Як Левко Давидюк створює простори, в яких людям добре

На чотири дні відрядження на Волинь Левко запланував з десяток робочих зустрічей. Приватні будинки серед лісу, комерційні простори у Луцьку, реновація у Ковелі, подієвий простір у Сарнах — усюди накопичилися справи, що потребують його участі.

О 6:30 у неділю він у стінах нещодавно реалізованого проєкту: фотографує інтерʼєр, поки нікого немає, фіксує деталі, що потребують доопрацювання. Перевіряє, чи світло падає у кімнатах так, як того хотілося йому, архітектору. А потім спостерігає, як цей простір заповнюють люди — чи переймають вони той настрій, який закладали майстри в кожне крісло, вікно, світильник, виїмку на стіні. Чи взаємодіє цей простір із навколишнім середовищем, чи перетікає в нього, вписується у міську «тканину».

Чи видно по Левку його графік з розписаними хвилинами? Ні краплі. Максимум енергії, мінімум метушні. Телефон в кишені на беззвучному. Навіть одяг на ньому розслабився: мʼякий кардиган теплого коричневого відтінку, вільні джинси, кросівки.

Згодом він скаже: один із секретів спокою — його домівка. З видом на ліс і пагорби та панорамними вікнами на схід та захід сонця. Нуль картин, мінімум декору — візуальна тиша.

А ще постійна мета — задоволення від роботи, а не масштабування. Залишатись «бюро», не ставати «конвеєром».

Говоримо з Левком Давидюком про його студію дизайну й архітектури Leod’uk design та цінності, у центрі яких — людина, навколишнє середовище, екологічність та спокій. Розповідаємо, який він — маніфест Левка.

Ле…о Д…юк — Leod’uk

Левко народився і виріс в Луцьку. 33-й квартал, проспект Молоді, університетський гуртожиток, де в одному з блоків помістилася родина Давидюків. В одній кімнаті — батьки, у другій — він з братом та сестрою.

Батько — Віктор Давидюк — викладач Волинського національного університету імені Лесі Українки, філолог, фольклорист та етнолог, професор. Змалку брав дітей з собою на культурні фестивалі. А щовихідних родиною йшли або у театр ляльок, або у драмтеатр.

Весь вільний час малого Левка був зайнятий творчими гуртками: спочатку музична школа та танці, пізнше — художка. Пригадує, так хотів грати на фортепіано, що поки досягнув віку, коли беруть в музичну, малював клавіші на картоні — чорні та білі — та уявляв, що грає.

А коли був у шостому класі, батьки отримали земельну ділянку поблизу Луцька. Старший брат почав планувати майбутній будинок у зошиті в клітинку: один квадратик — один метр. Левку сподобалось, він і собі сів малювати. Схемами і планами дому, який батьки так і не звели, були розписані цілі зошити.

Пізніше почав проєктувати простори у різних онлайн-програмах. Згадує, як попросив тата привезти з відрядження у Києві диск із програмою з моделювання. Батько довго не думав, купив Archicad (архікад) — провідну професійну BIM-програму (Building Information Modeling) для архітекторів, дизайнерів та будівельників.

І хоч тоді «архікад» Левко не потягнув, але зрозумів: хоче вивчати дизайн і архітектуру серйозно. Створювати простори для інших. Й мріяв, що колись зведе будинок для себе.

Левко поїхав навчатись до Львова. Ступінь бакалавра здобув у приватній академії. А на магістратуру вступив до львівської політехніки. З другого курсу почав робити проєкти на замовлення друзів, родичів. Тоді й зʼявилась назва майбутньої студії — «Левко Давидюк» скоротив до Ле…о Д…юк — Leod’uk.

По закінченню політехніки з товаришем орендували офіс й так заснували бюро (бо двоє людей — це вже команда, каже). Правда, ще рік робили там ремонт, тому працювали з дому.

Це було більше десятка років тому. За цей час студія стала відомою в Україні, втілила безліч проєктів. Але зумисно не масштабувалась. Leod’uk design — це 5 людей на чолі з Левком.

«Простір — це наша специфіка»

Їхні будівлі, фасади, інтерʼєри та благоустрої можна побачити у Львові, Ковелі, Івано-Франківську, Сарнах, Тернополі, Карпатах, Києві тощо. У Луцьку, наприклад, вони спроєктували взуттєвий простір Ikos, ресто-кафе «Стожари», крамницю українських брендів «Ясочка», кафе «Ідеаліст», магазин монобрендової косметики Evoderm тощо.

