Три поверхи людських історій поміж стелажів книгозбірні / Бібліотекарка

Щонеділі Юрій Рябко приходить до Волинської обласної універсальної наукової бібліотеки імені Олени Пчілки впродовж багатьох років. Йому 66. Працює охоронником на приватному підприємстві. Книгозбірня — його місце сили. Йде сюди не лише по чтиво, каже: «Аура тут хороша — люди добрі».

Серед книг він, як вдома. Заходить до читального залу, не знімаючи куртку — надворі осінь, а в бібліотеці ще не увімкнули опалення. У чоловіка тут свій ритуал: спочатку переглядає свіжу періодику, потім обирає літературу, над якою просидить до вечора. Вподобав місце біля вікна: розклав на столі окуляри, шкіряний футляр й енциклопедію «Країни світу й Україна». Зміст вивчив напам’ять: легко скаже площу, кількість населення та ВВП будь-якої держави. 

Чоловік навіть склав рейтинг найбагатших країн від Люксембургу до Південного Судану. Втім, щастя вбачає не в грошах — потрібна внутрішня гармонія. Свою душевну рівновагу Юрій знайшов поміж стелажів.

misto.media кілька днів прожили у науковій бібліотеці, аби зрозуміти, що відбувається у ній нині, та відчути ауру, про яку розповів постійний читач.

Це — наша рубрика #бібліотекарка. А це — її авторка Марія Бондарчук. Марія — частинка misto.media. Її редакційне завдання — обійти всі книгозбірні Луцька. І показати, що там. Думаєте: книжки?

Зі Сталіна на Шопена

Наукова бібліотека створена 10 червня 1940 року. Її перша адреса —  вулиця Сталіна, 91 (тепер проспект Волі, 2). Під час Другої світової війни фонд бібліотеки був повністю знищений. Відновлення почалося у березні 1944 року. Нові книги надходили з Харкова, Миколаєва, Полтави та інших міст. До 1952 року у фонді було понад 40 тисяч документів.

У грудні 1977 року книгозбірня переїхала у спеціально споруджене для неї приміщення на вулиці Шопена, 11, де знаходиться дотепер. Будівля зведена за типовим проєктом: схожі бібліотеки є в Рівному, Житомирі, Херсоні. В гардеробі працює очевидиця будівництва та новосілля Людмила Долгая. Жінка мешкає зовсім поряд — на вулиці Будівельників (раніше Садова). 

«На початку 1970-х на місці бібліотеки стояв будинок польського пана Рубановича. Навколо — великий сад й розлогий каштан. Сапалаївка (річка, що поруч) у ті часи розливалася, як ставок. Теперішній стадіон внизу (спортивний майданчик ВНУ на вулиці Тимошенка — mm.) був суцільним болотом. Через нестабільний ґрунт будівлю зводили на палях. Уся вулиця спостерігала за процесом. Діти навіть гралися в бібліотеку в дворі», — згадує жінка.

Людмила Володимирівна працювала тоді на електроапаратному заводі, в книгозбірню приходила по детективи, дефіцитні журнали та… в їдальню — годували смачно й недорого. Коли в 1990-х на виробництві потрапила під скорочення, прийшла сюди на роботу. Була прибиральницею, потім — завідувачкою господарського відділу, зараз обслуговує читачів в гардеробі та біля ксерокса. Бібліотечне життя розвивалося на її очах. 

27 лютого 1991 року книгозбірні присвоїли ім’я Олени Пчілки, а в червні 2011 — спорудили перший (наразі єдиний — mm.) в Україні та світі пам’ятник  — бронзове погруддя письменниці біля центрального входу. Всередині бібліотеки на дерев'яній платформі розмістили вдвічі більшу гіпсову модель скульптури. 

Тримати баланс

За 85 років життя книгозбірні у неї змінилося 11 керівників. З вересня 2022 року її очолює письменниця Наталія Граніч. Після закінчення інституту в 1989 році  працювала тут методистом, а потім керувала обласною книгозбірнею для дітей. Вона проводить нам екскурсію відділами, які зовні наче й не змінилися, але працюють зовсім не так, як колись.

