Вісім горнят кави сортувальника сміття із «Чистого Луцька»

Щоранку о восьмій високий та стрункий чоловік у спортивній куртці бадьоро відчиняє ворота центру управління відходами «Чистий Луцьк», що на вулиці Транспортній , 7. Це працівник станції Віталій Сивий. Він готується приймати речі, які стали непотрібними власникам. Старі телевізори, коробки, пляшки, дитячі іграшки — усе це щодня привозять сюди лучани.

Тут усе має друге життя: скло їде на перероблення, гілки — на щепу для котельні, старі меблі — у котел. Навіть старий асфальт та земля з міських пилососів, якими прибирають дороги, їдуть сюди. Сміття тут не накопичується, а змінює форму та значення. І в цьому русі щодня працює Віталій Сивий.

Уже дев’ять років чоловік допомагає сортувати цей нескінченний потік: підказує, куди класти одяг та іграшки, де має бути скло, а де — картон, бляшанки, батарейки.

Сортування відходів стало не лише його професією, а й частиною світогляду: має вдома окремі смітники для тетрапаків, блістерів від пігулок, батарейок, пластикових пляшок тощо. Вірить, що невдовзі так буде у кожній луцькій оселі.

Віталію — 40. Називає себе спадковим спецкомунтрансівцем — тут, на КП «Луцькспецкомунтранс», все життя трудився його батько: спочатку був водієм сміттєвоза, а ближче до пенсії — черговим станції сортування відходів. Трудову естафету син продовжує з щирим серцем, як тато. Окидаючи оком територію центру, каже: «Добре мені тут».

Це — рубрика «Місто працює». У ній ми розкажемо про людей, праця яких, на перший погляд, непомітна. Але створює те відчуття комфорту, за яке ми і любимо Луцьк.

«Енерджайзер» станції

Віталій Сивий — старший сортувальник. За бадьорість та вправність колеги називають чоловіка «енерджайзером». Кажуть: будь-яка робота горить у його руках — працює безперебійно та безвідмовно.

Щоранку чоловік заходить у ворота центру управління відходами й одразу прямує до свого «кабінету» — невеликої комірки під сходами адмінбудівлі «Чистого Луцька».

Тут на чотирьох квадратних метрах розташувалося все необхідне для спартанського комфорту: м’яке крісло взірця 90-х, стіл з електрочайником та пачкою меленої кави «Якобс» і великий монітор, з якого видно зображення з камер спостереження підприємства.

У теплій буржуйці потріскують полінця — це горить чиясь стара табуретка. Піч — доля кожної розбитої деревинки: ціліші меблі ще можуть служити в чиємусь домі, а зламки чекають на сокиру й вогонь.

Віталій переодягається у робочу форму, зверху — яскравий жилет зі світловідбивними елементами. Попереду — робоча доба. Каже, протриматися без сну 24 години допомагає кава. Багато кави. Протягом зміни може випити вісім горнят. Любить «моцний» напій, аби був чорний та густий, немов смола.

«Який у вас тиск?» — питаю.

«Нормальний», — коротко відповідає Віталій, відсьорбуючи ковток з оповитої парою чашки, й запрошує з собою до праці.

Роботи тут вистачає: прибрати територію, розібрати відходи, зустріти машини, показати людям, куди складати привезене. Каже, якщо є можливість, — допомагає розвантажувати. А далі дивиться, де роботи найбільше: якщо накопичилося багато скла — береться до скла.

Частина тари їде у «Кімнату гніву» на Червоного Хреста, 16 . Решта — прямує на перероблення.

«Скло необхідно віддавати дрібною фракцією, тобто бите, аби машина, що транспортує сировину, не возила повітря і завантажувала максимальну вагу», — пояснює працівник, одягаючи будівельні рукавиці й захисні окуляри.

За мить чоловік переколошматить палицею пляшки й банки з усією притаманною йому пристрастю — у нього тут своя антистрес-терапія. Після краш-вправ прибирає, сапає, косить траву, підстригає кущі — ніколи вгору глянути. Не збагнути, коли й встигає подужати вісім горнят кави.

Віталій працює добу через три. Після зміни повертається додому — там чекає дружина Катерина і п’ятирічна донька Віталіна. Каже, його відновлює рутина: побути в хаті, провести час із родиною. До їжі невибагливий, особливого дозвілля не шукає. Найкраще для нього — це тиша: рибалка, лісові мандри.

