Війна навчила Марію, як допомогти самій собі

Тендітна блондинка в штанях-шароварах і топі заходить у танцювальний зал луцької студії Diamond. На грудях тату з Феніксом, на ногах — 21-сантиметрові підбори. Це 27-річна Марія Хоменко з позивним Фея. Військова, бойова медикиня, інструкторка з тактичної медицини. У свій єдиний вихідний прямує сюди з іншого міста, аби зібратися докупи під музику, збалансуватися і втримати поставу. Для неї це не лише хобі чи спосіб тримати гарну фізичну форму. Тут — серед своїх.

Керівниця танцювальної студії, в яку приїздить на тренування Марія, — ветеранка, медикиня та посестра по бригаді Анна Рекретюк Багіра. Дівчата познайомилися задовго до війська, разом служили, пройшли найгарячіші точки та дружать досі. Марія цінує такий зв’язок, адже більшість людей з її цивільного життя відсіяло сито війни.

У минулому залишилися друзі, колишній хлопець та батько, який розкритикував дочку за участь в Революції гідності й «неправильну політичну позицію». Не спілкуються вже багато років.

Дівчина з рожевим волоссям

У лютому 2022 року лучанка Марія Хоменко разом зі старшою сестрою Тонею стали в чергу на запис в тероборону. Дівчатам тоді було 23 й 29, а на вигляд — зовсім діти. На Машу з рожевим волоссям й сором’язливим поглядом скоса подивлялися чоловіки з черги до війська, а секретар ТЦК порадив не брати з собою туфлі у валізу.

Тоді сестер прийняли до лав 100 окремої бригади тероборони (нині 100 окрема механізована бригада Сухопутних військ). 8 березня Марія склала присягу і поїхала на білоруський кордон служити — на кухню варити борщі й каші на 200 людей. Фея тягала 50-літрові баняки й губилася у більшій на кілька розмірів формі. Переконувала себе: «Все, що робиться для перемоги, — правильно. Комусь сітки плести, комусь — пироги пекти». Побратими по-дружньому кепкували з кольору волосся кухарки, мовляв, вмочила в борщ косу, але при цьому допомагали біля плити.

Фея облаштувалася в бліндажному містечку, яке за лісову тишу й проживання взводами, як у дитячих літніх таборах, між собою жартома називали санаторієм «Три сосни». Марії скрізь хотілося додати затишку: на Новий рік повісила гірлянди, придбала цукерки в яскравих коробках, святкові шкарпетки і роздала подарунки побратимам.

«Швидко прийшло усвідомлення жорсткого вигорання. Я зрозуміла, що кухні мені недостатньо і я можу більше. Це корисна, потрібна справа, і, можливо, на якомусь етапі я навіть переконала себе, що хочу цим займатися (зважаючи на те, що на інші посади дівчат тоді брали неохоче)», — згадує Фея.

Переломний момент стався під час виїзду на стрільби.

«Коли ми поїхали на полігон (у війську кожен повинен вміти стріляти з автомата й надавати собі першу допомогу, зокрема й кухар — mm), виявилося, що тактично я тренуюся не найгірше. У мені прокинувся здоровий гонор: „Чому я маю залишатися на кухні, якщо можу бути стрільцем? Я можу більше!“» — розповідає.

Проте командування категорично не хотіло відпускати сестер — хто їсти варитиме? Поставили ультиматум: хочете перевестися в бойовий підрозділ, знайдіть замість себе цивільних, які погодяться підписати контракт і працювати на кухні. Дівчата привели двох кухарів та стали стрільцями.

З кухні на передову

У цей час у роті сталися кадрові зміни і з’явилася вакансія бойового медика.

«Старший бойовий медик прийшов до мене в бліндаж і запропонував взяти на себе ці обов’язки. Моя перша реакція була суто цивільною: „Що? Я серіал ‚Доктор Хаус‘ дивилась із заплющеними очима! Який з мене медик?“» — каже Фея.

Покликала за компанію сестру. Тоню така перспектива не надихала, свій шлях з кухні вона пройшла як стрілець, потім — пілот БПЛА. Маші довелося братися за нову роботу самостійно.

Дівчина тверезо оцінила ситуацію в бригаді: медик — так чи інакше потрібен, вчитися вона любить, інформацію засвоює швидко. Видихнула й пішла за новими знаннями. Почала з інтенсивних чотириденних курсів такмеду. Потім купувала додаткові навчання в Києві, їздила на тренінги від Благодійного фонду Сергія Притули, проходила підготовку в окремому медичному загоні спеціального призначення ГО «Білі берети — Рівне».