У студії Leod’uk не розділяють архітектуру та інтер’єр. Свою роботу позиціонують як створення єдиного простору — відкритого та гнучкого, що плавно перетікає з вулиці всередину будівлі і так само «виходить» назовні.

Кафе «Стожари» на вулиці Кривий Вал, 28 у Луцьку, де ми зустрічаємося, чудово ілюструє цей підхід. З боку вулиці біля закладу облаштували лавки з клумбами для загального користування — відпочити тут може кожен, а не лише гості кафе. Далі на терасі стоять столики для відвідувачів, і тільки потім — вхід у приміщення.

Проходимо перший зал з барною стійкою, другий — зі столиками, і перед нами відкривається вихід у внутрішній двір з деревами та виноградом.

Ліквідамбари, які посадили у дворику, Левко обирав і з практичного погляду, і з філософського. По-перше, їхнє коріння не вростає глибоко, тому не пошкодить комунікації, а ще дерева не потребують багато води. По-друге — ліквідамбари щомісяця змінюють колір листя.

— Спочатку воно яскраво-салатове, потім зеленішає, наступного місяця ще темнішає, згодом стає сизо-зелене, повертається до жовтого, далі оранжеве, а коли закінчується листопад — таке червоне, наче горить. Це класний момент споглядання життя, руху природи, — запевняє Левко.

Усе це — «Стожари», але де вони починаються, а де закінчуються — зрозуміти складно. Заклад буквально розчиняється у навколишньому середовищі, а місто, навпаки, стає частиною екстерʼєру.

«До всього красивого людині хочеться доторкнутися»

Левко часто стикається зі стереотипом, що дизайнери — це ті, хто «малюють картинки». Тим часом їхня робота — «програмувати» простір — організовувати рух людей та логіку будівлі.

— Коли в неділю вранці заходив у «Стожари», то спостеріг, як ранкове сонце почало пробиватись й падати на диванчик у кутку. Туди сіла дівчина й читала книгу, час від часу піднімаючи обличчя, щоб погрітися на сонці. Це такий кайф — побачити, що у спроєктованому тобою просторі людині хочеться проводити час ОТАК, — ділиться Левко.

Це і є програмування — зробити все так, щоб людям було добре. Не просто завдяки красивій картинці, а через фактори, про які вони навіть не здогадуються. Запрограмувати середовище, аби воно формувало зв’язки між людьми та позитивні поведінкові моделі.

Окрім гри з навколишнім середовищем, холістичним  підходом, як каже Левко, вони використовують гедоністичний . Більшість поверхонь у кафе — тактильні:

— Ось стіл, за яким ми сидимо — з натурального травертину, декорований натуральною латунню, що робить його злегка рельєфним. Бо до всього красивого людині хочеться доторкнутися, — коментує та гладить стіл.

Це стосується й акустики: якщо про неї не подбати, у приміщенні «гудітиме», від чого люди швидше втомлюватимуться та йтимуть.

«Контекст для нас обовʼязковий»

Це програмування виходить й назовні — кінцева мета студії Leod’uk не просто звести будівлю, а створити якісний простір навколо неї. Архітектори проєктують, як нова споруда «впишеться» у місто: якими будуть маршрути пішоходів та потоки руху між будинками.

Особливо це стосується історичних вулиць. Тут головне завдання — зробити об’єкт непомітним, «своїм», дозволити йому розчинитися в існуючому контексті з поваги до його історії.

— Коли працюємо зі старими будівлями, лишаємо місце для імпровізації. Бо хтозна, що виявимо під плиткою радянських часів та гіпсокартоном? — каже Левко.

До прикладу, у «Стожарах» готовий проєкт після демонтажу адаптували — лишили стару стелю та стіни — рельєфні, із залишками фарб минулих десятиліть.

Будинок, у якому відкрили заклад, збудували у 1937 році за проєктом архітектора Вітольда Марчінковського. У міжвоєнний період у ньому була цукерня «Мокка», пізніше — «Patria». Тут функціонували унікальні на той час кругові двері на вході. А в круговому еркері відбувалися «дансинги» та концерти.

Leod’uk відновили форми і розміри вікон до автентичних. А у дворику зберегли характерне для Луцька мощення — трилінку.

Працюючи над цим проєктом, консультувалися з краєзнавцем Олександром Котисом, запрошували його оглянути будівлю після демонтажу — чи є цінні елементи для історії, які варто зберегти. Котис зауважив латунну кришку від ливневої каналізації, яку залишили. Відреставрували та знову використовують «польські» батареї.