Чоловік знає ціну тиші — у «Чистий Луцьк» прийшов прямісінько з російсько-української війни. Учасник бойових дій. Потрапив під першу хвилю мобілізації ще у 2014-му. Про той час говорить небагато — більше зосереджується на теперішньому.

Музей покинутих предметів

Віталій гордо показує свої володіння. На території підприємства — взірцевий порядок. В невеликих павільйонах під накриттям — відсортовані речі: меблі, стара побутова техніка, скло, одяг, посуд, іграшки.

Посеред просторого плацу підприємства — охайний пагорб, під яким захована пожежна водойма . Нагорі — скульптурний вернісаж з дерев’яним будинком-годівницею та ландшафтними статуями. Тут і срібляста пара у весільному вбранні, і барвистий наївний гном, ворон, мухомор — все потрапило сюди на утилізацію, але отримало нове призначення.

Чоловік показує трофеї, від яких відмовилися власники. Мотлох для одних тут стає знахідкою для інших: кожен, хто потрапляє до станції сміттєсортування, може не тільки віддати власні речі, а й взяти для себе щось необхідне — робочу мікрохвильовку, дзеркало, миску для фруктів, дитячу колиску або ж плюшевого коня.

Сортувальник завзято демонструє знахідки. Деякі з них мають вигляд музейних експонатів: німецькі історичні книги 19 століття, які віддали на макулатуру, робочий програвач для вінілів, друкарські машинки, старі фотоапарати, дискові телефони.

Чоловік полюбляє роздивлятися цікавинки, не проти покрутити в руках незвичну знахідку, дослідити деталі. В конвеєрі мотлоху навчився помічати цінне й відкидати зайве. Втім, додому з роботи приносить щось вкрай рідко. Вважає, надміру романтизувати речі — небезпечно: можна закидати дім «цікавинками» під саму стелю.

Життя серед мотлоху

На станції не лише знаходять тихий притулок старі речі, а й буяє природа.

Підприємство розташоване на околиці міста. Територія відгороджена від вітрів й транспортного шуму пагорбами з охайно підстриженою травою та кущами. На вершині — садок з яблунь та горіхів. На одному дереві помічаю вулик, на іншому — шпаківню, з якої щойно вилетіли дві синиці.

«Ці хатки для бджіл і птахів теж хтось викинув, а ми їх успішно повторно використовуємо», — ловить мій погляд Віталій і веде до двох дерев’яних прямокутників, схожих на пісочниці.

Це теплі грядки — спеціально облаштовані садові мінігороди, наповнені гілками, листям, травою, компостом, які при розкладанні виділяють тепло. Конструкція працює як природний обігрівач для коріння, захищає від заморозків та забезпечує поживними речовинами. В теплу пору тут вирощують городину: салат, огірки, помідори. За сезон збирають чотири врожаї.

Неподалік грядок росте кущ смородини. Теж викинули люди. Віталій знайшов його серед органічних відходів. Роздивився рослину — жива! Й висадив в землю — раптом проросте. Кущ оклигав і вдячно вродив соковитими ягодами.

Вітальну картину доповнює невеликий звіринець. По території бігають зайці — довкола повно заячих нірок. Сортувальник розповідає, як неодноразово натрапляв на виводки зайченят, прибираючи територію. Прикривав малечу листям і йшов собі — нехай сплять.

Додає, не лише вухатими багатий «Чистий Луцьк». Тут гніздяться куріпки, забігають лисиці.

Є собача буда, як у кожному порядному господарстві. Втім, пес там — гість, а не сторож: приходить, коли заманеться.

***

Поки ми говоримо, за ворота «Чистого Луцька» повільно закочується машина. У кузові — старий диван, коробки з посудом і кілька пакетів дитячих іграшок.

Віталій швидко допиває каву, ставить чашку на стіл і виходить назустріч водієві.

«Сюди ставте. Скло — он туди», — показує рукою.

Речі розходяться своїми дорогами: банки — до скла, картон — під навіс, іграшки — в ящики, де хтось інший, можливо, знайде їм новий дім.

Місто щодня прощається з речами. І щодня знаходяться люди, які допомагають цим речам прожити ще одне життя.

Віталій Сивий зачинить ворота тільки завтра вранці. А сьогодні він знову стоятиме на вході до цього тихого місця, де закінчуються одні історії та починаються інші.