Бібліотека давно перестала бути трьома поверхами тиші, в якій шарудять сторінками читачі. Тепер у кожному кутку — рух. На першому поверсі працює художня виставка та плетуться сітки, раз на місяць приїздять працівники БФ «ЯМаріуполь» допомогти землякам з реєстрацією, виплатами, видати сухпайки.

Кожен відділ має свій публічний проєкт — гуртує в клуби за інтересами на історичні, мистецькі, медичні теми. Тут збираються бджолярі, нумізмати, грає в карти жіноча команда зі спортивного бриджу. Працює інтернет-центр, організовуються уроки з англійської мови від інформаційного центру «Вікно в Америку», бачаться ветерани та вимушені переселенці. В бібліотеці можна отримати безоплатну юридичну та психологічну допомогу.

З 2024 року працює соціокультурний простір «Мистецький» , у якому збираються учасники дебатного та кіноклубів, проводять турнір із робототехніки, зустрічі з письменниками, засідання книжкового клубу.

«Поміж усіх активностей важливо не загубити наше головне призначення — забезпечити комфортну роботу наукових працівників. Ми мусимо дотримуватися балансу публічних активностей та тиші, якої вимагає робота з книгою», — зауважує директорка й веде у найтихіше місце бібліотеки — книгосховище.

Книжкове підземелля

Книгосховище знаходиться на мінус першому поверсі — у підвалі будівлі. Спускаємося туди ліфтом й потрапляємо в атмосферну штольню: тьмяне світло у вінтажних бра падає на сотні тисяч старих книг та пожовклих газет й журналів. Навколо — щільні ряди металевих стелажів. Між ними — вузькі проходи, у яких можна легко загубитися. На старому письмовому столі хрипло дзеленчить червоний дисковий телефон. 

Тут пахне цвіллю, холодно й тісно. Доводиться пригинатися, аби не збити головою світильник. Він міцний, зроблений із гартованого скла, аби в разі вибуху лампи всередині плафону в приміщенні не сталася пожежа.

До атмосферного підвалу звертаються не лише по газетні підшивки, а й приходять на фотосесії луцькі молодята, команда «Фронтери» , шукають екзотичне тло для випускних альбомів школярі та студенти.

Посеред сховища — довга металева конструкція. Це транспортер — конвеєрна система переміщення книг та газет. Попри поважний вік, машина працює: кладеш газету, натискаєш — і поїхала, не треба носити вручну. Для подальшого вояжу літератури й періодики використовується магазинний візок, який багато років тому подарував бібліотеці письменник та засновник мережі супермаркетів «Наш Край» Іван Корсак.

Тут зберігається понад шістсот назв журналів і три сотні газет. Найдавніша — «Радянська Волинь» за 1945 рік. Шпальти жовті й подекуди заклеєні скотчем — газетний папір крихкий й недовговічний. Обережно перегортаю сторінки. Великим шрифтом надруковані заголовки про могутність радянської держави, відбудову, перемогу, нові трактори.

Бачимо цілу полицю сатиричного журналу «Перець» за 1980 рік. На обкладинці  новорічного випуску головний персонаж видання «Перець» вимітає з хати сміття — дармоїдів, хабарників, п’яниць, наклепників. На сторінках — карикатури тогочасної актуалочки: черги, начальники, червоні гасла. 

У глибині архівів — залишки радянського минулого: стоси підшивок «Молодий ленінець» 1970-х років, журнал «Робітниця», «Радянська школа». Поряд з ними — медичні енциклопедії, світова класика художньої літератури й поезії, технічна література, книги шрифтом Брайля .

Стародруки з митниці

Темними коридорними лабіринтами директорка веде нас у бібліотечний сейф — відділ рідкісних та цінних видань. Тут на вікнах — ґрати, а вміст старих дерев’яних шаф — на вагу золота. Це єдине місце, де книги стоять не на звичайних стелажах, а в старовинних дубових шафах із заскленими дверцятами. У них — історичні багатотомники, словники, енциклопедії, яким понад 200 років. 

