На війні немає вихідних

Два дні наприкінці серпня Луцьк тішився літературним фестивалем «Фронтера». Цього року культурна подія співпрацює з фондом «Повернись живим» — спільно збирали мільйон гривень для 20-ї бригади «Любарт», корені якої зародилися тут, неподалік від Луцького замку, де відбувалися перші тренування ще тоді добровольчого формування.

Серед відвідувачів фестивалю військовий менеджер фонду Андрій Дерун — колишній солдат, чоловік з українського півдня, який добре знає український схід.

— Професія військового менеджера — звучить як щось нове. На сайтах пошуку роботи такі вакансії вже є?

— Є, ми зараз собі також шукаємо військових менеджерів. Хоча професія нова, вона виникла буквально під час війни.

— Який конкретно вигляд має робочий день?

— Моя робота — постійно спілкуватися з військовими. Фактично, я на звʼязку 24/7. Морально не можу не підняти слухавку або зробити собі вихідні. Втім, коли йшов на цю роботу, то розумів усю її специфіку, бо сам колишній військовий, а на війні немає ні вихідних, ні свят. Я вислуховую, аналізую потреби, часом повинен передбачати їх. Наприклад, зараз середина літа, а ми думаємо про генератори для військових, аби вони були краще підготовлені до зими.

Конкретно я працюю з військовими частинами у складі Нацгвардії, Держприкордонслужби. Бригади знають, що я закріплений за ними, і обмінюються моїм номером між собою. Ми також працюємо з командирами, які бачать цілісну картину, можуть ухвалювати рішення, зважаючи на ситуацію станом на зараз, розуміють, чи треба гасити пожежу, чи підготувати наступальну операцію.

Але на сайті у нас також є номер інформаційної лінії (описуємо покрокову інструкцію), де будь-який солдат може залишити заявку, і її точно опрацюють та нададуть відповідь. Хоча, на жаль, кількість запитів суттєво перевищує наші спроможності. Тому частина моєї рутини — це відмовляти. Збирати гроші на п’ятий рік війни важко.

— У чому зараз найбільша потреба військових?

— Топзапит — це транспорт, бо ворог працює по логістиці. Купуємо лише нові автомобілі через великі ризики, що вживана техніка швидко вийде з ладу. Якщо ти їдеш на новому автомобілі, то ймовірність того, що щось поламається в критичний момент, набагато нижча. Плюс, відверто кажучи, знайти вживаний автомобіль у хорошому стані на п’ятий рік війни складно. Два роки тому, наприкінці своєї служби в армії, я сам не міг знайти корча з Європи.

Авто, які купуємо ми, зазвичай не призначені, аби заїжджати на нуль, евакуйовувати людей безпосередньо з позицій, тому що це все-таки цивільні авто. Цей транспорт, до прикладу, використовують оператори дронів за 15 км від лінії бойового зіткнення. Вони заїжджають у потрібну точку, вивантажуються, а машина швиденько їде у відносно безпечне місце.

— Військові зараз кажуть про потребу в НРК , аби берегти людей. Чи працюєте з такими запитами?

— Звісно, серед обладнання, яким ми допомагаємо Силам оборони, є й НРК. Це вже must-have для всіх бригад. Добре розвинений підрозділ НРК — це показник хорошої бригади, тому що це бригада, яка розуміє, які акценти треба розставляти.

Евакуація, логістика, доставлення майна на позиції — все це в нинішніх умовах неможливо без НРК.

Також завжди є запит на різноманітні види дронів — FPV, розвідники, ударні дрони, дрони типу «крило». Часом уся логістика виглядає так: необхідне на позиції майно перевозять спершу пікапом, потім перевантажують на НРК, з НРК — на дрон і вже дроном доставляють ближче до позиції. А з позиції хтось має вийти і все це забрати.

— Вороги нас мавпують у цьому?

— Ворог розумний. Він навчається, швидко підхоплює. Наприклад, у 2024 році ми запустили проєкт «Дронопад», аби збивати російські розвідувальні дрони біля лінії бойового зіткнення. Як тільки росіяни побачили, що це успішно працює, десь за чотири місяці вже нам було проблемно залітати за їхню лінію, тому що наші дрони теж почали збивати.

— А ми їх у чому віддзеркалюємо?

— По логістиці працюємо. Війна загалом — це постійний пошук ефективніших і дешевших рішень, і цей процес відбувається з обох боків.

— Цього року фестиваль «Фронтера» збирає мільйон гривень на засоби зв’язку для бригади «Любарт» разом з фондом «Повернись живим». Як почалася ваша історія співпраці з бригадою «Любарт»?

— З «Любартом» я почав працювати, як тільки вони виокремилися в бригаду у квітні минулого року. До нас прийшов запит від Янкі  і ми почали співпрацювати. Прохання від бригади завжди суперконкретні, зрозумілі для нас. Серед іншого, ми їм постачали буси, дрони, радіостанції.

