Арт

Гіпнотичні тіні, спів та чар русалок. Післясмак премʼєри «Озерного вітру»

Рефлексії на нову виставу «Гармидера».

Редагування: Тетяна Приймачок Ілюстрація: Олександра Міліщук Коректура: Ольга Дацюк

15:00, 05 травня 2026

Прем’єра вистави «Озерний вітер» від театру «Гармидер» стала для багатьох не просто культурною подією, а справжнім емоційним потрясінням. «Не масовий продукт», ділився у своєму фейсбуці маркетолог Микола Жичук.

Глядачі писали про «мурашки під шкірою», сльози та неочікуване впізнавання в міфічних образах самих себе та спогад про своє Полісся.

Ми пішли на премʼєру і зібрали рефлексії від подиху вітру.

Коротко про постановку

Вистава створена за мотивами однойменної повісті Юрка Покальчука. Це історія про озерного княжича Волина — героя, що існує між людським і міфічним світами. Він розуміє мову звірів і духів, взимку впадає у довгий сон, а навесні знову прокидається молодим.

Однак звичний цикл його життя руйнує зустріч зі справжнім людським коханням. Перед героєм постає фатальний вибір: залишитися частиною вічного містичного світу чи обрати земне життя, сповнене болю, але реальне.

«…через спів русалок і рухи їхніх тіл мене переносить в той світ»

Людмила Герасимюк, фотографка, більд-редакторка misto.media

Йшла на виставу і стримувала себе від того, щоб не вибудовувати зайвих очікувань. «Озерного вітру» Покальчука ще не читала. Але для мене ця історія почалася з дуже яскравої промоції і фотографій, котрі зробила Оля Урина. Дивилась і думала: «Десь так я уявляла магічний світ Полісся».

Прийшла. Руслана Порицька сказала вступне слово і почалось. Музика, гра світла і тіней. Помічаю, що починаю аналізувати і думати про те, що мені цим хочуть сказати.

«Хм, певно, тіні, то все духи».

Через цей аналіз декорацій, форми мені спершу було важко приєднатися до самої історії і просто відчувати.

Але поступово, можливо, через спів русалок і рухи їхніх тіл мене переносить в той світ, і вже до завершення вистави просто помітила, що я вже в цій історії, відчуваю. Мені просто цікаво, десь смішно, десь співчуваю. Впізнаю людське, недосконале, справжнє. І вистава стає чимось живим, чи то я біля неї оживала.

Все це наче про світ магічний, але такий приземлений, тілесний.

«…гра з тканиною, що наче озеро, навколо якого все будується, все живе»

Олександра Міліщук, дизайнерка, ілюстраторка misto.media

Після вистави залишилися змішані відчуття. Вистава «Озерний вітер» вражає своєю магічною естетикою костюмо-сценографії.

Образи русалок і їхня хореографія, звук показують справжню поліську русалку, харизматичного Перелесника і Леся, який втрачає свій «гопнячий» стиль говору, щойно доходить до його болючого минулого.

Образи поганства вражали своєю нашарованістю, і маска баби, яка мала рухому щелепу, додавала реалістичності.

Сподобалася гра з тканиною, що наче озеро, навколо якого все будується, все живе.

Моя улюблена безтекстова сцена, де Волин зриває омріяну квітку і стає царем озера. Папороть тут — лише світлова пляма на тканині, що манить героя. Момент, коли він її обіймає і все навколо з невагомого стає матеріальним і важким — це просто до мурашок.

…Переривчастий діалог під червоні флеші, де Русалка веде Волина і каже: «Довірся». Ми, як глядачі, теж бачимо лише фрагменти, тому вимушені так само сліпо довіритися дійству.

Окреме захоплення — спів Леї. Коли вона підходила до озера, а Русалка жахалася її голосу, це було надзвичайно сильне протистояння. Народна музика настільки вразила, що хотілося занотувати слова пісень прямо під час вистави.

Звісно, часом бракувало паузи для осмислення втрати або змін у героях, але я розумію, що вкласти такий об’єм у дві години — складне завдання.

«…гумору впереміш із філософією»

Міла Роспопа, керівниця СММ-відділу misto.media

Коли я йшла на цю виставу — чекала чогось химерного і по-волинськи гарного. Русалки, вода, озеро, навколо якого люди живуть життя. Так і сталося.

Я в захваті від костюмів, хореографії, від візуальних ефектів. Пісні, яких хотілося ще і ще. Від гумору впереміш із філософією. Від Вадима Хаїнського в образі Перелесника.

