Сакральні коди Луцька. Як розпізнати українську церкву в архітектурі

Сьогодні ми більше, ніж будь-коли, вчимося бачити українське. Сотні років це вміння нам тамували. Розмивали традиції. Стирали межі. Нав’язували чужі. 

Коли йдеться про церкву та українськість, історія зринає і в архітектурі. Храми фіксують не тільки богословські уявлення своєї епохи, а й політичні режими, культурні домінації та спроби стерти ідентичність. У цьому сенсі луцькі церкви — не «поза часом», вони історично вмотивовані й часто суперечливі.

Розуміння сакральних кодів Луцька важливе, аби бачити, де наша традиція була перервана, замінена або замаскована під «спільну» чи «позанаціональну». Допомогти розібратися, про що говорить храмове зодчество міста, ми попросили архітектора Андрія Лесюка.

Торік його команда перемогла в міському архітектурному конкурсі на проєкт церкви ікони Пресвятої Богородиці Скоропослушниці у Львові . Ми вийшли з ним на віртуальну прогулянку луцькими храмами, аби дізнатися, де в міському просторі збереглася українська церковна традиція, а де її витіснили або підмінили російські архітектурні коди.

Довідково. Андрієві Лесюку — 32 роки. Він — львівський архітектор, візуалізатор, засновник архітектурної компанії Guess Line Architects. 

Ключові проєкти:

• меморіал пам’яті Героїв Небесної Сотні у Львові , створений у співавторстві з Христиною Пундак та Марією Яструбчак;

• меморіал українським розвідникам у Києві ;

• меморіальний комплекс військових поховань Героїв України у Миколаєві ;

• реставрація музею Романа Шухевича , зруйнованого у 2024 році російським безпілотником.

Перервана тяглість

Традиція в церковній архітектурі виростає з колективної пам’яті народу та є просторовим кодом ідентичності, одним із найвпізнаваніших маркерів «свого». Форма храму — це продовження його внутрішнього змісту, а не довільний набір декорацій. У ній закодована не лише конфесійна належність, а й культурний вибір — до якої традиції ми себе зараховуємо і яку історію продовжуємо.

«Церковна архітектурна традиція формується як глибокий синтез богословської думки, що визначає влаштування простору для літургії, та матеріальних можливостей кожної конкретної епохи та культури. В Україні цей процес розпочався з візантійського коріння: хрестово-купольна система стала тим міцним фундаментом, який згодом трансформувався під впливом місцевих особливостей», — каже Андрій Лесюк. 

Візантійські майстри принесли до Києва цілісну філософію храму як «неба на землі», де головним акцентом є світло, що ллється з центрального купола. Велика кількість лісу в Україні породила специфічну пластику дерев’яних об’ємів, яка згодом перейшла в камінь, сформувавши впізнавані риси українського бароко. 

Утім, природний розвиток сакральних архітектурних форм неодноразово переривався: спочатку монгольською навалою, що на століття загальмувала київську школу, а згодом — російською імперською політикою. Нищення святинь у радянську добу остаточно розірвало тяглість майстерності, що призвело до сучасної кризи храмової ідентичності, яку ми намагаємося подолати сьогодні.

Ця «архітектурна зачистка» замінила легкість українського бароко та дерев'яних церков важкими, приземленими формами так званих «муравйовок» , які мали маркувати простір як частину єдиного імперського тіла. Наслідки цієї експансії відчутні й сьогодні: у масовій свідомості саме ці запозичені форми часто помилково сприймаються як «єдино правильні» або «канонічні», що створює виклики для сучасної архітектури.

Історичні перерви призвели до втрати тяглості українського храмобудування. Кожна нова епоха реставрувала або заново «винаходила» традицію. Сьогодні архітектори знову працюють у стані «після перерви», намагаючись поєднати сучасні матеріали з давніми сенсами.

Від традиції до імітації

Київська церковна традиція має візантійське коріння та бере початок ще з X—XI століть. Московська архітектура сформувалася на п’ятсот років пізніше (XIV–XV століття) на базі володимиро-суздальської школи, яка вже тоді почала трансформувати візантійські канони під суворіший північний клімат та оборонні потреби.