«Відчувала колосальну відповідальність, адже розуміла: якщо станеться лихо, життя побратимів залежатиме винятково від моїх навичок. Не маючи базової медичної освіти, я з головою поринула в навчання», — згадує військова.

Вчилася за американською системою тактичної медицини, що ґрунтується на протоколах TCCC  та стандарті аптечок IFAK . Вона є золотим стандартом надання догоспітальної допомоги на полі бою, розробленим Міністерством оборони США та Командуванням спеціальних операцій. Уже зовсім скоро Фея вимушено коригуватиме вивчену американську теорію українськими реаліями.

Медик не покидає позицій

Навесні 2023 року 53 окремий стрілецький батальйон рушив на Бахмутський напрямок, у Часів Яр. Роту завели на окопну лінію посеред поля між посадками за Богданівкою і далі. Тут прийняв свій останній бій Да Вінчі . На момент першого бойового виїзду на фронт Марія уже перейшла з посади стрільця на бойового медика.

Фея пам’ятає ті дні похвилинно. Як серед ночі, близько першої години, прибули в Часів Яр. Звуки першого щільного обстрілу. Абсолютний хаос — нічого не зрозуміло, пояснити нікому. Зранку команда: «Виїжджаємо на позиції!».

«Нам буквально рукою вказали напрямок зі словами: „П**ри — там, працюйте“. Комунікація була жахливою, ніхто не розумів, що робити. Командир сказав копати бійниці . Надворі — березень. Земля промерзла наскрізь. І ти береш кірку і починаєш лупати цей лід і замерзлу глину в усій снарязі. У мене навіть відео десь є, де я замурзана працюю цією кіркою — терпіти не можу той кадр», — згадує медикиня.

Тоді ж стався перший розрив між теорією з курсів такмеду та суворою реальністю. За американськими стандартами TCCC бойовий медик має облаштувати так зване «гніздо поранених» на певній відстані від основних позицій, щоб зменшити ризик повторного ураження. Але в умовах окопу в чистому полі зробити це було фізично неможливо — всі тулилися на одній лінії під постійним мінометним вогнем.

«Навколо літали дрони, ми намагалися по них стріляти, думаючи, що вони ворожі, а потім прибігали сусіди з іншої бригади й кричали: „Алло, це наші дрони, не стріляйте!“. Повний безлад і відсутність усвідомлення реальної загрози в перші дні», — згадує Фея.

У загальному хаосі командування вирішило, що медики не мають права покидати позиції взагалі. Хлопці-стрільці через три дні збиралися, сідали в машину і їхали в тил, Марія залишалася в окопі півтора тижня. Лише згодом вдалося налагодити графік чергувань та евакуації.

«Попри весь цей жах, у той перший місяць я жодного разу не пошкодувала про свій вибір. Був неймовірний емоційний підйом: „Нарешті я там, де маю бути, роблю справжню роботу“. Організм працював на шаленому адреналіні», — ділиться.

Тоді прикрим розчаруванням стала вивчена на курсах концепція «золотої години», протягом якої поранений має бути доставлений до шпиталю. У реаліях 2023 року, коли ворожа артилерія не вщухала, а дрони контролювали кожен метр, евакуація тривала по 13–14 годин. Це був час лише для того, щоб дотягнути пораненого пішки крізь обстріли до першого евакуаційного транспорту, а не до шпиталю.

Фронтова косметичка

Феї довелося змінити багато звичного. Найпомітніше — прощання з яскраво-рожевим волоссям. Під час однієї з відпусток у 2024 році Марія перефарбувалася в блонд.

Причини дві. По-перше, задумалася про свій імідж: в суворій армійській ієрархії «дівчинка з рожевим волоссям» не сприймається серйозно. По-друге: підтримувати рожевий колір «на нулі», де бракує води, неможливо. Робити це в умовах черги в душ — егоїзм.

«У Часовому Яру світло, воду та газ перебили в перші дні обстрілів, і більше комунікації не відновлювали. Ми їздили митися в цю баню. Хлопці намагалися пропускати дівчат вперед, але я ніколи не зловживала часом, бо знала, що на морозі стоїть черга з брудних і втомлених чоловіків», — пригадує Марія.

Її рутина догляду за собою на війні теж трансформувалася. Улюбленого рожевого гель-лаку позбулася — нігті мають бути ультракороткими, аби не рвали медичні рукавички. Довелося зняти всі каблучки, які чіплялися за спорядження та рвали гуму. Фея носила лише срібні сережки-ланцюжки з камінчиком, які подарувала подруга як оберіг. Прикраса витримала всі бойові виходи, ніде не зачепилася, але, за іронією долі, зламалася вже в тилу, перетершись об бронежилет.