Що мені не зовсім сподобалося — це світло, яке часто залишало поза увагою те, що я хотіла роздивитися. Сумно, що багато прекрасних деталей я не побачила через це.

«…не про міф. Це — про нас»

Олена Лівіцька, репортерка, редакторка у Reporters, менторка misto.media

Так буває: одного разу їдеш зі свого двору, від свого лісу, озера, неба. Але ніколи не можеш поїхати назовсім. І тоді скільки живеш, стільки здається, що завше чуткіше бачиш і розумієш цю землю. Запахи, голоси, кольори, слова, музику.

Третій день уже ношу в собі озерний вітер. З однієї вистави. Маю так багато думок, їх навряд чи вмістить лаконічний формат. Але так тішуся, що це може хтось ще спробувати зрозуміти. Крім нас, тутешніх.

Колись мені малій забороняли дивитися на повний місяць — з ліжка у вікно його було дуже видно. «Бо не заснеш». Ніхто тоді не панькався, слів не добирав. Я почула про місяць зі сцени — і впала в якийсь незрозумілий транс. У русальний тиждень, одразу після Трійці, не давали йти до зеленого жита.

В житі були русалки польові, у воді — водяні. Це було так недавно, що мені не здається міфом.

…Понад стежкою у Ніни Грицикової завше росло те зелене жито. Воно шаруділо від вітру. Мені було страшно. Це означало, що я, мала, надто далеко відбігла від хати. У селі на Волинському Поліссі. Де багато піску, води, сосен і віри у силу живого і мертвого.

«Гармидер» поставив виставу за повістю Юрка Покальчука про Волинь «Озерний вітер». Я сиділа, дивилася і думала: чому він це написав? Усім, хто заглиблений у Волинь, це ж — не про міф. Це — про нас. Можна було впізнавати. Чути. Бачити. Ловити. Втрачати навіть.

Напевне, неспроста так: якщо треба оповісти про Волинське Полісся, то Ті, хто розповідають, обирають завше саме таку історію. Помітили? Очевидно, найбільш справжню. Історію про вітер, який ніколи не піймаєш. Хіба — відчуєш.

Про справді вільних. Про смертію смерть поборов. Про «маю в серці те, що не вмирає» (це ж теж волинське і постійно мені нагадувалося). Ніколи не перекажеш цей сюжет. Ті, хто хоче чогось традиційного від вистави, можуть не витрачати часу. А от ті, хто хоче спробувати піймати цей вітер — ідіть. Навіть якщо ви у Полтаві чи Києві, чи деінде. Або — особливо, якщо ви не тут.

— Ти ще не знаєш, як любить Вітер… — коли Покальчук писав ці слова десь наприкінці своєї повісті, був так далеко від цієї землі. «Коктебель — Київ 1989–1990».

Вітер на Волині сьогодні такий теплий, бузковий, щемить… Скоро русальний тиждень.

«…залізли під шкіру»

Іванка Реброва, журналістка misto.media

Після «Озерного вітру» все ходжу і думаю: чому ми так мало говоримо про нашу локальну міфологію, коли вона така глибока, інтригуюча, лякаюча? Так добре у виставі передали настрій русалок, перелесника та інших лісових й водяних духів, так я у них знову повірила. Як колись, коли малою мене не впускали купатись у ставку на Івана Купала — «бо русалки залоскочуть». І захотілось дізнатись ще. Зануритись у Полісся ще глибше — у саму темінь, де квітне папороть.

Окремо хочеться відзначити костюми, а особливо маски — містичні. І музику з піснями — залізли під шкіру.

Було наївно, щиро, бігали сльози, мурашки, сміх. Вірилось, що є щось вічне. Невмируще. Так бракувало мені цього, і ось «Гармидер»: «Нате, туткаво».

«…хоч раз мати привід одягнути такий наряд на щодень»

Юлія Бродська, журналістка misto.media

Прем’єра вистави «Озерний вітер» залишила дуже приємне враження. Враховуючи те, що я давно не була в театрі, цей досвід став для мене особливим.

Неможливо було відвести погляд від костюмів акторів, особливо від вбрання русалок, це було дуже ефектно. Хотілось би хоч раз мати привід одягнути такий наряд на щодень. Також окремої уваги варте світло і автентичні мелодії, які команда створювала власними зусиллями під час поїздок на Полісся. Думаю, без цих елементів зануритися в атмосферу було б не так легко.

За декілька хвилин до початку вистави подумки опинилася за лаштунками сцени, мабуть, через власний матеріал на цю тему.

Загалом атмосфера вистави тримала настрій весь вечір.