Для маркування своїх територій Російська імперія створила штучний неовізантійський стиль. Тамтешні зодчі віддалилися від канонічних першоджерел і запровадили винятково свої національні елементи: шатрові завершення, «цибулясті» бані та масивні, майже глухі стіни, щоб легітимізувати безглуздий міф про Третій Рим . Натомість українська архітектура впродовж століть була вірною візантійській ідеї.

«Наші храми прагнуть білих стін та інтенсивного природного освітлення через високі барабани, що символізує Божу присутність як радість. Завдяки системі ступінчастих звужень («заломів») створюється ілюзія безкінечного руху простору вгору навіть у невеликих за об'ємом спорудах. Погляд не зупиняється на склепінні, а спрямовується в зеніт купола. Це світлоцентрична архітектура, де через світлові барабани та білі площини стін простір стає прозорим», — пояснює експерт. 

Простір світла та легкості

Українську традицію церковного будівництва архітектор називає унікальним синтезом візантійської традиції та народного дерев’яного зодчества. 

«Дерево навчило нас робити храми багатозаломними та гранчастими, що згодом під західноєвропейським впливом трансформувалося в самобутнє українське бароко», — каже Андрій Лесюк. 

Традиційна українська церква має ряд впізнаваних елементів, за якими її можна легко визначити в міському ландшафті:

• Архітектура руху вгору знаходить своє логічне завершення у грушоподібних банях та «шоломах»: якщо «шолом» є прямим спадком Русі, то «груша» — це барокова трансформація, що дозволяє візуально витягнути силует будівлі в небо.

• Важливим маркером нашого стилю є гранчастий купол, який виник як прямий наслідок збирання храмів із дерев'яних брусів у восьмикутні «заломи», що з часом були перенесені в кам’яне зодчество.

• Невисокий барабан, співмірний куполу. На вигляд це гармонійна архітектурна конструкція, відмінна від московського образу великої голови на тонкій жираф’ячій шиї.

• Естетично українські храми завжди прагнули гармонії з ландшафтом, використовуючи стриману палітру: білі стіни, зелені чи сріблясті куполи або темну гонту, де золото з’являлося лише точково на найважливіших соборах. Надмірне розцяцьковування ніколи не було притаманне українській церкві.

У Луцьку близькою до традиційної української сакральної забудови є Свято-Миколаївська церква ПЦУ. На думку Андрія Лесюка, цей храм є прикладом «пострадянського відродження» — архітектурного періоду 1990-х та 2000-х років в Україні. У ньому поєднується щире прагнення відновити національну ідентичність зі специфічними технологічними можливостями того часу.

Витягнутий силует бань із «заломами» є прямою відсилкою до традицій козацького бароко, що візуально спрямовує всю масу будівлі вгору.

Осучаснений декор та його майже повна відсутність є характерною ознакою архітектури часу, коли архітектори поєднували історичні та модерністичні риси. Центральним композиційним елементом є велике вітражне вікно у формі хреста. Разом із надто масивними головними сходами це формує певний модерністський підхід храму, коли архітектори прагнули масштабності та пафосності споруди, підняття її над ландшафтом, але водночас і збереження традицій.  

Будівля має чітку вертикальну орієнтацію та симетрію, що характерно для центричних українських храмів, хоча тут вона адаптована під сучасні міські умови.

Використання непропорційних пластикових склопакетів у такому масштабі дещо чужорідне для сакральної архітектури. Вони рустикалізують  та спрощують пластику фасаду, роблячи його візуально плоским і «дешевим».

Храм притаманний тому періоду, коли архітектурна думка вже звільнилася від радянських канонів, але ще не напрацювала нову школу сучасної сакральної естетики.

Попри ці недоліки, він чітко маркує приналежність до українського культурного простору завдяки своїм силуетним формам, що радикально відрізняє його від «шатрів» та «цибулин» російської традиції.

Попередній слайд

Наступний слайд

Мури, золото та кокошники

Російська архітектура століттями слугувала інструментом експансії: типові проєкти масово зводилися на підкорених землях, щоб уніфікувати простір і візуально стерти місцеву ідентичність. Яскравим прикладом цього є події XIX століття, коли українські барокові храми примусово «переодягали» в імперські шати: добудовували цибулини, зносили автентичні «заломи» та зафарбовували розписи, аби зробити їх «правильними». 