Вони розуміють, в яких масштабах працює фонд, чим може забезпечити. Працює напряму чи через партнерів.

Буває, підрозділ знаходить партнера, буває, партнер, з яким ми вже дуже добре працюємо, приходить до нас, каже: «Ось в нас є якась сума коштів, а підкажіть, куди там якісно витратити». І ми там між собою вирішуємо, що нехай це буде цього разу «Любарт», тому що критичний напрямок, тому що показує хороші результати.

Також я працюю з 14-ю бригадою , теж волинянами. Вони перебувають на дуже критичному напрямку за річкою Оскіл . Річка — це природна завада як для ворога, так і для нас. Якщо є річка, звична логістика просто зникає. І залишаються лише ті самі дрони, які ворог, знову ж таки, намагається збивати. Тому 14-й бригаді — лише моя величезна повага, наскільки вони там тримаються разом із суміжниками — дуже, дуже сильний підрозділ.

— Як часто вам особисто доводиться їхати на Схід?

— Мінімум раз на місяць, раз на три тижні я їжджу у відрядження. Я, як військовий менеджер, — одна із початкових точок входу, коли військові звертаються із запитом: «У нас проблема, допоможіть». Я приймаю і аналізую кожен такий запит. Але я є також кінцевою точкою, оскільки своїми руками привожу майно. Посередині цього ланцюжка є величезна операційна, закупівельна, логістична робота, над якою працює команда. Але через те, що мені дзвонять і потім я доставляю, люди іноді думають, що я роблю все сам. Проте це не так.

— Чи бувають якісь нестандартні запити?

— Є запити, які виглядають на перший погляд кумедно, але в підсумку мають величезний вплив. Адже коли ресурси обмежені, доводиться вигадувати нестандартні рішення, аби перевершити ворога. Колись про них розкажемо.

Пригадую, коли співпраця з «Любартом» лише починалася, вони ліжка попросили. Це банальна побутова потреба, але так само важлива. Я з власного досвіду знаю, що невиспаний солдат — це невиконана задача. Тож фонд передав 100 розкладних ліжок.

— Ви кажете, що грошей більше не стає. Як змінилася загалом поведінка донорів з початку повномасштабної війни?

— Чим довше триває війна, тим нижчий рівень життя у людей. Бізнесам теж важче: деякі закриваються, люди менше заробляють і менше донатять, бо рівень життя падає. «Повернись живим» послідовно налагоджує співпрацю з українськими бізнесами, громадськими організаціями та фізичними особами, тож, на щастя, у нас є партнери, на яких ми можемо покластися. Намагаємося прогнозувати, яку кількість донатів отримаємо, і плануємо свою роботу наперед, наскільки це можливо.

Це величезна робота наших менеджерів з партнерств, які пояснюють, що лише завдяки допомозі і роботі армії ми досі тут є.

— Ви кажете, що 24/7 на звʼязку. Де берете для цього ресурс?

— Кожен військовий менеджер у нашому фонді — це людина, яка була на війні. Не просто служила, а брала участь у бойових діях. Є люди після поранень. В мене є колега, який пройшов полон. І це просто інше сприйняття. Чи зупиниться в неділю війна? Ні, не зупиниться. То чому в такому разі я не відповім на дзвінок і, як мінімум, не вислухаю?

Чи зможу я практично щось зробити в неділю? Навряд. Але отримати запит і його проаналізувати спокійно можу. Я йшов на цю роботу і був готовий до таких речей.Тож такі моменти, як дзвінки у вихідні чи щось подібне, жодним чином не дратують.

Іноді можу дозволити собі пів дня відпочити, почитати книжку, за місто поїхати. Але щойно повертаюся, беру робочий телефон, який, на відміну від особистого, завжди заряджений, і передзвонюю, відписую. Мені не потрібно шукати сили. Їх достатньо.

— Ми на літературному фестивалі. Які книги читаєте?

— Я або читаю дуже багато, або не читаю місяцями. Зараз такий період, коли читаю достатньо. Полюбляю сучасне українське фентезі. Пан Дерев’янко  подобається, пані Світлана Тараторіна  і її «Лазарус». Купив якраз другу частину, бо перша дуже сподобалася. Читаю Філіпа Діка «Чи мріють андроїди про електричних овець». Приваблює тема козаччини — кайфую від цього антуражу. Ще в армії дуже сподобалася книга «Гетьманський скарб» про Павла Полуботка. Перегукується минуле із нинішніми часами: ставлення нашого ворога до нас, як до якогось «неросіянина, який не розуміє, що він росіянин». Хоча, звісно, ніякі ми не росіяни. Ми боремося за те, аби цього ніколи не відбулося.

*

Пізніше організатори підрахували, що протягом фестивалю на потреби «Любарта» вдалося зібрати 1 115 818 грн.