Як війна нас змінила. Погляд антропологині Тіни Полек

За три роки повномасштабної війни звички, будення, побут кожного зазнав змін. Зранку за чашкою кави чи чаю читаємо новини про Трампа і Зеленського, відкриваємо стрічку в інстаграмі й бачимо картинки зі зборами на потреби військових і донатимо. Або ж не п’ємо, не читаємо, не бачимо і не донатимо.

Ми запитали в лучан про набуті під час повномасштабної звички. Серед них — закласти прання під час початку повітряної тривоги, ходити з ліхтариком по хаті, навіть коли є світло (звичка блекауту), скролити новини про війну й моніторингові канали перед сном, репостити та підтримувати збори й відкривати допоміжні банки, в дорозі виходити з маршрутки чи автівки, щоб вшанувати місію «На щиті», пити дріп каву вдома, бо звик (-ла) до неї під час перебування на фронті.

У кожного сформувалися певні особливі звички, а проте є й те, що об’єднує українців, незалежно від місця перебування, віку чи статі, прожитого досвіду. Цей спільний знаменник — війна.

Ми поговорили з антропологинею та популяризаторкою антропології Тіною Полек про спільне та відмінне в житті українців з моменту початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну. Полек — кандидатка історичних наук, викладачка Київської школи економіки, співзасновниця громадської організації «Центр прикладної антропології», членкиня Європейської асоціації соціальних антропологів.

Спершу займалась академічними дослідженнями, а потім перейшла до прикладної сфери. Сьогодні проводить антропологічні дослідження для бізнесу та громадських організацій. З початком повномасштабної війни Тіна зреагувала на події й почала вивчати антропологію війни. Далі — її думки.

Війна усюди різна

— Важливо розуміти, про який період війни ми говоримо. Те, що актуально для блекаутів 2023 року, абсолютно не актуально для літніх блекаутів минулого року. Всі наші практики тримаються певний час, а потім відходять, тому що змінюється контекст. Війна — це не статичний стан. Війна постійно змінюється, відповідно, способи пристосування до цих змін прямо впливають на те, якою є поведінка людей.

Ми не можемо сказати, що поведінка у війні — така і така. Ні. Поведінка у війні буде залежати від того, про який саме контекст йдеться. Коли і де відбуваються події? Чи це в Києві, Запоріжжі, на Закарпатті?

Однакової поведінки українців під час війни не буде, тому що всі живуть у різних умовах дотичності до війни й в різних контекстах застосування ворогом зброї й тактики. ФАБи у Запоріжжі — не те саме, що шахеди в Києві. А шахеди в Києві — не те саме, що ракети у Львові, які, до прикладу, атакують з більшою інтенсивністю, але з меншою періодичністю.

Локальні відмінності

— Є локальні культури. Наприклад, десь міська рада, як-от в Ужгороді чи у Львові, ухвалює рішення про прощання з полеглими в центрі міста, де воно відбувається в певний усталений спосіб. Ось у Києві так не відбувається. Прощання на Майдані Незалежності відбуваються тільки з певними людьми.

А в сільській місцевості, де всі всіх знають, односельчани обов’язково вийдуть проводжати полеглих воїнів. У великому місті — будуть присутні більшою мірою близькі і рідні полеглого, ближче оточення.

Прощання

— Запит на прощання буде завжди, тому що це класичне явище в будь-якій культурі, прощання вимагає ритуалу. Зараз ми бачимо дуже велику кількість форм прощань із загиблими військовими на війні, що вимагає певного специфічного ритуалу. Це не може відбуватися точно так само, як це відбувається просто з цивільними.

Регулювання і форма цього — це питання до Сил оборони держави, спільноти військових, суспільства.

Спільне «куди завгодно» і віртуальний простір

— Ймовірність постраждати від війни залежить від того, наскільки близько людина перебуває до лінії фронту, з одного боку. З другого боку, це той контекст війни, де ракета може прилетіти куди завгодно. Ось це «куди завгодно» точно буде спільним.

Крім того, важливий момент: ми проживаємо війну і в цифровому просторі. Те, що люди читають і бачать, і те, в який спосіб отримують інформацію — також спільне незалежно від того, на якій території вони проживають.

Телеграм-канали чи звук повітряної тривоги сповіщає нас про загрозу. Після того, як отримуємо інформацію про неї, в нас вибудовуються повсякденні стратегії. Оце, мені здається, для цієї війни нове і точно є спільним для різних регіонів України.

Коли починається тривога, залежно від того, де людина знаходиться, вона буде ухвалювати певні рішення. На Закарпатті — велика ймовірність, що нікуди не ховатимемося. В Запоріжжі можемо не встигнути добігти до укриття, тому що летить ФАБ. У Львові — дивимося, що летить і куди.