Основні риси цього стилю бачимо на Свято-Покровському храмі УПЦ. Будівля, зауважує архітектор, є класичним взірцем так званого «синодального», або «єпархіального», стилю, який у XIX столітті (в цей час теперішня Покровська церква, що зазнала кількох перебудов, набула свого нинішнього вигляду) став інструментом візуальної уніфікації та витіснення місцевих архітектурних традицій на користь загальноімперських стандартів. 

Волинь тоді входила до Російської імперії. Відтак увесь вигляд церкви — від лінійного планування до специфічного завершення дзвіниці — свідчить про намагання маркувати простір через чужорідну архітектурну мову, яка ігнорує регіональні особливості на користь жорсткої ієрархічної структури, притаманної російському синодальному типу.

• Найпомітнішим маркером російського типу тут виступає композиція «кораблем», де дзвіниця, трапезна та власне храм вишикувані в одну лінію, що докорінно суперечить українській традиції центричних тридільних або п’ятидільних споруд, які тяжіють до рівноваги та гармонії мас. Панівна роль високої дзвіниці безпосередньо над входом, завершеної гострим шпилем із шатровими елементами, є прямою відсилкою до московського зодчества, де вертикаль входу часто домінує над самим куполом. Це створює специфічний силует, чужий для барокового чи ренесансного контексту України.

• Невеликі куполи-«цибулини» на тонких барабанах , які формально мають символізувати полум’я свічки, у цій традиції стали гіпертрофованими та запозичили свої форми з мусульманських архітектурних впливів. Вони створюють суто декоративний ефект, що не є характерним для української традиції, де бані завжди формували внутрішній інтер’єр храму. У північних широтах на таких куполах накопичувався сніг, що призводило до протікань і руйнування конструкцій. Гостра форма «цибулини» дозволяла снігу легко сповзати донизу. Зв’язок з ісламом та Сходом — це один із найцікавіших моментів. У XVI столітті, після завоювання Казанського та Астраханського ханств, Московія почала активно вбирати східну естетику.

• Замість органічного поєднання об'ємів, властивого українським храмам, ми бачимо еклектичне нагромадження декоративних елементів: кокошники або характерні лиштви навколо вікон, що прямо копіюють московську архітектуру XVII століття. Використання таких форм було частиною ідеологічної політики Російської імперії, щоб храми в Луцьку чи Полтаві мали такий самий вигляд, як під Рязанню.

•  Розписи на екстер’єрі цього храму також підпорядковані загальній логіці «синодального» стилю і яскраво демонструють, як іконографія використовувалася для візуального маркування простору. Великі ікони в нішах, виконані в академічній манері, — офіційний стандарт декорування церковних фасадів у Російській імперії в XIX столітті. Цей стиль тяжіє до реалізму та використання яскравих, насичених кольорів (зокрема характерного блакитного фону), що суттєво відрізняється від давнього українського іконопису. У нашому автентичному мистецтві, особливо періоду бароко, переважали площинність, символізм та багатий золочений орнамент (тло з різьбленим левкасом), а зовнішні розписи були більш камерними або інтегрованими в архітектурну пластику стін.

• Шатрові завершення, що виникли під впливом північного дерев’яного зодчества, стали специфічною рисою, яка замінила візантійську баню, підкреслюючи відокремленість московської традиції від світового християнського контексту. 

• Виняткова ознака російської церкви — кокошники, що створюють ефект піраміди і слугують для маскування реальної конструктивної схеми будівлі. Такі елементи історично притаманні суздальській та московській школам, але чужі українському зодчеству і працюють виключно на зовнішній силует, аби московське виднілося здалеку. На відміну від візантійських закомар , які повторюють форму внутрішнього склепіння, кокошники — це суто фальшивий елемент. 

Попередній слайд

Наступний слайд

Такі архітектурні деталі, зазначає Андрій Лесюк, ми можемо побачити і в оздобленні Свято-Феодосіївської церкви ПЦУ, що на вулиці Володимирській.  Під дахом дзвіниці та основного об'єму використані дрібні зубчасті елементи й декоративні арки, що імітують традиційні російські головні жіночі убори.

Тут замість купола бачимо питомо московське архітектурне явище: висока пірамідальна конструкція у формі шатра, канонізована як «істинно православна» в часи імперії.

Маленькі золоті куполи-цибулини на вершині шатрів мають характерну форму, де діаметр купола більший за основу, що також є типовим для російської традиції. 