Хранителька скарбу — Галина Дрозд проводить по книжкових рядах тонкими, як у піаністки, пальцями. Корінці стародруків відгукуються тихою музикою. Про книги тут говорять, як про людей. Їх провітрюють, обережно протирають від пороху, іноді «лікують».  

«Більшість літератури потрапила сюди не з букіністичних крамниць, а з митниці. Медичні енциклопедії, альбоми з мистецтва, довідники, старі словники колись намагалися вивезти. Митники вилучили контрабанду і передали у наші фонди», — розповідає бібліотекарка.

Торік у книгозбірню надійшло дві книги, видані на початку XX століття, про історію православ’я. Це «Слово о пльку Игорєвь, Игора сына Сватьславла, внука Ольгова» та «Простое евангельское слово русскому народу». Книги оцінені у 24  000 гривень. 

На полицях навколо — ще старіші. На деяких — штампи з радянських часів: «Магазин “Букініст”, вул. Радянська».

Тоненька, обшита шкірою, датована 1795 роком. Це один із найдавніших фоліантів про походження язичницьких богів. Обкладинка дбайливо загорнута у крафтовий папір. Поруч — Великодній молитовник 1762 року. Про такі книги кажуть «намолені» — сторінки в плямах й позначках, а на затертій обкладинці приклеєна маленька ікона у пластиковій рамці. Давні церковні написи важко піддаються розшифровці, але завідувачка відділу швидко й виразно читає рядок за рядком старослов’янською. 

На іншій полиці — прижиттєве видання творів Лесі Українки та літературний альманах «Нова рада» за 1908 рік, у якому вперше надрукували «Артишоки» Олени Пчілки та поему «Сафо» Лесі Українки. 

«Золоті дівчата»

З підземелля йдемо на світло сектору абонемента. За дверима чути тихий гомін — серед читачів відділу, що обмінюють літературу, збирається народознавчий клуб «Золотий вік». 

У залі трохи холодно, повітря пахне кавою і жоржинами. Завідувачка відділу Оксана Ковальчук кутається в теплу кофтину, розкладає на столі свої записники, книги та печиво з цукерками. 

«Чекаю своїх “золотих дівчат”», — каже.

Приходять перші завсідниці — це 10 ошатно вбраних жінок пенсійного віку. На кожній — капелюшок, намисто чи брошка. Вони печуть млинці та пляцки до бібліотечного столу, приносять варення, квіти. Клубний день у перший вівторок місяця для них — свято.

Яка б не була тема зустрічі — «Масниця», «Тварини в українській хаті», «Лікарські трави» тощо — бесіда часто виходить за її межі: «золоті дівчата» згадують дитинство і юність, співають, читають вірші, сміються й плачуть. Засідання затягується на кілька годин.

Недовгий час клуб відвідував один чоловік. Протримався мало та, усміхаючись, зізнався: «У вас тут стільки жінок, мені незручно». Тепер компанія суто жіноча. За кавою якось прохопилися: «Так добре нам, що, може, більше нікого й не треба».

Кімната пісень й книг про мистецтво

Між жіночими розмовами чути музику. Впізнаю Let It Be «Бітлів». Чиста, трохи шорстка мелодія долинає з відділу мистецької літератури. Заходжу. Бібліотекарка Лариса Стрілка складає на стелажі виставку до дня народження українського художника Олександра Мурашка . 

Вранці тут тихо. Студенти-музиканти прийдуть по ноти після пар по обіді. Можна послухати музику, поки нікого немає.

У кутку, під вікном, стоїть програвач для вінілів, під’єднаний до музичного центру. На стелажах — ряди вінілових обкладинок, кожна з інвентарними номерами: «Тріо Маренич», ВІА «Світязь» та «Смерічка», пісні Володимира Івасюка, джаз, класична музика, опера, українські народні пісні. 

