Панки, скаути та велохіпі. Як держава, війна і час вплинули на молодіжні рухи України

Людям характерно гуртуватися довкола певних цінностей та інтересів. Бо ми, як не крути, істоти соціальні. Пригадуєте, не так давно мережу накрила хвиля пояснень про те, хто такі квадробери ?

Експлейнери, поради психологів, пости підтримки та меми — було все.

«Плюс-плюс» наприкінці розмови — це теж про спільну мову та традицію. «П’ємо фільтр?» — і воно туди ж, до категорії субкультур.

У видавництві «Лабораторія» наприкінці 2024 року вийшла друком книжка антропологині та фольклористки Дар’ї Анцибор «Дреди, батли та стіли. Два століття субкультур в Україні». Це наповнена спогадами і осмисленням історія, що починається від вишуканих денді і завершується поетичним слемом. І ми розпитали про книжкову новинку детальніше.

Спільний орієнтир

У книзі письменниця описує саме молодіжні товариства, але приналежність до субкультури не обмежується лише віком. Щобільше, людина може належати до кількох культур одночасно, якісь затримують на довше, інші дуже спорадичні. Наприклад, можна бути одночасно мамою, хіпі й учителькою, поєднуючи різні ролі.

«Наприклад, субкультура материнства — це теж субкультура. Або якщо ми любимо ходити в певний торговий центр, це також робить нас частиною якоїсь спільноти. Тобто нам потрібен якийсь об’єднувальний маркер і певні ритуали довкола нього», — пояснює письменниця.

Субкультура завжди певним чином відрізняється від панівної культури, яка є загальноприйнятою. Вона може формуватися на основі різних параметрів: мови, музичних вподобань, філософських ідеалів чи навіть професійної діяльності.

При тім, не завжди мова йде про серйозні ідеали чи філософію. Наприклад, хіпстерів може об’єднувати лише стиль одягу, без спільних ідеологічних орієнтирів. Люди, які слухають вініл, можуть не мати глибокої філософії, але для них важливий звук, і цього достатньо, щоб виділити їх у субкультуру.

Брейкінг

Яскравою субкультурою, до якої належала сама Дар’я, був брейкінг, тобто вуличний танець. Нині це яскравий спогад, давні друзі і пританцьовування в такт улюбленій музиці. Раніше — серйозний шмат життя. Письменниця захоплювалася брейкінгом із 10 класу і присвятила цій культурі 7 років життя.

У нас була своя крю , причому дівоча. Ми їздили на різні батли по Україні, знімали зал у школі на Оболоні й були дуже захоплені цим.

Але згодом юнацьке захоплення наздогнала бакалаврська робота, тож на четвертому курсі довелося робити серйозний вибір — на користь науки, брейкінг відійшов на другий план.

«Але ті люди, з якими ми тоді танцювали, досягли великих успіхів. Наприклад, наш тренер, Андрій Курносов, відомий як бібой InTact, досі танцює і є одним із найкращих брейкерів світу. Він навіть доклався до того, щоб брейкінг цього року став олімпійським видом спорту — був суддею на змаганнях. До речі, Україну представляли аж три учасники з 16, що теж дуже показово», — пояснює Дар’я.

Культурна опозиція

Історично субкультури виникали як молодіжні рухи, часто в опозиції до загальноприйнятих норм і традицій. Це було способом заперечення досвіду попереднього покоління. Навіть у способі одягатися — це був протест. Згадайте зовнішність панків, наприклад.

Зовнішньо панки дуже відрізнялися від попередніх субкультур. Зазвичай одягалися у чорні футболки з провокативними написами, куртки косухи, джинси, підтяжки, кеди чи важкі армійські черевики. Особлива любов до мартенсів (взуття фірми Dr. Martens) та інших говнодавів чи гадів — так у народі називали військові черевики. Одяг часто рваний і брудний. Міг чергуватися із жіночими елементами, як-от панчохами або балетною пачкою. Щоб підкреслити свою «викинутість» із середовища, деякі панки епатували, обгортаючись у сміттєві пакети.

З книги «Дреди, батли і стіли. Два століття субкультур в Україні» Дар’ї Анцибор

Хоча авторка й пише, що часто у молоді не було аж надто глибокого занурення у філософські мотиви.

Аспект протесту у зовнішності сьогодні загалом не такий актуальний, пояснює Дар’я.

По-перше, втрачається ієрархія знань. Раніше виживання людини залежало від передачі досвіду старшими. Наприклад, прадіди вчили, як ловити рибу чи полювати. Зараз же покоління вчаться одне в одного, немає чіткого поділу.

«Молодше покоління дедалі менше потребує досвіду старших, оскільки технології змінюються швидше, ніж усталені знання. Часто діти вчать дорослих користуватися гаджетами чи розв’язувати технічні проблеми», — пояснює авторка.

По-друге, суспільство стає більш толерантним. Це частково пояснює, чому сучасні молодіжні субкультури більше не потребують протесту як такого. Кольорове волосся чи незвичайний стиль одягу вже нікого не дивує, особливо у великих містах.