Храм споруджений за лінійною схемою: дзвіниця, трапезна та основний храм з'єднані в одну суцільну будівлю. Це стандарт для російських парафіяльних церков. Історично дзвіниці в українських храмах будувалися окремо від церкви та сприймалися як самостійні споруди. У Росії ж дзвіниця здебільшого інтегрована в тіло храму над входом.

Попередній слайд

Наступний слайд

• Ще одна винятково російська церковна ознака — надмірне використання золота в оздобленні, яке демонструє багатство, державну велич та імперські амбіції, де візуальний блиск часто виявляється важливішим за архітектурну тектоніку. У північних широтах золото на тлі сірого неба та лісів було найкращим способом зробити храм домінантою, яку видно здалеку. Коли церква виблискує золотом на фоні бідного ландшафту, вона маркує присутність «царства Божого», яке в імперській свідомості нерозривно пов’язане з царством земним. Це архітектурний інструмент самопрезентації влади.

Цей елемент, зазначає фахівець, використаний в архітектурі церкви Святої Марії Магдалини УПЦ, що на вулиці Івана Богуна. Зведена вона у типовому для сучасної забудови «псевдоросійському» стилі (або «новоросійському»), що намагається наслідувати архітектуру Московії XVII століття через призму дешевих сучасних матеріалів та несмак кольорів.  

Російське походження церкви видають ті самі, що й у Свято-Феодосіївській, значно ширші за основу бані-«цибулини» та декоративні кокошники над вікнами й біля підніжжя куполів. 

Поєднання яскраво-синього даху з агресивним «самоварним» золотом куполів створює ефект архітектурного кітчу. Будівлі бракує пропорційної гармонії та індивідуальності, оскільки на вигляд вона — як типовий уніфікований проєкт, покликаний на швидке зведення та маркування простору імперськими канонами.

Попередній слайд

Наступний слайд

Архітектурний кітч

Значну частину луцьких храмів спіткала доля довільних цитатників релігійних атрибутів. Вони потерпають від одноманітної еклектичності — довільного поєднання традиції та сучасності. Замість живого розвитку традиції бачимо архітектурний кітч, який не має нічого спільного з українською ідентичністю й лише механічно компілює порожні форми. 

Храм Іоана Златоустого ПЦУ, що на вулиці Дубнівській, — приклад сучасної храмової архітектури, яку часто називають «православною еклектикою» або візантійським стилем у сучасному виконанні. Вона поєднує в собі традиційні канонічні форми з методами та матеріалами сучасного цивільного будівництва.

«Це «церква-корабель» у спрощеному вигляді, де основний об'єм будівлі нагадує звичайний двоповерховий офіс чи житловий будинок, а сакральність підкреслюється лише куполами-банями», — коментує архітектор.

Поєднання інтенсивного золота, зеленого металопрофілю та жовтих стін — типовий «єпархіальний набір» пострадянського періоду, який часто бачимо в будівлях УПЦ МП, та у цьому випадку він більше нагадує офісне приміщення, ніж сакральну споруду.

Попередній слайд

Наступний слайд

У стилі «православної еклектики» збудований храм Холмської ікони Божої Матері ПЦУ на проспекті Волі. Це хрестово-купольна споруда, що є базою для східнохристиянської традиції. 

«Ми бачимо чіткий восьмигранний барабан, який спирається на масивну цегляно-бетонну основу. Контрастне поєднання темно-графітового покриття купола із золотими ребрами — сучасна інтерпретація, яка має досить строгий вигляд, але водночас претендує на урочистість», — стверджує архітектор.

Будівництво церкви не завершене, тому можна роздивитися монолітний бетон, використаний для перекриттів та арок у поєднанні з цегляною кладкою. Сучасні промислові матеріали (металочерепиця, пластикові вікна, дешеве позолочення) позбавляє храм відчуття «позачасовості» та монументальності. Архітектурна еклектика простежується у поєднанні арок та куполів у стилі різних історичних епох — візантійської класики бароко.

Попередній слайд

Наступний слайд

Свято-Воскресенський храм УПЦ, що на вулиці Золотій, поблизу ЖК «Атлант», — українська тридільна церква за структурою, але абсолютно еклектична за естетикою. Це спроба зробити «сучасно» на базі національного планування. Утім, заспокоює архітектор, вона принаймні не є російською за духом (немає цибулястих бань-кокошників чи шатрів), проте і не є взірцем високого українського стилю. 