«Що летить», мабуть, буде ключовим. І залежно від цього ухвалюємо рішення. Наприклад, якщо це шахеди в іншому кінці міста — маємо час сховатися, доки вони долетять. Інколи приймаємо рішення: якщо летить шахед, то треба йти в коридор. Летить ракета — в сховище. Але ці стратегії можуть змінюватися.

Єдність

— Те, що люди збираються разом за кілька хвилин до трагедії, притаманне не лише українцям. Це називається правилом Зіммеля, за прізвищем німецького соціолога, який говорив, що ступінь зв’язаності спільноти прямо залежить від того, який на неї чинять тиск.

Чим сильніший тиск, тим більша зв’язаність спільноти. Але є одне але — цього недостатньо. Для того, щоб спільнота була зв’язана в довгостроковій перспективі, вона натомість має щось давати своїм членам. Наприклад, почуття ідентичності й причетності, якась вигода, взаємна підтримка. Тоді спільнота буде довго існувати.

Гарний приклад — єврейська спільнота, яка дуже-дуже зв’язана, в тому числі й через зовнішній тиск. Якщо будь-хто з членів цієї спільноти захворіє або захворіє хтось із близьких — всі гуртом допоможуть зібрати гроші на лікування.

Напруга

— Попри різність досвідів, війна болить усім. У різний спосіб, по-різному, але болить. І з цим болем ми будемо собі давати раду в майбутньому.

Мислення про війну залежить від того, з якої дистанції на неї дивимося. Якщо подивитися на неї дуже близько, то можна побачити, наскільки різний наш досвід не тільки залежно від географії, а й від того, чи служимо ми чи наші близькі, чи хтось поранений внаслідок обстрілу, чи хтось залишився без житла.

Якщо ми роздивимося це дуже близько, побачимо різність, яка провокує певне відчуття несправедливості. Війна не всіх торкнулася однаково, що породжує нерозуміння між нами. Це не означає, що ті, кого торкнулося більше, хочуть, щоб інших торкнулося так само. Але це означає, що є певна територія непорозуміння, тому що досвіди — різні й несуміжні.

А коли ми відійдемо трохи далі — побачимо українців, які переживають екзистенційну загрозу, захищаються і хочуть вижити. Звісно, напруга буде, вона органічна і зрозуміла, бо у свідомості людей — нечесно, що хтось постраждав більше. Але це не означає, що ми роз’єднані й перегриземо одне одного.

Ненормальність і дегуманізація

— Війна — це стан ненормальності, особливо для сучасної людини, яка понад 80 років прожила в мирному світі. В цьому стані нормальними стають ненормальні речі.

У всіх війнах відбувається певна дегуманізація. Немає воєн, де б противники намагалися зрозуміти й стати на місце один одного, вдатися в становище. Такого не буває, тому це і називається війною.

Чи матиме довгострокові наслідки ненависть, яка лютує в українців? Я не впевнена. Генерація картинок зі словами, викладеними тілами російських солдатів, пости в соцмережах зі словами «свинособаки» — це все інструменти, які застосовуються тут і зараз, поки в них є потреба. Зникне потреба — не буде цих інструментів. Хейт росіян — це інструмент.

«Не хочу досліджувати росіян»

— Я зрозуміла, що не хочу досліджувати росіян. Але є дуже багато західних антропологів, які їх вивчали і вивчають. І там є досить багато відповідей на питання, які цікавлять українців сьогодні.

Я постійно цитую статтю свого колеги Мішеля Бушара, канадського антрополога, який досліджував російський націоналізм. Я весь час згадую його публікації 2007 року, в яких він аналізує що таке загадкова «руская» душа. А також говорить про те, що якщо росіяни надалі чинитимуть акти агресії стосовно інших народів — завжди говоритимуть про те, що вони захищатимуться. Це справдилося, і не один раз, після 2007 року.

Я глибоко переконана в тому, що ці дослідження давно були необхідні Україні, якби ми готувалися до війни раніше. Але я особисто поки що їх не проводила. Якщо на це виникне запит і мене покличуть в якийсь проєкт, то я б погодилася з міркувань подальшої оборони. Таке знання буде корисним. Але не можу сказати, що я отримую задоволення від цього (дослідження поведінки росіян — mm).

Відхід від російської культури

— 2022 рік — це період глибокого шоку. Цей шок був прожитий в тому числі шляхом сепарації від російської культури. Вочевидь, сепарація не відбувалася системно — вона досить хаотична, тому результат і не закріпився, як на мене. Сепарація — це процес. Вона не обов’язково відбувається лінійно.

І те, куди цей процес прийде, дуже залежатиме від того, як закінчиться війна і що буде після. Я думаю, що ще рано говорити.

***

Більш ніж 11 років тому Росія розв’язала війну в України. Серед них три — повномасштабної та всеохопної. Українці стоять в цій боротьбі міцно, попри складнощі, важкі втрати й гучні заяви заокеанських політиків.

Попри відчутну й завислу невідомість майбутнього, спільна трагедія об’єднала нас як ніколи. І лише українцям вирішувати що буде далі.