«Моє — завжди найкраще». Кілька луцьких фактів про Юрія Покальчука, яких ви могли не знати

Під час кожного приїзду до Луцька Юрко Покальчук мав особливий ритуал: обійти всі тутешні книгарні в пошуках цікавих новинок. Маршрут пролягав від медучилища (тепер Волинський медичний інститут, — mm) вулицею Лесі Українки (тоді Радянська, — mm) на проспект Волі.

За компанію з ним завжди йшов молодший на 14 років брат Олег. Юрко вручав йому велику стильну сумку, яка важчала з кожним наступним магазином. Малий покірно ніс дорогоцінний вантаж, мов вірний зброєносець біля шляхетного лицаря. Старший жартома командував: «неси», «не човгай», «не сопи».

За життя у Юрка Покальчука назбиралося стільки книг, що їх не подужало вмістити помешкання на лівому березі Києва. Під бібліотеку він облаштував окрему квартиру, де, крім безкінечних книжкових лабіринтів від підлоги до самої стелі, не було більше нічого.

Тоді, у 1970-ті, мало хто з лучан у постаті молодого книголюба міг упізнати перекладача, науковця, поета, письменника. Фірмові темні окуляри, берет і яскрава хустина на шиї стануть частиною іміджу епатажного Пако пізніше.

Його біографія оповита міфами, які часто вигадував та поширював про себе сам Юрко. Подейкували, він мав ромське походження, володів гіпнозом, був неабияким барменом та навіть умів оббілувати  зайця. Де правда — не відомо. Та хіба це важливо, коли йдеться про «останнього рок-н-рольщика Європи» , який умів жити із захопленням дитини й захланністю коханця.

Розповідаємо яскраві факти про те, ким був, де жив та що робив і любив у Луцьку Юрій Покальчук.

Хто він

Народився 24 січня 1941 року у Кременці на Тернопільщині в родині діалектолога, краєзнавця Володимира Покальчука. Дитинство і юність провів у Луцьку, де закінчив школу й Луцький педінститут. Потім навчався в Ленінградському університеті на факультеті східних мов (1965 рік).

Кандидат філологічних наук. За різними версіями, знав 11 або 13 мов: окрім української і російської, володів польською, англійською, іспанською, французькою, німецькою, італійською, хінді, індонезійською, чеською, урду. Завдяки йому в українського читача наприкінці 1970-х з’явилися Гемінґвей, Селінджер, Борхес, Амаду, Кіплінг, Рембо та ін.

Автор десятків наукових праць  та художніх книг, поетичних збірок, повістей та оповідань. Перша збірка оповідань «Хто ти?» з’явилася у 1976 році. Після неї з-під Юркового пера вийшли ще понад два десятки книг. Серед найвідоміших — «Таксі-блюз», «Окружна дорога», «Заборонені ігри», «Анатомія гріха», «Камасутра» та збірка віршів «Не наступайте на любов».

Був організатором і керівником гурту «Вогні великого міста», який виконував пісні на його тексти.

Понад 16 років працював із малолітніми в’язнями й видавав для них часопис «Горизонт». Згодом разом із режисером Максимом Сурковим зняв документальний фільм про підліткову колонію «Зона особливої уваги».

Дві луцькі адреси

Більшості лучан відомо про дім родини Покальчуків на Ковельській, 131. Проте історія цього будинку починається в довоєнний період у селі Боголюби. Саме там дід Юрія та Олега Феофан Карпович отримав земельну ділянку й за кілька тисяч злотих звів власну хату.

Після Другої світової радянська система знову прийшла на Волинь із «наведенням порядку»: хутори масово ліквідовували, а людей змушували переселятися ближче до сіл або міст.

У середині 1950-х родина Покальчуків опинилася в Луцьку на Ковельській. На новому місці вони переобладнали під житло стару господарську будівлю, яка простояла не одне десятиліття. Поки тривали роботи, сім’я тимчасово жила на вулиці Спокійній (згодом отримала назву Романюка, а нещодавно повернула стару, — mm). За трохи через донос про «надлишок житлоплощі» їх змусили звідти виїхати — й остаточно перебратися на Ковельську.