Золоті грушоподібні бані й агресивні червоні кольори екстер’єру — головна ознака пострадянського несмаку. Справжня українська традиція (особливо волинська) тяжіє до стриманості: природних матеріалів та гармонійних пропорцій. Сліпуче золото у поєднанні з агресивним фасадом на вигляд — як «євроремонт», що вбиває духовний спокій будівлі. Це, на думку архітектора, створює «ефект кондитерського виробу, а не храму».

Попередній слайд

Наступний слайд

Свято-Петро-Павлівська церква УПЦ, що на вулиці Рівненській, поряд із міським кладовищем, каже про те, що замість розвитку українського зодчества, тут використано типовий проєкт «єпархіальної» архітектури XIX століття, котрий мав на меті уніфікувати всі храми під імперський стандарт.

Бачимо штучне «склеювання»: до умовно української основи з грушоподібною банею приєднано російську шатрову дзвіницю. У нашій традиції дзвіниця майже завжди була окремою спорудою, що дозволяло храму залишатися самостійною художньою домінантою. Натомість російський стиль вимагав жорсткого поєднання вежі та церкви в один лінійний об’єм. Крім того, гострі кути двоскатної покрівлі також додають враження московської церкви, адже українській традиції характерні більш пологі, м’які кути.

«Складається враження, ніби тут скопійовано вже зіпсований український храм замість того, щоб створювати щось питоме чи справді нове. Така архітектура не просто не розвиває культуру, вона її підміняє, формуючи помилкове уявлення про те, який вигляд повинна мати українська церква. Єдиний позитив — відсутність «золотих бань», що хоча б трохи приглушує візуальний дисонанс», — міркує Андрій Лесюк.

Попередній слайд

Наступний слайд

Храм Софії Премудрості Божої ПЦУ на вулиці Банковій, біля одного з корпусів Волинського національного університету імені Лесі Українки, — приклад сучасної парафіяльної архітектури, яка є спрощеним неовізантійським стилем. Це спроба відтворити силует давньоруського чи візантійського храму, використовуючи доступні будівельні матеріали та методи.

Архітектори намагалися використати традиційну схему: компактний об’єм, напівкруглі апсиди, що вінчаються барабаном із невеликою банею. Проте виконання суттєво відрізняється від канонічних зразків через використання сучасної цегли та металочерепиці, фасадних водостічних труб.

Використання стандартної «пустотілої» лицювальної цегли з ідеальними машинними швами позбавляє будівлю тектонічної глибини та відчуття монументальності. Вона схожа не на храм, а на невеликий котедж, «перевдягнений» у сакральну форму.

«Пластикові вікна на фасадах з вигляду занадто дешеві і «цивільні». У традиційній архітектурі вікна були вузькими прорізами, що підкреслювали товщину стін. Тут же вікно розриває площину стіни, роблячи її візуально тонкою та “картонною”», — вважає експерт.

Вертикальні водостічні труби, що проходять просто по фасаду, — це велика естетична помилка. Вони розбивають силует і мають вигляд чужорідного пластикового елементу на сакральній споруді. У якісній архітектурі їх приховують або інтегрують у конструкцію стін. Також варто додати, що практично завжди благоустрій, на жаль,  — максимально відірваний від храмів та ніяк із ними не гармоніює.

Попередній слайд

Наступний слайд

Храм святої Великомучениці Катерини ПЦУ на вулиці Ветеранів, поблизу Луцької міської лікарні, ілюструє спроби «осучаснити» канонічний образ українського дерев’яного храму, де замість тяглості традиції ми бачимо її візуальне спотворення. 

«Використання золотих бань у поєднанні з імітацією брусу створює агресивний естетичний дисонанс, що нівелює сакральну природу об’єкта та перетворює його на архітектурну бутафорію. Ситуацію критично погіршує дах із металочерепиці та побутові кондиціонери, хаотично розвішані просто на головному фасаді; ці елементи остаточно паплюжать вигляд споруди, через що вона більше нагадує перенасичений декором приватний будинок у «карпатському стилі», ніж храм. Автентичні українські дерев’яні церкви відрізняються гармонійними пропорціями, лаконічністю матеріалів. Натомість у цьому випадку ми спостерігаємо як національна спадщина деградує до рівня “євроремонту”», — аналізує фахівець.