«Вуглецевий слід» у будівництві — колосальний

У роботі Левко дотримується принципів циркулярної економіки: мінімум відходів, використання локальних ресурсів, повторне застосування. Це — також частина програмування. Обираючи сировину, враховує, де і як її виготовляють, звідки везтимуть, яким буде логістичний шлях до об’єкта.

— Пам’ятаю, як у Львові в сусідньому будинку утеплювали фасад мінватою. Вона приїжджає, обмотана стрейчем. Будівельники скинули цей стрейч на двометрову купу і підпалили… Будівельна техніка має потужні мотори. А фури, які стоять в заторах по місту? Все це вихлопи. Оцей «вуглецевий слід», що насправді шкодить довкіллю, у будівництві зараз — колосальний, — говорить Левко.

Архітектор вважає, що навіть обмеження руху таких машин (наприклад, вранці та вночі, коли найменший трафік) суттєво покращило б ситуацію.

До прикладу, Leod’uk design зараз працюють над ревіталізацією колишньої друкарні у Ковелі, де згодом буде торгово-офісний центр та крафтовий ринок. Фасади декількох корпусів комплексу оздобили цеглою зі старих внутрішніх перегородок комбінату. Її почистили, нарізали на пластини та виклали нею стіни.

— Ми вивернули історію цієї будівлі назовні. А ще отримали просто шикарну текстуру, яку новою цеглою не досягнеш. Замовнику, може, було б дешевше купити нову цеглу, ніж цю чистити, нарізати. Але це про історію, про повагу до середовища і про екологію. Для нас це було важливо, — розповідає архітектор.

В одному із цехів, де стояли друкарські станки, знайшли чавунну плитку у формі соти і виклали нею підлогу ресторану, який працюватиме у комплексі.

Усю територію озеленили, а місця для стоянки вимостили екорешіткою, заповненою травою, що покращить мікроклімат, скоротить площу покриття плиткою, яка нагрівається в спеку, та зменшить навантаження на міську зливну каналізацію.

У будівлі будуть офіси, магазини, бутики, аптека, ресторан, кавʼярня, банк, салон краси тощо. А ще — крафтовий ринок, де, окрім торгівлі, організовуватимуть тематичні святкові ярмарки, простір, де люди зможуть відпочивати, їсти куплене, спілкуватися.

«Ми живемо за рухом сонця»

Дитяча мрія Левка про свій будинок здійснилася. На околицях Львова, з видом на пагорби та ліс стоїть стриманий та лаконічний дім. У ньому багато простору та повітря, панорамні вікна в місцях, де відкривається вид на схід та захід сонця.

— Будинок гармонійно переходить з інтер’єру в екстер’єр. Де-не-де навіс від дому переходить у зону, покриту плющем. Туди вранці потрапляє сонце, там ми п’ємо каву. А обідаємо вже в іншому місці — живемо за рухом сонця, — сміється він.

У кутку ділянки ростуть старі дерева, що нависають над подвір’ям і створюють приємну тінь. У цій зоні облаштували піч та барбекю, а навколо розставили крісла-пуфи. Вечорами сім’я збирається тут, щоб посмажити сосиски чи сало з хлібом або ж запрошує сусідів на шашлик.

Трохи далі — невелика будівля, яку він облаштував під майстерню.

— Я там якісь макети вирізаю, щось пиляю, рубаю. Дружина займається флористичним декором — збирає в полях навколо дикі квіти, рослини, — розповідає.

У зонах, де родина перебуває найчастіше, зовнішні стіни обшиті гонтою — з повагою до традицій та максимально тактильні.

Будинок частково функціонує на відновлювальних джерелах енергії — встановлені сонячні панелі, теплові насоси. Коли у районі вимикають світло, каже Левко, це помічають лише по ліхтарях, що освітлюють ближні вулиці.

Інтерʼєр оселі — простий і теплий. Замість картин — пейзажі за вікном. Бо природа — це картина, яка постійно змінюється.

— По роботі, — каже архітектор, — я дуже багато комунікую: майстри, підрядники, постачальники, замовники, команда. Цей час — дуже динамічний: то я в офісі, то їду на зустріч, на обʼєкт, в якийсь салон обрати матеріали. І мені дуже хочеться цієї візуальної паузи, коли я виїжджаю за місто. Чистого середовища, інформаційної тиші, де я можу відновитись та зарядитись, щоб повним сил повертатися до справ.

Будинок Левка, напевне, найкраще ілюструє його маніфест. Про архітектуру, яка не кричить про себе, а поважає природу, минуле і щоденний спокій людини. Зрештою, справжній дизайн — не про стіни, а про можливість жити за рухом сонця, відчувати тепло матеріалів і просто бути собою.