«Уночі, буває, накриває — взуваю кросівки й біжу»

Дихання. Хрускіт дрібного гравію під кросівками. Крок. Крок. Крок. На третьому десятку кілометрів мозок нарешті вимикає щоденний шум і починає думати чистими, короткими фразами. Права нога — поштовх, ліва — опора. Глибоко в стегні ниє старий рубець. Шрами нагадують про себе, коли повітря стає холодним.

«Третя година забігу. Пульс — 132. Нормально. Головне — правильно розрахувати сили. Не зупинятися. Краще перейти на крок, але без перепочинку — втрачу час, потім не наздожену. Спокій — це пастка. Суперника голими руками не візьмеш. Треба бігти», — крутить у голові думку за думкою ультрамарафонець Микола Луговий.

Йому — 27. Ветеран, майстер спорту з легкої атлетики, чемпіон України з 24-годинного бігу. Життя Миколи — це біг. Навіть коли важко і боляче. 

Старт

Микола народився в Борщівці Кременецького району Тернопільської області. Хлопця виховував вітчим, якого він поховав торік.

Частину дитинства провів у спеціалізованій школі-інтернаті. Там почав бігати раз на тиждень. На першому змаганні зійшов із трикілометрової дистанції. Бракувало тренувань. Зачепило: як це — всі пробігли, а я ні? Відтоді почав займатися більш наполегливо.

У школі мав перед очима приклад: тамтешній випускник — талановитий бігун, ультрамарафонець Андрій Голіней .  Хлопець захоплювався й рівнявся на спортсмена.

У 2015 році вступив до Тернопільського художнього професійно-технічного училища № 10 , де вчився на художника-різьбяра та майстра лозоплетіння. Паралельно тренувався — бігав, покращував фізичну форму. 

Училище юнак так і не закінчив — пройшов три курси, але через скруту довелося йти працювати. Влаштувався на фірму з виробництва та встановлення вікон. Попрацював кілька місяців та пішов на строкову військову службу.

«Відслужив в армії й підписав контракт у 2019 році. Служба дала мені величезний досвід: багато всього навчився, що допомогло вижити, коли почалася повномасштабна війна», — розповідає ветеран.

У війську Микола не припиняв тренуватися. Свій перший серйозний старт у 2021 році присвятив семиріччю створення рідної 14 окремої механізованої бригади імені  Князя Романа — пробіг із Володимира до Львова і назад. Дистанцію у 270 кілометрів  подолав менше ніж за 27 годин замість запланованих 48.

«Це був іспит. Я вже планував виходити на міжнародний рівень. Але прийшла війна, і за останні кілька місяців усе змінилося кардинально», — згадує спортсмен.

Війна

Хлопець служив у 14 окремій механізованій бригаді імені князя Романа Великого. Був механіком-водієм, оператором-навідником БМП  та командиром відділення. 

Повномасштабне вторгнення 24 лютого 2022 року застало Миколу Лугового на Рівненщині.

«Ми ще вночі встигли виїхати. Нас підняли по тривозі рівно в 00:00. Машини були заздалегідь заправлені, тож ми одразу поїхали. Тоді ніхто нічого не розумів, думали, просто чергова ротація. О четвертій ранку вирушили на виконання бойового завдання», — згадує.

Із того часу Микола побував на багатьох точках фронту: Запорізькому, Донецькому та Харківському напрямках. За роки служби отримав п’ять поранень та шість почесних нагород, серед яких — нагрудний знак «Сталевий хрест» від головнокомандувача ЗСУ генерала Валерія Залужного, відзнака імені князя Романа Великого та знак пошани від міністра оборони Олексія Резнікова. 

Попри бойові здобутки, до своїх нагород він ставиться стримано й болісно.

«Не знаю, за що мені дали нагороди. Я ними нікому не хвалюся. Був би від них толк, якби війна скоріше закінчилася… А ще краще — якби хлопців повернули, яких уже немає з нами», — зітхає.