Попередній слайд

Наступний слайд

Дещо відмінним шляхом, вважає він, пішли будівельники Свято-Благовіщенського храму УПЦ, що на вулиці Конякіна. Це спроба відтворити архітектуру Княжої доби (XII століття), яка сформувалася в Києві та Чернігові. Будівля копіює хрестово-купольний тип із закомарами, до яких додали нехарактерну для візантійського стилю цибулеподібну баню.

Згодом ця форма була «приватизована» та перетворена на жорсткий імперський канон. Росія фактично «забальзамувала» цей стиль у XIX—XX століттях та почала використовувати його як інструмент ідеології, акцентуючи на фальшивій «тяглості» своєї історії.

Попередній слайд

Наступний слайд

Подібними храмами є церква Успіння Богородиці Пирогощі ПЦУ на Подолі у Києві та Свято-Успенський кафедральний собор ПЦУ в місті Володимирі на Волині. Це історичні приклади цього ж храмового типу XII століття, що були збудовані до того, як їх почала використовувати Росія. Копіювання давніх форм у сучасних умовах неможливе без позначки «псевдо»: на відміну від історичної архітектури, вкоріненої в культуру й події свого часу, новітній храм, збудований за давніми кресленнями, — лише оболонка без змісту. 

До категорії історичних копій належить й один із найдавніших луцьких довгобудів Собор Всіх Святих землі Волинської УПЦ. Архітектор вважає, що будівля наслідує Десятинну церкву. На його думку, історична та сучасна споруди відрізняються деякими деталями, але силует упізнаваний. Історичні повторення, на його думку, завжди сприймаються бутафорно. Кожна епоха формує свою архітектурну традицію, а її копії сьогодні виглядають штучно та недоречно.

«Бачимо видозмінену шоломовидну баню, схожу на голову богатиря з казки. Решта елементів — викривлені деталі візантійського традиційного храму», — міркує Андрій Лесюк.

Попередній слайд

Наступний слайд

Будувати своє

Сьогодні будівництво «цибулин» та інших елементів декору — це не мистецький пошук чи абстрактна філософія «какая разніца — Бог один для всіх», а маркування території впливу «руского міра». Це чужа архітектурна мова, яка протягом десятиліть намагалася стерти нашу автентичність та заперечити право України на власну візуальну ідентичність.

«Я знаю приклад на Тернопільщині: у селі була стара дерев’яна церква — прекрасна, автентична, але занедбана. Поруч збудували новий храм — копію якоїсь російської церкви з дорогих матеріалів. Інвестор вклав гроші, зробив до неї дорогу — усе на вигляд «гарно». Але це не наша церква. Люди цього не усвідомлюють, вони ходитимуть туди й засвоюватимуть цей образ. Це теж форма свідомої чи ні пропаганди», — говорить Андрій Лесюк.

Церква може бути прогресивною, може рухатися. Інакше на неї чекає криза — момент, коли люди просто перестануть ходити, бо вона закрита, закам’яніла, з чужими або застарілими традиціями.

Архітектор пояснює цю тенденцію на прикладі автомобілів. Колись актуальні, красиві для свого часу моделі сьогодні використовувати небезпечно. 

«Сучасні авто обладнані ременями безпеки, подушками — діють інші стандарти. Водночас певні традиційні елементи зберігаються. Наприклад, у BMW є фірмова впізнавана решітка, яка змінюється, іноді перебільшується, але залишається маркером бренду. Так само і з храмами: можна зберігати традиційні коди, але вписувати їх у сучасний контекст і сучасні потреби», — каже він.

Андрій Лесюк наводить приклад сучасних православних українських храмів за проєктами львівського подружжя архітекторів Олени та Миколи Рибенчуків. 

Церква Вознесіння Господнього (селище Лужани, Чернівецька область), церква святих Ольги та Володимира (село Бірки, Львівська область) —  приклади інтерпретації української церковної традиції, без буквального копіювання історичних форм. Архітектори використовують куполи, багатоярусність і хрестові композиції як основу. Водночас поєднують ці елементи із сучасною пластикою фасадів і прагненням до «чистої» архітектури без надлишкового декору.

