Вибори ректора ВНУ. Інтервʼю з Мирославою Філіпович

У Волинському національному університеті імені Лесі Українки (один із двох державних луцьких університетів) — вибори ректора. 12 березня університетська спільнота визначатиметься: або ж на посаді залишиться чинний ректор Анатолій Цьось, або вибір впаде на Мирославу Філіпович, або керувати вишем оберуть Наталію Павліху. Виборча кампанія — насичена, яскрава. А результат дуже важливий.

misto.media підготувало серію інтерв’ю з усіма трьома кандидатами на ректорську посаду. Розпитали про плани, зміни і той університет, який кожен із них «робив» би. І, звісно, — передали запитання, які збирали від студентів, через анкету на сайті.

Розмова перша. Поїхали.

Мирослава Філіпович. 54 роки. Кандидатка історичних наук. З 1999 року працює у Волинському національному університеті імені Лесі Українки. З 2005 по 2022 рік керувала відділом аспірантури, докторантури та наукових стажувань ВНУ. Пізніше стала працювати доценткою кафедри історії України та археології, а також професоркою кафедри всесвітньої історії.

Зустрічаємося на четвертому поверсі РЦ «Промінь» за чашкою чаю та розпочинаємо розмову про плани Філіпович щодо покращення університетського життя.

Маємо відходити від євроатлантичної системи освіти

— Давайте спочатку: чому ви вирішили балотуватися на посаду ректора?

— Мабуть, тому що у свій час я підтримала Анатолія Васильовича Цьося, коли він йшов на посаду ректора п’ять років тому. Зараз дещо не погоджуюсь з тим станом, який існує в університеті. Є давня приказка: «Хочеш зробити добре, зроби сам». Тому, щоб претензій ні до кого не висувати, вважаю, що можу зробити щось в університеті краще, ніж зараз є.

— Що саме вас не влаштовує?

— Стан університету. Причиною цього є і ковід, і війна, і, можливо, недоліки якогось управління, але я просто бачу, де можна розвиватись навіть при такій негативній ситуації.

— Як ви вважаєте, які існують основні загрози для вищої освіти через війну?

— Війна перевертає все з ніг на голову. Це не тільки в матеріальному розумінні, не тільки в тому, що там коштів бракує. Вона змінює і ставлення до самої системи освіти та до її виконання.

Коли був крах СРСР, ми відходили від радянської системи освіти. Сьогодні, напевно, маємо відходити від євроатлантичної системи освіти, тому що в Європі також є проблеми з нею та її наповненням. А війна це все загострила.

Під час війни світ прискорюється, і нам треба встигати. Так само і в системі освіти: вона не може бути консервативною, вона повинна приймати виклики та швидко реагувати.

З молодими кадрами біда

— Пройдімося по вашій програмі: ви хочете започаткувати фонд підтримки працівників. Це означає і фінансову підтримку?

— Ні, у світі цивілізованому, в який ми все йдемо, йдемо та дійти не можемо, є поняття соціального пакета. І він — це не лише матеріальне стимулювання. Це ще й університет надає працівнику можливість на реалізацію та підтримку.

Звичайно, якась матеріальна частина там передбачена, але якраз суть цього — це соціальна підтримка, наприклад, чи можливо працівнику взяти кошти в кредит на пільгових умовах? Ми зацікавлені в збереженні цього працівника. Чому ми не можемо так зацікавити його?

Також є проблема з пенсіонерами. Відверто кажучи, викладацький склад в нас достатньо зрілий. І ніби постає питання, коли прийде молодь? Так річ у тому, що молодь не хоче йти на ті оклади, які є сьогодні в системі освіти. Не в нашому університеті, а взагалі в системі освіти. Чого там говорити, сьогоднішній оклад доцента, кандидата наук — 12 тисяч гривень. У той час як вантажнику можна піти заробити 20 тисяч гривень. Тому потрібно якось зацікавлювати.

Але від пенсіонерів ми також відмовлятися не можемо, вони є основним викладацьким складом. Проте є пенсіонери, які вже дійсно не можуть викладати, і це не означає, що ми маємо їх забути. Можливо, залучати їх читати відкриті лекції або бути науковим керівником аспірантів чи докторантів.