По-третє, субкультури мігрували в інтернет. Раніше люди демонстрували свою приналежність фізично — одягом, музикою, макіяжем. Зараз усе це можна реалізувати в цифровому форматі: через аватарів, ігрові платформи чи соціальні мережі. Те, що раніше проявлялося на вулицях, все частіше живе у віртуальному світі.

Сучасна молодь адаптується до нових умов через війну, пандемію чи інші глобальні виклики. Це впливає на їхню поведінку як у цифровому, так і в реальному світі. З одного боку, це спосіб втечі від реальності, а з іншого — пошуку однодумців.

«Цей процес, що почався 20 років тому, набув нових форм. Ми проводимо багато часу онлайн, і це стало нашою новою реальністю. Це впливає на підлітків і молодь, змінюючи патерни поведінки. Колись люди спілкувалися на вулиці: питали дорогу, час чи просто починали розмову. Сьогодні ми шукаємо відповіді в Google або звертаємося до друзів у чатах. Це сприяє певній „онлайн-інтровертності“, яка відображається на всьому суспільстві», — розмірковує письменниця.

Субкультура «плюс-плюс» та нові хіпі

Війна теж породжує нові віяння. Військові, волонтери, медики — усі ці групи формують спільноти зі своїми цінностями, мовою та прагненнями.

Можливо, за певний час, з закінченням російсько-української війни, ми побачимо навіть контркультурні прояви. Наприклад, епатажні дії молоді, які можуть викликати реакцію старшого покоління, яке бачило війну на власні очі. Щось подібно було з панками після Другої світової війни, коли молодь намагалася висміяти війну як таку.

Під час збройного конфлікту у В’єтнамі у США виникла культура хіпі з лозунгами «Make Love — Not War» («Кохайте, а не воюйте», — англ.) із вимогою до миру, повернення бійців додому. Нині, коли світ активно включений у різні збройні конфлікти, схожий рух теж може виникнути. Але щодо України це малоймовірно, вважає письменниця, адже ми розуміємо ціну миру.

Проте такі рухи можуть виникати у країнах, які перебувають осторонь конфліктів. Наприклад, уже нині активні екологічні рухи чи інші протестні ініціативи.

Держава — диригент

У появі деяких рухів держава часом бере безпосередню участь, чому присвятила у книзі один із розділів Дар’я Анцибор. Наприклад, у СРСР це були піонерські табори, які організовували дозвілля дітей, одночасно насаджуючи ідеї комунізму. Це приклад того, як тоталітарні режими використовували дітей як групу, з якою можна ефективно працювати, формуючи їхні цінності та погляди ще з дитинства.

У радянські часи старші часто були наставниками молодших, надаючи їм підтримку й залучаючи до активностей. Це включало систему бонусів, як-от участь у таборах, що формувало лояльність і відповідальність у молоді. Проте ці механізми були також інструментом передачі потрібних ідеологічних меседжів.

Діяла держава як борець з проявами субкультур. Наприклад, за совєтів активні були іронічні фейлетони та карикатури, які висміювали якийсь рух. У Вінниці, наприклад, на центральній площі публічно демонстрували такі малюнки, висміюючи молодь за їхній стиль одягу чи поведінку. Це було способом контролю і впливу на суспільство через сором і клеймування.

Пластуни, велохіпі і балагули

Чи мають субкультури якісь регіональні контексти? Письменниця виокремлює, що «Пласт» був більше західноукраїнським явищем. Також у Львові тусувалися велохіпі — субкультура, яка була ексклюзивною для цього регіону і поєднувала елементи хіпі та байкерів.

У Харкові й Донецьку активно розвивалася реп-культура, яка заклала основу для того, щоб Харків називали хіп-хоп-столицею України. Там формувалися гурти, створювалися фестивалі, і ця хвиля тривала з 90-х до початку 2000-х.

Для запорізького Бердичева характерною була субкультура балагулів . Це яскравий приклад синтезу захоплення кіньми, мисливством і азартом, що формували цю спільноту в XIX столітті.

Окремо цікаво згадати про студентські традиції, пов’язані з кулінарією. Наприклад, Гоголь, коли жив у Ніжині, захопився дендизмом — шив собі жилети зі столичних тканин.

А після відвідин Риму захоплювався італійськими макаронами та організовував кулінарні вечори. Його рецепт напою «жжонка» (паленка) із паленим цукром і ромом та шампанським може стати основою для сучасного перформансу чи відтворення в барі.

З субкультур післявоєнного періоду цікавий феномен стиляг, які черпали натхнення з фільмів про Тарзана , популяризованих тут. Це доводить, що західні культурні впливи проникали в Україну навіть у ті часи, коли це здавалося неможливим.

Описані в книзі історії рясніють не лише спогадами реальних представників численних субкультур, а й показують, як різні покоління відстоювали своє право на ідентичність, бачення, філософію, спосіб зрозуміти світ.