Ще одне відоме ім’я у царині сучасного сакрального зодчества — це канадський архітектор українського походження Радослав Жук. Автор проєктів багатьох українських церков у Канаді та США, зокрема церкви Святої Трійці (Кергонксон, штат Нью-Йорк), церкви Різдва Пресвятої Богородиці (Львів, мікрорайон Сихів). Його стиль впізнаваний модерністичною геометрією: чіткі, зібрані об’єми, ламані дахи, різкі силуети без «барокової гри». Він часто працює з образом намету (трикутника) як символу храму, робить вертикальні акценти через стрімкі покрівлі та вузькі вежі, а не через традиційні бані. Для нього характерна стримана матеріальність (бетон, дерево, цегла), мінімум декору й наголос на конструкції як головній «естетиці». Усередині простір організований так, щоб світло ставало частиною богослужіння: багато продуманих світлових прорізів і відчуття піднесення через висоту і пропорції.

То що робити? Як будувати своє без копіювання неактуальних оболонок? 

Вихід, запевняє, — у переосмисленні архетипів через сучасні форми. 

Не копіювати — продовжувати

Нині нам бракує церков, які змінювали б сталий образ храму. Візантійська спадщина є частиною української історії, але вона не повинна перетворюватися на догму. Її варто розвивати, ускладнювати, наповнювати елементами, які справді належать українській традиції і відображають сучасні духовні потреби, а не механічно відтворювати готові схеми. Йдеться не про радикальну відмову від традиції. Це має бути поступове відкривання іншої мови. 

«Сучасна українська архітектура перебуває під впливом міжнародних трендів. І ми ще тільки вчимося шукати власну мову. Через окупації, знищення інтелігенції, радянський розрив ми втратили кілька «сходинок» розвитку — і тепер змушені перестрибувати, помилятися, наздоганяти», — каже фахівець.

«Якщо і церква, і громада усвідомлять, що копіювання візантійських форм, храмів «під Софію Київську» чи інші зразки минулих епох — це, умовно кажучи, кріндж, тоді з’явиться шанс на зміни. Бо ми маємо розуміти: це не традиція, це архітектурний застій. Традиція — жива річ. Її можна і потрібно продовжувати, осучаснювати», — додає архітектор. 

Церковна бутафорія

Церкви «під старовину» з дешевих матеріалів і з порушеними пропорціями — це архітектурна шароварщина. Вона не формує ідентичність, а консервує чужі сенси й часто відтворює російські зразки під виглядом «канонів».

Якщо храм зведений з бетону чи дерева — вони мають залишатися собою, а не маскуватися під «золото» чи «камінь». Чесність матеріалу — одна з ознак сучасної сакральної архітектури і спосіб уникнути фальші.

Працювати із простором, а не з декором

Храм не має тиснути, лякати чи змагатися розкішшю. Надмір прикрас — відволікає. Сакральність народжується через світло, тишу, пропорції та відчуття спільної присутності. Зовні стримана будівля повинна запрошувати всередину, де відкривається простір для молитви.

Доступний храм

Українська церковна традиція — тепла й відкрита. Будівля має запрошувати, а не відштовхувати. Максимально безбар’єрний вхід «у нуль» без перепадів, сходів та складних підйомів на пагорби. Це фундамент доступності. Сходи до храму як символ духовного піднесення створюють зворотній ефект недоступного. Домінанта церкви в ландшафті не означає перепон для людини. 

«Церкви намагаються підняти якомога більше: що вище — то ближче до Бога. Але це так не працює. Треба вчитися — і архітекторам зокрема — розуміти, що церква має бути інклюзивною та правильно інтегрованою в простір», — вважає Андрій Лесюк. 

Навчитися говорити однією мовою: архітектор — церква — громада

Проблема виникає там, де архітектори роблять «модні об’єкти», які не сприймаються як святиня. Замовники ж бояться всього нового і вимагають копіювати «як раніше», що зрештою породжує несучасну бутафорію.  Потрібен діалог, у якому храм сприймається як живий простір. 

Усвідомлювати різницю між українською та російською традиціями

Механічне копіювання російських храмів — це не нейтральний вибір, а трансляція чужої ідентичності. Навіть якщо такі церкви не зноситимуть, їх варто переосмислювати, адаптовувати, пояснювати громадам, чому так більше будувати не варто.