У будинку на Ковельській проживали кілька поколінь родини Покальчуків. Мати Юрія Оксана Тушкан мала біологічну та геологічну освіти й у 1950-х очолювала Волинський краєзнавчий музей. Батько Володимир Покальчук був мовознавцем, діалектологом і літературознавцем, воював в армії УНР, викладав українську мову в українській гімназії в Луцьку та працював у Луцькому педагогічному інституті.

Молодший брат Юрія Олег Покальчук, той самий вірний супутник під час луцьких книжкових закупівель, — нині соціальний і військовий психолог, перекладач та письменник. Наприкінці 1980-х він був одним з ініціаторів музичного фестивалю «Оберіг» у Луцьку, який на кілька днів перетворював місто на центр світу для поезії, музики та творчих експериментів, збирав усю мистецьку еліту того часу. У 90-ті Олег відродив та очолив «Пласт» на Волині: проводив сходини зі «жменькою» перших луцьких пластунів у приміщенні аматорської кіностудії «Волинь», написав гімн-пісню «Хорунжий» про Романа Шухевича.

У будинку на Ковельській Юрко мав свою кімнату. Влітку часто виходив із друкарською машинкою у двір і довго клацав клавішами у затінку дерев. Це був сакральний процес: дім оповитий тишею — всі ходили навшпиньки й розмовляли пошепки, аби не сполохати музу й не потривожити Юрка.

Згодом у цей дім Пако нерідко приводив своїх друзів із літературної тусовки.

Соборняк та західняк

Юрко Покальчук скрізь був «своїм». Скільки б часу не провів у тому чи іншому місті або місці, залишав по собі яскравий слід — як комета.

Його ім’я вписували одразу у два збірники письменників — Волині та Тернопільщини. Після трьох років проживання у Львові портрет Пако з’явився серед інших видатних містян на стіні однієї з тамтешніх кав’ярень.

Куди б не заводили його перехрестя буття, називав себе соборником як нащадок представників інтелігенції сходу та заходу України  та західняком за походженням. З особливим трепетом згадував Луцьк як місто свого дитинства, де поховані його дід і баба з батькового боку, батьки, брат Ярослав.

«Я там виріс і добре пам’ятаю дитяче здивування і захоплення, коли вперше побачив фантастичну фортецю Любарта. Це ж казка, що існує у нас, у нашому місті. Це почуття збереглося до сьогодні. Його не можна окреслити формальним словом „любов“. Це відчуття внутрішнього глибинного контакту з цією землею. І це зерно в мені проросло. Це назавжди», — говорив він.

Його дитячі роки припали на важкі часи. Через «неблагонадійність» родини для радянської влади у домі Покальчуків ніколи не було сторонніх гостей, окрім родичів. Батька часто «знімали» з роботи. У сім’ї постійно чекали, що їх вивезуть на Сибір. Бідували, часто голодували. Через брак сезонного одягу в Юрка з дитинства були обморожені руки й обличчя.

Згадував, що малим мав лише одну пару штанів. І коли на фізкультурі вони порвалися просто на ньому, не витримав — заплакав. Сказав батькам, що більше не піде до школи, бо інших штанів у нього немає. Родина жила так бідно, що навіть купити нові не було за що.

«Моє ставлення до Луцька — болісно-рідне… — казав він. — Я закінчив там школу, з цим містом пов’язані всілякі перші кохання, перші історії романтичні, драматичні переживання. Я багато років повертаюся у Луцьк. У багатьох творах моїх Волинь і Луцьк є частиною „географії“ — вони мають бути відомі й з літератури! Не кажучи вже, що моє — завжди найкраще…».

Коми й апострофи

Юрій Покальчук закінчив луцьку школу № 1 (тепер Луцький ліцей № 1) зі срібною медаллю. Його вчителькою була Надія Яківна Обжирко — мама Оксани Забужко. У 1952—1968 роках вона викладала українську літературу. Наприкінці 1950-х була членом випускної комісії й перевіряла роботу Покальчука-молодшого. Згадуючи про нього, не втомлювалась обурюватися: «Такий талановитий хлопець, а такий розхристаний!.. Подумати тільки — з інтеліґентної родини, батько філолог, а в нього у випускному творі — двадцять дві помилки!..».