Ну і, звичайно, про молоді кадри. Це біль. Треба думати, як їх залишати. Пропонувати їм якісь можливості, зацікавлювати, бо не одними грошима люди живуть. І, мабуть, молодь буде лишатись тоді, коли буде бачити перспективу свого розвитку в кар’єрному чи в освітньому планах.

— Щодо студентів: як буде організована робота студентського бюро праці та чи передбачена вже якась взаємодія з місцевими підприємствами або бізнесом?

— Я сьогодні працюю у сфері бізнесу і знаю, що є велика потреба в некваліфікованих працівниках. А для студентів що означає некваліфікований працівник? Для студентів — це можливість заробітку. У зв’язку з мобілізацією, переїздом та міграцією вивільняються робочі місця, є запит на робочу силу. І, можливо, студенти спершу почнуть з некваліфікованої праці, а надалі вийдуть вже на якийсь інший рівень. Те, чому вони навчаються.

— Ви хочете також для студентів започаткувати доволі багато програм та фондів. Наприклад, «Фонд підтримки молодіжних ініціатив», забезпечення програми на базі табору «Гарт», щорічне фінансування наукових студентських робіт. А з яких джерел фінансуватимуться ці всі проєкти?

— Почнемо з підтримки щорічних наукових розробок, вони не є дуже фінансово затратні, тому що це буде у вигляді стипендії, обсягом дві-три тисячі гривень. І для цього є підприємці, які готові підтримати цю ініціативу.

А щодо табору «Гарт», зазвичай це також за кошт університету. Все інше це або за кошти меценатів, або за власні кошти.

За 5 років зробити з усього університету лялю нереально

— Відновлення корпусів, їдалень, створення мінікухонь — це також за кошти меценатів?

— Ні, для того, щоб говорити про відновлення корпусів, треба мати чітку інформацію. А я усвідомлюю те, що за п’ять років відновити та зробити лялю — неможливо. Тому треба сісти з олівчиком та пройтись по всіх корпусах: що потребує капітального ремонту, що потребує косметичного, що першочергово, а що може почекати. Я не прихильниця розпорошення коштів. Наприклад, взяти один корпус на Ковельській — і нехай за п’ять років моєї каденції із нього зробити нормальний, хороший і щоб вже не повертатися до цього питання років 15.

Так само ще один корпус, за який в мене болить, — на Винниченка, де зараз частина медичного і частина економічного факультетів. Звертаю вашу увагу, що факультет економіки та управління — це один із факультетів, який найбільше заробляє коштів для університету, а умови там не найкращі.

І це все має бути коштом університету, але знову ж таки: має бути чіткий прорахунок. Тому що можна сказати всім факультетам: «Та я вам поставлю там всім золоті унітази, вікна поміняю, двері поміняю», але такого не буде.

— А які ваші плани щодо гуртожитків?

— Найбільш болюче — це другий та третій гуртожитки. Щодо четвертого та шостого, то там не буде настільки капітальних вкладень. Тому що, по-перше, четвертий та шостий не настільки морально застарілі, як третій і другий.

По-друге, їх треба перебудовувати. Це не просто побілка і заміна вікон. Я не прихильник того, щоб в одній кімнаті жило 4–6 людей. Треба перебудовувати, можливо, менше, але якісніше робити. Нехай дві людини у кімнаті, з окремим туалетом та душем. Кухня може бути загальна. І якщо дотримуватися цього плану, на ці гуртожитки піде дуже багато грошей.

— Також ви хочете створити умови для людей з інвалідністю. Що саме під цим передбачено?

— Так, здебільшого все зводиться до того, що роблять пандуси до входу. На цьому закінчується. У нас немає, на жаль, елементарної вбиральні для людей з інвалідністю. Хоча б на корпус, але має вона бути.

У головному корпусі ніби працює один із ліфтів, але він настільки давній та вузький, що на кріслі колісному туди просто не заїдеш. А далі як підійматися? Другий, третій, четвертий поверхи? І така проблема є майже в кожному корпусі. Тому до цього питання потрібно поставитися серйозно та довести його до кінця.

До науковців має дослуховуватися місцева еліта

— Поговорімо про імідж університету. Як буде відбуватися повернення університету в суспільно-політичний простір міста?

— Потрібно залучати громадські організації, щоб вони проводили свої заходи саме в нас. Ми маємо гарні приміщення, в нас є локації, відповідно, можемо підлаштуватись під запити.

