носити погони, що краєм обшиті вузьким золотим галуном (погони портупей-юнака) — серед них був і тихий хлопчина з Херсона». (З публікації в «Історичній правді» — про навчання в Олексіївському піхотному юнкерському училищі).

Згодом Олексу направили на службу до Курляндської губернії (тепер Латвія), де він майже чотири роки ніс службу у фортечній артилерії у Лібавській фортеці (Лієпая). За результатами служби він отримав звання підпоручника.

У 1911 році його перевели до Ковенської фортеці (у литовському місті Каунас), відправили на курси електротехніки при Санкт-Петербурзькому гарматному заводі, які він успішно завершив у липні 1914 року. Водночас вступив до Технологічного інституту Імператора Миколи I у Санкт-Петербурзі, проте після першого семестру вирушив на фронт, адже під час навчання його застала Перша світова війна. На Західному і Південно-Західному фронтах Алмазов командує військовими з’єднаннями, отримує звання штабскапітана.

Стояв на захисті Києва, відвойовував Крим та охороняв східний кордон

З початком Української революції 1917 року Олекса долучився до національного руху, свідомо перейшов на нижчу посаду у війську. Сформував і 1 січня 1918 року очолив Окрему кінно-гірську гарматну батарею у складі Гайдамацького коша Слобідської України, яка згодом увійшла до складу 1 Запорізького кінного полку імені Костя Гордієнка.

Оскільки підрозділ нерозривно пов’язаний із постаттю свого незмінного командира, дивізіон часто називали «алмазівським». Звільнення від більшовиків Гребінки, Лубнів, Хоролу, Полтави, Харкова і Кременчука, блискавична Кримська операція під проводом полковника Болбочана (13—25 квітня 1918 року) мають суттєвий «алмазівський» внесок.

Знаковим у кар’єрі Олекси був бій за Київ, кульмінація Першої українсько-більшовицької війни. 28 січня (15 січня за старим стилем) 1918 року на вулицях Києва розгортаються вуличні бої українських військ з російськими більшовиками.

Олекса — серед очільників артилерії. У його розпорядженні — батарея з 4 кінно-гірських гармат. Показово: артилеристи мали можливість поставити батарею у житлових кварталах, серед будинків цивільних киян. Проте Алмазов був проти цього і, як стверджує автор публікації про Алмазова в «Історичній правді» Павло Подобєд, розмістив батарею біля Микільського військового собору, на місці якого нині стоїть готель «Салют».

Кінно-гірський дивізіон, яким командував полковник Алмазов, був лялькою в порівнянні з рештою частин корпусу. Найкраще зорганізований, найкраще виекіпірований і на славу вишколений, він був окрасою Запорожців.

Борис Монкевич
Сотник

Зі зміною голів тодішньої української держави Алмазов залишався у війську і за Винниченка, і за Петлюри, і за Скоропадського, адже вважав неприпустимим для вояка йти в політику. За час своєї служби в Армії Української Держави  Алмазов охороняв кордон у районі населених пунктів Сватове — Білокуракіне — Старобільськ.

Олекса Алмазов отримав найвищу нагороду армії УНР — Залізний Хрест «За Зимовий похід і бої» як учасник Першого Зимового походу (1919–1920).

Відступ, Подєброди, любов та Луцьк

Після вимушеного відступу Армії УНР за Збруч у 1920 році Алмазов разом зі своїми воїнами був інтернований до Польщі. Продовжував піклуватися про своїх підлеглих, знаходив для них роботу та підтримував бойовий дух. У 1923 році організував працевлаштування дивізіону на вугільній шахті «Сатурн» у Сілезії, де сам був помічником гірничого інженера.

У 1926 році Олекса вступив до Української господарської академії в Подєбрадах, здобувши диплом інженера-гідротехніка. Він проходив практику в 1928 році в ЧСР на будівництві доріг у Словаччині. В цій академії познайомився з німкенею родом з Харкова Терезою Кохель, з якою згодом одружився.

Після отримання диплома інженера, у 1930 році, Олекса з дружиною переїхали до Луцька. Сім’я мешкала на вулиці Садовій, 6. У новому для себе місті він працював інженером-гідротехніком. Від серпня 1935 до березня 1936 року був відповідальним за проведення комасаційних і меліоративних робіт у відділі рільництва воєводського уряду.