Навесні 2025 року після отриманих поранень Миколу перевели в тил. Начальник кафедри фізичного виховання, спеціальної фізичної підготовки і спорту, полковник Станіслав Юрʼєв запросив бійця служити у Харківському військовому інституті танкових військ на посаді інструктора, де спортсмен додатково пройшов підготовку.  

19 грудня 2025 року Микола Луговий офіційно залишив лави Збройних сил України. Отримані поранення та стан здоров’я більше не дозволяли йому повноцінно виконувати обов’язки та служити на належному рівні.

Прес на лікарняному ліжку

Після перших трьох поранень Микола, щойно відновившись, одразу повертався в стрій. Четверте поранення виявилося найважчим. Осколки понівечили сідницю та руку. Тоді, наприкінці 2023 року, військовий опинився майже на два місяці на лікарняному ліжку, зокрема проходив вакуумну терапію. Всередину рани потрапило багато бруду та пилу, тому її не змогли швидко зашити: був ризик зараження та гниття. 

Спеціальний під’єднаний апарат постійно викачував кров та густу рідину з поранених ділянок. Так чоловік пролежав 15 днів, набравши за лікування понад 25 кілограмів ваги. 

Згадуючи це, Микола гортає фотогалерею в телефоні і зупиняється на зображенні рани. Мовчки дивиться. 

«Лікар зробив знімок поранення. Не покажу. Нікому не показував», — тихо промовляє після довгої паузи і відкладає вбік смартфон. 

«У мене ж чемпіонат попереду був важливий. Готувався до нього з 2021 року. Сподівався, проскочу — трохи постріляю та візьму участь. Лежав з апаратами, які викачували кров, але знав: часу на відпочинок немає, треба працювати. Форма ж була напрацьована — не з нуля починав. Тому, навіть лежачи, потроху робив вправи. Мав єдину мету — встати на ноги», — ділиться атлет.

Попри постійний біль, військовий не припиняв думати про біг, оскільки сподівався виконати норматив кандидата в майстри спорту з легкої атлетики. Керуючись принципом «немає часу лежати», Микола почав качати прес просто на лікарняному ліжку під монотонний писк медичних приладів.

Мене зашили, і я втік на стадіон 

Лікувався довго. Переніс кілька операцій. Одного дня, маючи свіжі шви після втручання лікарів, … втік з лікарні. 

«Мене тільки зашили. Я — оп! — і на каталку, втік на стадіон! Біля мене замполіт лежав. Теж після поранення. Але на відміну від мене — ходячий. Він мене на коляску посадив, таксі викликав, і ми приїхали на харківський стадіон “Динамо”. Локація з несамовитою енергетикою, яка була домашньою ареною молодіжної команди ФК “Металіст”, місцем проведення чемпіонатів та кубків України з легкої атлетики та завершальних тренувальних зборів легкоатлетичної збірної команди України перед поїздкою на 30-ті літні Олімпійські ігри в Лондон. Посеред бігової доріжки — воронка, влучила ракета», — згадує марафонець.

Стояв на стадіоні з милицею, щоб відчути під ногами доріжку, зробити фотографію та знову вдихнути атмосферу, яка давала йому сили. 

«Лікар, як дізнався про мій демарш, пригрозив назад розшити рану, аби не рипався більше», — сміється Микола.

«Мушу адаптуватися» 

У 2024 році після першої операції на нозі чоловіка чекала ще одна — на пробитій вогнепальним пораненням наскрізь правиці були розірвані ліктьовий, серединний та променевий нерви.

Попри це, у паузі між хірургічними втручаннями з незагоєною рукою Микола поїхав у Вінницю на чемпіонат України з легкої атлетики, де здав норматив на кандидата в майстри спорту. За 12 годин він подолав 106,4 км та зайняв 3 місце у своїй віковій категорії та 5 абсолютне місце.

«Біжу чемпіонат України. З рубцями, зайвою вагою. Коліна тріщать — навантаження колосальне. Так ніхто не робить — потрібно поступово нарощувати швидкість. Але я не мав іншого виходу. Або пан, або пропав», — згадує спортсмен.