Колись в нас були різні громадські товариства. Активно діяло товариство імені Шевченка та «Просвіта». Були цілі осередки цих громадських структур, куди входили наші студенти та викладачі. Сьогодні цього немає. І це все потрібно повертати, адже університет — не тільки освітній, а й науковий заклад, який має авторитет у формуванні громадської думки. До науковців, до представників університету має дослуховуватися місцева еліта, яка не залучена до вишу.

— Які головні виклики та можливі загрози ви бачите для реалізації своєї програми?

— Головні ризики та загрози — це якщо мене не оберуть (сміється), відповідно, нічого не реалізується.

Звичайно ж, є основний ризик — війна. Тому що ось зараз ми розмовляємо і не знаємо, що буде ввечері. Це найбільший ризик. Далі все в наших руках. Захочемо — зробимо. Я вірю в себе, у колектив, вірю в те, що питання, які я поставила, можна вирішити.

— У нас є блок запитань від студентів. Ми створили опитування, де вони могли звернутися до кожного кандидата. І перше запитання від студентів це: хто буде входити до вашої команди? Хто буде проректорами? Студентам потрібні саме прізвища.

— Не назву прізвищ. Знаєте чому? Тому що ці люди сьогодні мене не підтримують, але вони є професіоналами. Я знаю колектив майже на 80%, а, можливо, і більше. І я обираю не від симпатії до мене, а від їхнього професіоналізму. Але певний список все ж складений, кого я б хотіла бачити.

— Як ви бачите налагодження співпраці з органами місцевого самоврядування та бізнесу?

— Це буде тяжкий процес, тому що легко втратити довіру, але важко її потім завоювати. Щодо бізнесу, то я буду запрошувати своїх знайомих колишніх студентів і колег для розв’язання питання студентського містечка. Також я хочу поспілкуватися з Андрієм Разумовським та Іриною Патлашинською  про їхнє бачення розвитку студентського містечка на Володимирській .

— Чи будуть студенти посилено вивчати історію України?

— Ні, не будуть. Тому що посилено історію України вони мають вивчити до НМТ . Повторювати повторюване не варто. Я вбачаю доцільність вивчення України, але у світовому просторі, а не повторення українського шкільного курсу історії України. Це має бути інший погляд на Україну.

— Також студентів дуже бентежить питання стипендії. Ось, наприклад, чи прийнятним є рішення не виплачувати студентам підвищену стипендію, яку ті згідно з рейтинговим списком мають отримувати? За 2024 рік обіцяна підвищена стипендія 2 910 грн прийшла лише два рази. Інші десять місяців 2 000 грн. Запитують: на що витрачено 9 100 грн? Як ви збираєтесь розв’язувати це питання?

— Я сподіваюсь, що я просто не допущу того, щоб воно взагалі виникало. Хіба що це будуть якісь непереборні обставини, які не від мене залежатимуть. Куди пішла ця стипендія, я не знаю. Я не мала стосунку до управління університетом у 2024 році. І тим більше ніколи не мала стосунку до фінансів, навіть бувши в складі університету.

Я не хочу казати, що там хтось щось заникав кудись, а, можливо, дійсно були якісь об’єктивні обставини. Керівництво університету має просто відверто сказати, що вибачте, почекайте, ми вам компенсуємо, або ж вийти та пояснити цю ситуацію, а не давати підстави для породження здогадок.

— Чи буде внутрішня реформа навчального закладу? Тому що, нарікають, спеціальне заниження викладачами балів набридло.

— Я взагалі проти 100 бальної системи оцінювання. Мене цілком влаштовувало п’ять балів. От як довести, що вам поставили 85, а іншому 87? І яка суть в тих двох балах? Тому я не хочу в це питання заглиблюватися, бо вважаю, що є важливіші речі, наприклад те, що викладачі сьогодні на грані виживання.

— Останнє моє запитання: яке перше рішення ви приймете, якщо вас оберуть ректоркою університету?

— Я запрошу економістів до себе. Я хочу зробити стратегію економічного розвитку. У нас університет дуже багатий, має багато корпусів, території, землі. Я хочу з економістами та викладачами поспілкуватися, щоб розробити стратегію, як ними користуватися, щоб це було вигідно. Щоб вони приносили нам моральні та матеріальні здобутки. Тому перше своє ректорське засідання я б присвятила саме цьому.