«Саме на війні в моїй косметичці з’явилися речі, яких я не мала в цивільному житті: спеціальний рушник-тюрбан для волосся та скребок гуаша для обличчя. Коли навколо суцільне пекло, і ти втрачаєш людську подобу, 10 хвилин вечірнього догляду стають рятівним колом для психіки, можливістю нагадати собі, що ти дівчина», — зізнається вона.

Березневі морози на Бахмуті змусили по-іншому глянути на себе і своє ставлення до здоров’я.

«Це було найстрашніше переохолодження в моєму житті. Вночі — мінусова температура і заморозок, вдень — палюче сонце. Ти то пітнієш під броніком, то замерзаєш на смерть. Мені видали берці на два розміри більші, через зайвий простір у взутті ноги просто дубіли. Тоді я психанула і витратила всі гроші на якісне екіпірування: купила черевики Salomon Tundra (які тримають до -40°C) і через волонтерів дістала вживану професійну термобілизну з вовни мериноса, яку використовують гірськолижники. Це мене врятувало від хронічних хвороб», — розповідає дівчина.

«Знайдіть тихе, безпечне місце»

Поки тіло Марії тримало відносний фізичний баланс, психіка сипалася. Перші серйозні прояви психоемоційного перевантаження почалися через два місяці безперервних боїв. Фея перестала спати.

«Навіть коли заплющувала очі, я перебувала в поверхневій фазі сну — чула кожен шелест, кожен виліт, мозок відмовлявся вимикатися. На тлі цього стресу стався гормональний збій, зник менструальний цикл», — згадує.

З’явилася деформація емпатії — стало абсолютно байдуже до цивільних проблем. Коли хтось у тилу бідкався, що не вистачає грошей на ремонт квартири, у військової всередині все закипало від люті.

Невдовзі трапилася перша панічна атака на позиціях. Зрозуміла: якщо почнеться штурм, будуть поранені, а в бойового медика — напад паніки, це додатковий тягар. Медичної допомоги тепер потребувала сама Фея.

«Я потрапила до психіатричної клініки в Дніпрі. Звучить страшно, наче це кімната з м’якими стінами й сорочка з довгими рукавами, але насправді це було звичайне відділення. Разом зі мною там лежало ще 13 хлопців з мого батальйону. У всіх — психічні розлади, панічні атаки та ПТСР», — розповідає військова.

Лікували в госпіталі великими дозами седативних антидепресантів. Спала по 18 годин на добу, почувалася овочем. Від її скарг лікарі відмахувалися, мовляв, втомилася. Після закінчення допустимого терміну перебування в медзакладі її просто виписали з довідкою, але не сказали, що робити далі.

«Я відкрила інтернет, ввела: „Що робити під час панічної атаки?“. Перша порада: „Знайдіть тихе, безпечне місце“. Посміялася і закрила сторінку. В моїх реаліях під Бахмутом ця порада звучала, як знущання», — усміхається Фея.

Знайшла приватного психотерапевта та психіатра, які підібрали антидепресанти, та повернулася на бойові дії. Навчилася контролювати напади за допомогою технік «квадратного дихання», заземлення та тупання ногами. Розповіла побратимам про свій стан і попросила: «Якщо бачите, що я замовкла і випала в ступор — поплескайте мене по обличчю, заговоріть».

Важкі напади більше не повторювалися — навчилася справлятися з ними у зародку. Але Фея чітко усвідомила: її психіка більше не витримує умов «нуля».

Тилова інструкторка

Улітку 2024 року у соцмережах Марії Хоменко з’явився допис:

«У зв‘язку зі станом здоров’я, я змінюю місце служби. Мої побратими із МПБ 100 Механізованої бригади, дякую за ці два роки три місяці і двадцять два дні. (…) Ви назавжди моя велика, часом вредна родина. І привіт новий підрозділ (…) та нове життя… To be continued…»

Фея перевелася в тиловий навчальний центр на посаду інструкторки з тактичної догоспітальної допомоги. Зміни дівчині далися нелегко.

«Період адаптації після бойового підрозділу — це окреме коло пекла. На фронті все просто: ми працюємо на спільний результат, швидко приймаємо рішення, бо від цього залежить, чи виживемо ми сьогодні. Коли приходиш у тил, стикаєшся з тотальною, непорушною військовою бюрократією. Всі анекдоти про армію — це не анекдоти, це чиста правда», — зітхає Марія.