Бібліотекарка показує цілу кімнату музичних альбомів. Їх тисячі. Розставлені по форматах — великі, середні, маленькі. Найбільша колекція датована 1970—1980-ми роками. Останнє музичне надходження — альбом американського репера MC Shan  1998 року. Наприкінці 1990-х масове виробництво вінілів припинилось, платівки стали пристрастю меломанів-колекціонерів. 

Жінка дістає з полиці збірку пісень Елвіса Преслі, гладить конверт долонею — ніби стару фотографію. 

«Колись у кожній родині був програвач. Ті колонки, великі, як шафи… Включиш — аж стіни тремтять. Ми з чоловіком вирішили свій зберегти, хоч і займає пів кімнати», — розповідає завідувачка.

До кабінету зазирає чоловік у робочій куртці. Це електрик Микола Михайлович. Він займається господарськими справами бібліотеки. На дозвіллі — читає вірші на Шевченківських днях і колекціонує Кобзарі.

«Закройщики зробили ваш заказ!» — звітує чоловік.

«О, добре! Будуть стелажі навісні. Бо ноти вже нікуди ставити», — усміхається бібліотекарка.

Доки він іде, вона тягнеться до книжкової полиці й дістає товстелезний альбом Львівського національного художнього музею. Його важко тримати в руках. Ми, не змовляючись, одночасно глибоко вдихаємо — глянцеві сторінки пахнуть фарбою й святково блищать. 

Далі все, як в тумані: ми гортаємо один за одним томи художніх альбомів Миколи Кумановського, Олександра Валенти, Костя Борисюка, дивимось фотографії Сергія Параджанова, торкаємось рельєфних ілюстрацій килимів та розмальованих кахлів в артбуці «Скриня. Речі сили», милуємось давніми українськими іконами…

Мелодії стихли. Голка м’яко шкрябає по платівці. 

Простір навчання

На другому поверсі книгозбірні світло, аж окові боляче. Після сутінок підземелля й першого поверху доводиться деякий час звикати до сонця під скляною стелею будівлі. 

Стіни виблискують шеренгами картотек. Тут перебирають картки в каталожних шухлядах читачі. Вони пишуть шифри у талони-вимоги на літературу — традиційний пошук книг вручну ще не витіснила цифрова автоматизація. 

У чотирьох відділах  кипить робота. Між обслуговуванням читачів — навчання. Наукова книгозбірня як методичний центр займається підвищенням кваліфікації бібліотекарів області: навчає комп’ютерної грамотності, психологічної самодопомоги, проводить курси англійської мови в інформаційному центрі «Вікно в Америку» .  Вчаться всі — від молодих спеціалістів до бібліотекарів зі стажем. 

У відділі медичної літератури навчають основ здоров’я. Сюди часто приходять читачі, студенти луцького медінституту та самі бібліотекарі. Говорять про все: віруси, вакцинацію, онкологію, діабет. Ще можна пройти бліцчекап — є пульсоксиметр, тонометр й термометр. Були підлогові ваги — прибрали: після зважувань у відвідувачів підіймався тиск й псувався настрій.

Де живе пам’ять

Прокрадаємось вище. Біля відділу краєзнавчої роботи припаркований той самий магазинний візок з книгосховища, повний газетних підшивок: «Віче», «Волинська служба новин», «Радянська Волинь». 

На столі відкриті каталоги. Хтось працював — і пішов, залишивши за собою відбиток присутності: олівець, записка, розгорнутий журнал. 

Серед читачів тут — знайомі обличчя. Письменник Євген Хотимчук приходить роками. Поруч працює Наталія Хом’як — уже п’ятнадцять років у бібліотеці. Вона перелічує тих, хто приходить сюди, як давніх знайомих: професорка Валентина Надольська, дослідник Іван Пусько, письменник Володимир Лис шукає інформацію про поліські звичаї для своїх романів. Постійно шарудять картами та старими газетами студенти історичного факультету, що вивчають Луцьк початку ХХ століття: шукають, де жили караїми, як виглядала вулиця Шопена у 1930-х роках.