Ми запитали думку священника

На території Жидичинського чоловічого монастиря Святителя Миколая Чудотворця ПЦУ, намісником якого є отець Константин Марченко, з 2012 року триває будівництво Воскресенського храму . За проєктом храм зводять у стилі козацького (мазепинського) бароко . 

Маючи чималий будівничий досвід (а обитель, що заснована ще до Хрещення Русі, у селі Жидичин Луцької громади відновлювали з руїни) та добре знаючи історію України, архімандрит Константин говорить про дві ключові проблеми, з якими сьогодні має справу українська церква. 

«Перша — це брак коштів. Фінансові можливості ПЦУ та УПЦ по цей день не можуть конкурувати. Усе, що ви тут бачите, ми будуємо виключно з пожертв. Максимум, чим можуть посприяти на Волині (та й то не скрізь), — виділити земельну ділянку. Священник найчастіше залишається сам-на-сам із планами на будівництво. А церква — дуже дорогий об’єкт. Тому «котедж із куполом» у результаті — це вимушена ситуація. 

Кожен настоятель, який сьогодні зводить церкву, зауважує, опиняється перед вибором між пишною будівлею та невеликим аналогом. Очевидно, він обере дешевший варіант: дорогий проєкт можна й не осилити, а так буде церква, нехай і  проста. Крім того, постає питання: чи на часі пишна церква у розпал війни? Раціональний розподіл коштів  зараз важливіший.

Друга проблема — це втрата естетичного чуття. Поки ми боролися за саму ідею — аби існувала українська церква, — розгубили багато  важливих деталей, на які нам зараз доведеться звертати увагу», — пояснює о. Константин.Російський архітектурний спадок, яким рясніє луцький урбаністичний ландшафт, потребує глибокого осмислення і пояснення, вважає священник. На його думку, змінювати синодальну релігійну атрибутику на українську не потрібно, проте важливо вміти її читати та чесно тлумачити. 

«Негативний досвід — це теж досвід. Питання в тому, як ми його пояснюємо. Совєти стидливо «підчищали» історію. А ми маємо давати правильну інтерпретацію і формувати правильні меседжі. Треба правильно розставляти акценти, а не просто «виривати сторінки» з книги, тільки тому, що вони нам не подобаються. У цьому я бачу великий сенс та історичний зв’язок», — радить архімандрит.

Як це зробити, пояснює на прикладі меморіального комплексу «Вічна слава». 

«Щодня лучани йдуть повз радянські обеліски та пам’ятні знаки. Потрібно дати цим об’єктам правильне інформаційне навантаження: був час, коли українці жили в чужій імперії, були поневолені і мусили воювати за неї. Імена на меморіалі мають змусити задуматися: скільки українців загинуло у Другій світовій? Ми цього хочемо знову? Ні. Тому й воюємо», — каже отець Костянтин.

У сучасній сакральній архітектурі, наголошує, необхідно передусім переосмислити своє ставлення до пам’яток і до способу вшанування пам’яті. Він порівнює європейську практику будівництва з довговічних матеріалів з українським вимушеним здешевленням, у якому домінує тимчасовий пластик: «Раз — і немає ні історії, ні пам’яті, ні змісту». 

«Можна замахуватися на великі завдання, але починати треба із дрібного. Ми почали з монастиря: все нове, що робимо, замовляємо в камені. Бо мене дратує, що всю свою історію, шану і пам’ять ми перенесли на пластик. Це теж говорить про поверховість.  

Я вже стільки років у будівництві, що давно втратив мотивацію робити щось швидко. Мені хочеться, щоб усі проєкти, які ми запускаємо в країні, були осмислені і якісні. Нехай довше — куди поспішати? Або займатися справою серйозно, або не займатися зовсім. Будівництво, мистецтво, культура формують націю. Якщо ми за неї воюємо, то це важливо», — міркує отець Костянтин.

***

Сакральна архітектура Луцька — це карта нашої складної історії, у якій закарбовані власні пошуки та нав’язані ззовні форми. Сьогодні ми перебуваємо у точці, де маємо шанс навчитися читати простір і робити висновки, а не просто вказувати на помилки. Так формується наше відчуття «свого» або «чужого» в часи, коли це має вирішальне значення.  

Чесно назвати речі своїми іменами означає правильно встановити діагноз та почати лікувати хворобу, аби нарешті визначитися з тим, яке майбутнє ми хочемо будувати.