Найбільшим наслідком того важкого поранення залишилася нейропатія правої руки. На різкому холоді руку стискає, спазмує, німіє половина тіла і біль різко віддає в ногу. Лікарі в Харкові пропонували зробити операцію — вирізати нерв із ноги та вшити його в руку. Шанси на успіх — 50/50.

«Я сказав: ні, ніяких операцій на нозі. Навіщо мені перед забігами робити нозі гірше? Невідомо ще, як воно потім буде. Мушу адаптуватися та тренуватися з тим, що є», — міркує.

Олімпійська мрія

Сьогодні спорт для Миколи — це уже не про дисципліну. Він просто не може інакше. Нині марафонець керується принципом: у кожній незрозумілій ситуації — біжи. Вранці пробіжка, аби прокинутися, вдень — щоб додати швидкості, ввечері — розкласти думки по поличках.

«Часом не спиться. Вночі, буває, накриває. Тоді взуваю кросівки й біжу. Задумався — добіг до Центрального парку в комендантську годину. Зупинили патрульні: “Ти що тут забув?” Перевірили документи — ветеран. Відпустили з Богом», — сміється.

Бігти посеред ночі — потрібна навичка для ультрамарафонця. Микола Луговий двічі біг впродовж доби: торік у Франції на чемпіонаті світу та у квітні 2026 року на чемпіонаті України в Хусті на Закарпатті, де виконав норматив майстра спорту.

«Коли біжиш і все болить — головне бачити ціль і не бачити перешкод. Так собі й кажу: треба просто терпіти. Пробігаєш через біль кілометрів десять, а далі біжиш, наче на хвилі, організм адаптується, і біль відпускає», — ділиться він.

Ультрамарафон — це випробування, де тіло починає здавати після 50-го кілометра і доводиться бігти на характері. Під час свого добового забігу у Франції Микола пробіг понад 236 кілометрів (рекорд на чемпіонаті світу — 240 км — mm.). Його головний конкурент ліг відпочити та проспав 15 кілометрів, натомість Микола не змикав очей ні на хвилину. 

На дистанції з ним постійно на зв’язку був тренер Дмитро Долинчук, який коригував темп, вів по дистанції та не давав здатися, коли молочна кислота забивала м’язи.

Зараз Микола Луговий живе в Луцьку і повністю сфокусований на тренуваннях – власних та підопічних зі свого клубу «Біг для всіх». Працює з учнями з позиції відновлення, яку добре знає з досвіду: тіло треба розвивати та зміцнювати спортом, а не доконати.

«Не здаватися, брати все у свої руки і займатися спортом. Спорт — це той шлях, який виведе на правильну дорогу. Головне — поставити ціль і рухатися вперед. От кажуть: “Був в армії, поранений, а дивіться, як швидко спорт витягнув”. У житті ж усяке буває: десь підкосило, десь понизили, десь підняли… Але спорт дисциплінує. Ти стаєш вільною, незалежною людиною. Усе сфокусовано: ти йдеш своїм шляхом і не озираєшся. Одразу видно, як вмикається характер», — мотивує атлет.

Нині додав до спортивної активності лижоролери. Хоче відібратися на Паралімпіаду в 2030 році, що відбудеться у французьких Альпах. Йому не позичати сили й сміливості — готовий на все. Зауважує лишень: у великому спорті, як на війні, мить — і ти поза змаганнями.

«На змаганнях можна викладатися на 99%, але 1% треба обов’язково залишати в двигуні. М’язи ще можна відновити, а от якщо спалиш двигун — його вже не запустиш», — жартує спортсмен.

***

Попри те, що Микола демобілізований, він не збирається залишатися в тилу назавжди. Нині активно здобуває вищу освіту в галузі фізичної культури та спорту (перейшов на 3 курс бакалаврату, попереду ще магістратура й аспірантура — mm) і планує написати наукову роботу про витривалість в ультрамарафоні на власному досвіді. Його глобальна мета — повернутися до служби з новими силами та ідеями.

«Дарма я вижив, чи що? Треба дотиснути цю історію до кінця», — підсумовує боєць.