Олексій поринув в громадську діяльність, був членом Головної управи ВУО, Товариства імені Лесі Українки у Луцьку, Волинського громадського комітету допомоги голодуючим в України (1933—1934), скарбником Волинського українського театрального товариства.

Працював у Товаристві імені Лесі Українки, де його навіть обрали першим заступником голови управи. Воно було єдиною громадською організацією, яка вела культурно-освітню роботу у Волинському воєводстві, опікувалася українськими гімназіями, школами, гуртками.

Така активна громадська діяльність занепокоїла місцеву польську владу:

«Його активну громадську роботу незабаром помітила польська служба безпеки. З початку 30-х рр. воєводі Г. Юзевському часто вказували на те, що О. Алмазов не може обіймати посади в органах влади.

27 квітня 1935 р. під виглядом реорганізації Міністерства рільництва i реформ рільних його пропонується звільнити.

11 липня на ім’я Воєводи надходить донесення командира окружного корпусу бригадного генерала Сморовінського про те, що О. Алмазов є небезпечною людиною, чужинцем, який не прийняв польського підданства, і для безпеки держави і військової оборони не бажано, щоб він займав службове місце в установі, бо може використати знання для ворожої розвідки.

22 липня Волинський воєвода пише подання до Міністерства рільництва і реформ рільничих, в якому позитивно характеризує Алмазова: він добре обізнаний з роботою, гарно з нею справляється, приносить велику користь державі, і на цей час його ніким замінити. Переможцем у цьому двобої виходить воєвода. Але гоніння на генерала не припиняється і надалі. Чим більше наступає реакція, тим активнішою стає його громадська робота, зростає авторитет», — пише Володимир Дмитрук.

У кількох джерелах йдеться про те, що згадані події негативно вплинули на здоров’я Олекси. Він помер раптово 3 грудня 1936 року в Луцьку.

Два сервізи, вулиця й символічна могила — все що залишилося від луцького життя

Похорон Алмазова перетворився у справжню українську маніфестацію єдності української громади. На урочисте прощання прибула українська еліта від уряду УНР, відділу Українського центрального комітету, «алмазівці», колеги з Академії, представники воєводи.

«Давно Луцьк не бачив такої великої єдності і солідарності народних мас. Здається, що ніхто з українців не залишився в цей день у себе дома, а вважав святим обов’язком віддати останню шану небіжчикові», — так було описано прощання з Алмазовим в некролозі «Української ниви».

До спорудження пам’ятника на могилі генерала долучилася студійна комісія Волинського українського театрального товариства (ВУТТ), яка передала виручені кошти від вистав на Шевченківських академіях.

«До осені 1937 р. спільними зусиллями зібрали 700 зл. З метою збільшення суми благодійного фонду будівництво перенесли на весну», — йдеться у статті дослідниці Руслани Давидюк «Українська революція 1917–1921 рр. у дискурсі національної пам’яті міжвоєнної Волині».

30 грудня 1936 року Управа «Товариства ім. Лесі Українки» запровадила для учнів приватної української гімназії у Луцьку стипендію імені генерала Олекси Алмазова.

Після смерті чоловіка його дружина поїхала за кордон, адже вже тоді було зрозуміло, що є ймовірність зміни влади на радянську.

«Все, що залишилося від луцького життя», як каже історик Богдан Зек , Тереза Алмазова віддала сім’ї полковника Михайла Савицького. Це були два заварники: з польського порцелянового заводу «Цмєлів» (1930-ті) та англійської фірми Gibson & Sons (1900-1920 роки). Чайники передала Волинському краєзнавчому музею онука Михайла, Наталія Завальна.

Додамо, що одна вулиця у Луцьку носить ім’я Олекси Алмазова. Також на честь генерала назвали вулиці у Києві, Херсоні, Львові, Сумах та Винниках, а в Миколаєві та Дніпрі — переназвали.

Що зараз із місцем поховання

Щодо місця пам’яті Олекси — все складно. У 1970-х совєти знесли православний цвинтар й знищили могилу Алмазова.