«Отримавши на перевірку роботу (тоді випускники ще писали твори чесно, як уміли!), пішла на перше у своєму житті „адміністративне порушення“ (для молодої вчительки, не набагато й старшої за своїх учнів, пам’ятне так само, як для них — перша викурена за рогом школи цигарка): нишком від решти комісії повставляла в твір усі коми й апострофи, пропущені „шалапутом“ у нестримному польоті думки, бо власне нестримний політ їй сподобався.

Сама артистична натура до шпіку кісток, при виборі між “правильним” і “творчим” вона не вагаючись віддала перевагу “творчому”, дарма що в глибині душі вважала письмо з помилками жахливим нехлюйством, на кшталт бруду під нігтями. Вона не знала, що так “розхристано” Юрко писатиме до останку, навіть у своєму блозі: поспішаючи, женучись, ковтаючи букви й інтервали тим частіше, чим менше часу лишалось йому одміряно, — але на ритм того гону (4/4!) відреаґувала безпомильно. Завдяки її втручанню Юрко одержав срібну медаль (тоді ще були срібні медалі)», — пише Оксана Забужко у книзі «З мапи книг і людей».

У цьому епізоді письменниця побачила свободу й «дриґ» Покальчука, який не боявся припуститися помилок, бути смішним, порушити правила, спіткнутися, потрапити в халепу. Ймовірно, саме тому Юрко швидко «далеко пішов»: за чутками, вивчав арабську чи фарсі «десь у Ленінграді», тобто перетворився серед тутешніх еліт на своєрідну міську легенду.

Подарована бібліотека

Луцька сторінка життя Юрка Покальчука не завершилась шкільним випускним. На Волині закопана його пуповина, тут літає його несамовитий озерний вітер .

Із 2010 року у Волинській обласній науковій бібліотеці імені Олени Пчілки зберігається частина його легендарної бібліотеки: 3861 примірники книг та періодичних видань, половина з яких — іноземними мовами. Подарунок головній волинській книгозбірні зробила донька письменника Оксана Покальчук.

Уся література зібрана на десяти стелажах в окремому закутку книгосховища. Лише побіжно оглядаючи фоліанти, можна пропасти на пів дня. Тут є художня література, історичні, філософські праці, мистецтвознавчі книги, краєзнавство, східні бойові мистецтва кунґ-фу та Дао. Багато поетичних збірок з різних країн світу — зокрема у перекладі українською.

«Куди ви йдете? — гукає до мене бібліотекарка, коли я відійшла від трьох стелажів Покальчукової бібліотеки у книгосховищі. — Ось ще п’ять шаф з його книгами! Тут з автографами є, пошукайте».

Шукаю. Багато книг та журналів справді підписані Покальчуком. Це такий собі екслібрис, аби фоліанти не губилися по чужих бібліотеках. Таким чином позначені здебільшого старі видання: збірка поезій Шарля Бодлера «Квіти зла» (1971), «Введення християнства на Русі» (1987), «Мистецтво та еліта» (1966) року, десяток журналів «Сучасність».

Знаходжу авторські послання на подарованих книгах — літературознавець Микола Жулинський  писав Покальчуку багаторядкові посвяти, а письменниця Світлана Поваляєва намалювала на романі «Лярви. Небо кухня мертвих» символ анархії всередині слова «Пако», замінивши ним літеру «А».

Натрапляю на «Античні міфи». Сторінки рябіють зеленими та помаранчевими маркерними позначками Покальчука. Подекуди стирчать закладинки — на них перетворювалися будь-які папірці, що потрапляли під руку письменнику: нашвидкоруч записаний телефонний номер колишнього посла Франції в Україні, записка від сусідки, лист із банку.

У цьому луцькому книжковому скарбі — барвиста мішанка культур, релігій та дискурсів, зв’язок поколінь. У цій бібліотеці — сам строкатий і глибокий Юрко Покальчук: від декартівської метафізики до сучукрліту.