Спочатку інструкторка навчала тактичної медицини сержантів — найближчих до солдатів командирів. Було важко. «Дівчинці-квіточці» довелося наростити зуби і подати голос. Тепер медикиня проводить курс базової загальновійськової підготовки (БЗВП) Сухопутних військ. 51 день курсанти вчаться, як вижити на війні. Відпрацьовують навички до автоматизму. Програма практична: курсанти не просто слухають лекції, а повторюють кожну дію десятки разів.

«Матеріальна база в навчальному центрі — це суцільний біль. Усе, що я мала для занять на початку — це мій власний бойовий рюкзак з такмедом, який мені зібрали побратими з фронту, або речі, які докуповувала за власні гроші. З 2024 по 2026 рік глобально в забезпеченні навчальних центрів мало що змінилося.

Командування звітує, що «виділено кошти на матеріальну базу», а по факту на дві роти видають 10 термоковдр і кажуть: «Вам вистачить». Нам хронічно бракує базових еластичних бинтів для тренування перев’язок, немає плакатів для класів із підказками. Симулятори для тампонування ран з колегами вибивали самостійно через знайомих волонтерів. Від частини видали аж два манекени на цілий взвод. Бинти для тампонування з’явилися лише нещодавно. Крутимося, як можемо, дзвонимо друзям, просимо допомоги», — пояснює.

Навчальна програма для військових, за якою навчає Марія Хоменко, адаптована до нових реалій війни, у яких перша медична допомога лягає на плечі самих військових. Оскільки групи тепер заходять на позиції маленькими жменьками, медик фізично не може бути всюди. До того ж ворог цілеспрямовано знищує стабпункти та евакуаційні машини. Тому бойові медики зараз працюють на відстані від лінії зіткнення.

«Наше головне завдання як інструкторів — навчити кожного солдата надавати першу допомогу самому собі та своєму найближчому побратиму. Це єдине, що реально рятує життя», — стверджує Марія.

Нетерпимість, лояльність та фемінізм

На відстані двох років на тиловій посаді Марія Хоменко відчула, як війна перепрошила її характер. Колись м’яка і сором’язлива дівчина, навчена в дитинстві прощати, бути терпимою та мудрою, тепер дозволила собі злитися і випускати емоції.

«В армії, де на одному квадратному метрі зосереджено занадто багато людей, твої кордони порушуються постійно. Якщо ти не навчишся жорстко говорити: „Ні, мені це не подобається, так зі мною не можна“, тебе просто розчавлять. Чоловіки в підрозділі часто навіть не усвідомлюють, що переходять межу, бо для них це норма. Коли я навчилася проявляти праведний гнів, змогла відстоювати інтереси своїх поранених, воювати з медичним керівництвом, за потреби, посилати на хрін і везти хлопців у приватні клініки, коли армійська система відмовлялася лікувати їхні болячки», — гордиться Марія.

Неймовірна трансформація відбулася і в її ставленні до кухні. Коли Марія варила борщі в 50-літрових баняках на дві сотні людей, щиро ненавиділа цю роботу. Доводилося прокидатися вдосвіта, вкладати в готування всю душу, а у відповідь чути нарікання, бо втомлені бійці відмовлялися від щоденної каші й вимагали картоплі чи стейків. Начистити й приготувати на таку орду самотужки було просто неможливо. Дівчина пригадує, як після Великодня її просили нарізати паски та обсмажити шматочки в яйці на дві сотні ротів… Тоді армійська кухня здавалася каторгою.

«Кухня стала для мене символом затишку, дому і любові. Зараз для мене абсолютно нормально і в радість, коли хлопці повертаються з позицій втомлені, наварити для них величезний казан смачного домашнього борщу. Це мій прояв турботи про них. Армія — як родина: ви не обираєте, з якими людьми служити, але маєте триматися разом, бо більше ніхто про вас не потурбується», — резюмує Фея.

***

Нині Марія Хоменко не будує планів за горизонт — війна забрала це вміння. Не сподівається й на демобілізацію в найближчому часі. Просто набутися з близькими та ріднею — уже непогано для щастя.

Колись повернеться до регулярних занять танцями. Колись вивчиться на реабілітолога. Колись…

Попри все, Маріїн крайній пост у соцмережах про хороше.

«Знаєте що? Не вірю, що кажу це, але вперше за досить довгий час мені добре (тривалу кількість часу). Я танцюю, мої рідні поруч, я маю час на себе, у мене лад з колегами, у мене є стабільний людський побут… Не без нарядів, звісно, не без обстрілів і відключень, але мені добре».