«Як стверджує очевидець, художник Іван Бойко, під час ліквідації кладовища за часів радянської влади зникло 15 надмогильних плит — їх начебто викрали з метою збереження від руйнації. З того часу плити ніхто більше не бачив», — пише луцький краєзнавець Олександр Котис. Цілком можливо, що серед цих плит була й у пам’ять Олекси.

У 1989 році на місці цієї могили поставили дубовий хрест й лише у грудні 1992 року її відновили завдяки клопотанню голови Братства вояків УПА Волинського краю Мелетія Семенюка.

Пам’ятник розташований на орієнтовному місці поховання Олекси, яке встановили за допомогою спогадів очевидців. Водночас поруч розмістили пам’ятну стелу пілотам Української Народної Республіки, які також були там поховані.

Вважалося, що рік народження Олекси — 1886 або й взагалі 1879. Остання дата досі видніється на луцькому пам’ятнику, зведеному на місці могилі. Ймовірно, на момент його встановлення не було достатньо інформації про справжню дату народження (18 січня (6 січня за старим стилем) 1885). Проте нещодавно дослідник Андрій Рукас за допомогою метричних книг встановив точну дату народження.

Як стверджує волинський історик Богдан Зек, Український інститут національної пам’яті вніс саме цю дату в перелік пам’ятних та ювілейних дат на 2025 рік. Цей перелік затверджений Верховною Радою України.

Нині до символічної могили принесли квіти. Певно, до дня народження Олекси Алмазова. Шкода, що справжньої дати появи на світ йому поки не подарували.

Хоча радянська влада знищила його могилу, пам’ять про Олексу Алмазова живе: у 2016 році його ім’ям названо вулиці в Києві, Херсоні та Луцьку.

А у 2018 році 406 окрема артилерійська бригада ЗСУ України отримала його ім’я. 8 вересня 2022 цю ж бригаду відзначив президент Володимир Зеленський за заслуги при контрнаступі на Харківщині в районі Балаклії.

***

Залишаємо вас з уривком есею письменниці та поетки Катерини Калитко для книги «Вежа через [ó]». Для Катерини це місце має особливе значення, адже вона в усіх містах завжди дошуковується пласту сенсів, пов’язаних з історією УНР.

Під час літературної резиденції у Луцьку поетка ходила слідами Сергія Тимошенка та Олекси Алмазова. Зокрема подякувала й попрощалася з Олексою на його місці пам’яті:

«…Високі дерева медитативно шумлять. Люди сидять на лавках і колишуть у візочках дітей. Власне, тут і могили немає, тільки пам’ятний камінь (раніше був дубовий хрест, поставлений з ініціативи місцевих рухівців).

Поховання знищили совєти ще в 1970-х, але дивним чином це місце ожило, ставши майданчиком для зібрання луцької патріотичної громади в останні роки Союзу, перед відновленням незалежності. Слово «відновлення», а не «проголошення» звідкись із повітря, важливо підкреслити саме між символічною могилою Олекси Алмазова та розташованим поруч пам’ятним каменем літунам УНР.

До Луцька я приїхала з Вінниці, за яку Олекса Алмазов теж воював. А за тиждень до того проїхалася якраз лінією Сватове — Білокуракине — Старобільськ. Як і сто років тому, неподалік цих містечок на українському фронті знову гаряче.

Луцьк для мене цього разу проявився як дивовижний хронотоп, у двох вимірах. З одного боку, — дуже щемко, — як фронтир, де українська військово-політична еміграція могла найближче підійти до Великої України, за яку воювала. І продовжила би згодом, якби не кілька «але», серед яких і вбивство Симона Петлюри в Парижі.

А з іншого боку тут дуже помітний, всією шкірою відчутний той об’ємний шов соборності, що періодично запалюється на зміну ментальної погоди. Нитки доль, що сходилися звідусіль. Залиті кров’ю вузли, в які ці долі спліталися. Роз’ятрена літораль, якою рухаються припливи й відпливи великої історії. Усе те, що не дає нам спокійно спати, беззастережно прощати, але й відвертатися одне від одного. Наелектризоване, оголене відчуття часу. До Луцька варто приїхати бодай за цим».