Наталія Хом’як знає про Волинь все: дні народження видатних земляків, цікаві факти з їхньої біографії, коли вперше зійшла з конвеєра Луцького автобусного заводу БМВ — бойова машина Волині «Волинянка» та багато іншого. Вона сипле цікавинками, як намистом. Здається, знає видання відділу «Календар знаменних і пам'ятних дат Волині» напам’ять. Поміж тим розповідає про дослідницькі проєкти відділу. 

«Історична Волинь» — один із наймасштабніших. Його ведуть разом із книгозбірнями Рівного, Житомира, Тернополя. Бібліотекарі створюють електронну базу книг, статей, досліджень, архівних матеріалів про історію регіону, аби зробити ці матеріали доступними онлайн для всіх охочих.

На полиці — гордість волинських науковців — повні зібрання творів Лесі Українки та Олени Пчілки. Поряд — свіже видання: бібліографічний покажчик до 175-річчя Олени Пчілки. 

«Ми зв’язувалися з Полтавським музеєм, вони надсилали нам старі номери “Рідного краю”, факсимільні копії 1905 року. Усе це потім стає частиною тих збірників, що тримають у руках студенти й викладачі», — каже бібліотекарка.

Віднедавна тут з’явився окремий каталог — про військових. У ньому зібрана інформація про всіх загиблих з 2014 року. Цей розділ нині найпопулярніший — волиняни шукають згадки про рідних.

На війну

Війна в обласній науковій книгозбірні — це не лише розділ у каталозі чи тема патріотичного заходу. Дві бібліотекарки нині служать у війську: Олена Сільчук з читального залу — діловод, Вікторія Кравець з відділу літератури з питань мистецтва — мінометниця. 

Вікторія до повномасштабної війни працювала у мистецькому відділі бібліотеки — активна, ініціативна, вміла організовувати масові заходи. Пішла на службу не з Луцька, а через військкомат у Шумську на Тернопільщині, навчалася в Шепетівці, нині служить на Сумському напрямку. Спершу  працювала як військова психологиня, пройшла курси, надавала допомогу в шпиталях. Потім перейшла в мінометну батарею, виїжджала на позиції, брала участь у бойових діях. Тепер, кажуть у бібліотеці, вона стала командиркою мінометної батареї.

Олена Сільчук працювала в бібліотеці ще з кінця 1980-х. Після початку повномасштабної війни часто повторювала, що піде служити, і таки пішла. Її рішення пришвидшила смерть племінника на фронті. У 56 років вона прийшла до військкомату й відмовилася йти звідти, поки її не візьмуть.

Її спершу відправили на навчання під Луцьком, потім — на Схід. Служила неподалік Краматорська. Колеги дивувалися рішенню. Але вперта й рішуча жінка домоглася свого. Перед відправкою замість речей купувала блоки цигарок. У бібліотеці кажуть: така вже вона, Лєна. Міцна, як скеля, але по-іншому, здається, зараз і не можна.

*** 

Надвечір у читальному залі Юрій Рябко ховає у футляр окуляри, закриває енциклопедію й повільно йде на вихід. Останній. Неквапливо спускається рипучими сходами вниз, мовчки киває головою на прощання працівникам. Небагатослівність — частина його характеру й особистого ритуалу в цих стінах: чоловік вміє чути вечірню бібліотечну тишу.

У цій тиші шепочуться історії людей, які читали, працювали, жартували тут роками. Бібліотекарки, які ще недавно вели культурні заходи, тепер у військових підрозділах замінили в’язані кардигани на бронежилети, а книги та газетні підшивки — на аптечки й зброю. Звістка від них блискавично пролітає поверхами книгозбірні — колеги полегшено зітхають. Вони чекають, коли в затишні крісла між стелажами знову сядуть їхні дівчата й продовжать історію старої бібліотеки.