Компактність Луцька — не недолік. Інтерв’ю із засновником бюро Archimatika

«Забрати автомобілі з вулиць», — так відповів засновник київського архітектурного бюро Archimatika  Дмитро Васильєв на питання, що робити, аби авто не стояли в заторах.

Цей діалог відбувся на початку його лекції «Місто, як актив» в межах проєкту Urban Talks , що відбулась у Луцьку 4 вересня.

Згодом архітектор пояснив: у своїх проєктах фахівці Archimatika передбачають максимум пішохідних зон. Чому це важливо? Бо головна цінність міст — люди, кілька разів наголошував він. І міста мають конкурувати за людей.

Тож говоримо з ним про те, яким має бути комфортне місто.

Ущільнюватись і затримувати людей

— Ви вперше в Луцьку? Що вам як архітектору впало в око передусім в місті?

— Так, уперше. Але я не мав нагоди дуже роздивитися Луцьк. Мені подобається ця пішохідна вулиця (Лесі Українки — mm).

Я ж насправді з аналогічного містечка — з Чернівців, і мені Луцьк нагадує оцей невеликий масштаб. Бачу, що в місті працюють з рекламою, з доброустроєм. Тут, де ми зараз, майже немає кричущих вивісок.

— На що ви звернули увагу, коли заїжджали до міста?

— Мене завжди засмучують всі наші міста, коли до них в’їжджаєш автівкою. Бо ти їдеш через околиці, а околиці завжди в деградованому, непоказному стані…

— Я спробую окреслити урбаністичний «портрет» Луцька. Це місто, в якому живе близько 200 тисяч мешканців. Воно дуже затиснуте селами, тож за площею розвиватися практично немає куди. Тут немає метрополітену, трамваїв, великих магістралей, вузькі вулиці. Можете назвати декілька правил для таких міст, як вони мають розвиватися?

— Компактні міста — це, в принципі, європейський мейнстрим. Давати місту розростатися, користуючись околицями, — неправильно насамперед з погляду використання ресурсів і економіки. Варто ущільнювати місто. Ви маєте вже наявну інфраструктуру, а тепер її треба робити якомога кращою. Містобудування — це завжди економіка. Бо якщо ви територію розширюєте, то витрачаєте гроші.

Чому я кажу, що я комерційний архітектор? Тому що, коли наша компанія береться за проєкт, ми враховуємо, як має працювати об’єкт, на які гроші, як він фінансується і як зароблятиме. І в місті ми бачимо так само великий економічний потенціал, бо місто — це такий організм, який володіє найбільшим економічним потенціалом.

Його потрібно правильно зрозуміти, розвивати. Що відбувається, коли міста зростають? Податки, які воно збирає, які є фактично кровоносною системою, витрачаються на розширення мереж, транспортної інфраструктури, нових доріг, нового громадського транспорту.

Якщо в місті все вже добре з інфраструктурою, тоді на розширення варто витрачати кошти. Але мені чомусь видається, що містам є куди ще докладати зусиль і гроші, щоб покращити їх всередині.

Тому я б радив дбати насамперед про компактність, ущільнювати місто. І всі ці податки скеровувати, щоб покращити вже наявну територію. Про це я якраз і привіз лекцію до Луцька. От що, на вашу думку, найцінніше в місті?

— Люди.

— Так. Люди — це і є той потенціал, який рухає місто.

Зараз відбувається конкуренція за людей. Тому кожне місто має вибудовувати свою політику з думкою про те, що воно зараз може зробити тими ресурсами, які є, щоби максимально затримати і привабити сюди людей. Бо мешканці — економічний потенціал міста.

І чим краще воно буде оперувати наявними ресурсами, вкладати, щоб привабити людей і затримати їх тут, тим багатшим ставатиме. Тим краще воно буде розвиватися, тим більше у нього перспектив і тим краще буде тут жити людям.

Містобудівна стратегія має бути у передвиборчій програмі мерів

— Уявімо, що у центрі міста є невелика ділянка, де власник хоче збудувати висотку. Але вона така мала, що туди ні парковка, ні майданчик не помістяться. Хто має це врегулювати? Чи оця точкова забудова взагалі доцільна?

— Міста мають бути різноманітні. Швейцарський архітектор Мірослав Шік  каже: «Друзі, не здумайте виправляти помилки ваших міст, бо саме помилки роблять їх унікальними».

От купив хтось тут ділянку — хай будує щільніше, тісніше і цікавіше, але мають бути просто встановлені рамки різноманітності.

— Хто має встановлювати ці межі?

— Визначає громада, а імплементує міська влада. Я взагалі вважаю, що містобудівна політика має бути частиною політичної програми на виборах міської влади.

Коли люди йдуть у владу, то вони мають не тільки обіцяти надбавки педагогам, краще прибирання абощо. Містобудівна стратегія має бути у передвиборчій програмі мерів, депутатів, де буде вказано, наприклад: ми в центральній зоні обмежимо висоту забудови до чотирьох поверхів, а отам дозволимо будувати, вкладемо гроші в облаштування нової площі чи реконструкцію вулиці. І громада має обрати, що вона хоче.

От прийде один кандидат у мери і казатиме: «Я тут (показує на вул. Лесі Українки — mm) дозволю побудувати 20 поверхів, Луцьк — це новий мегаполіс, тож у нас буде свій Мангеттен». Інший запропонує: «Ні, давайте, друзі, ми отут збережемо ці два-три поверхи у центральній частині». І нехай громада вирішує, що вона хоче: Нью-Васюки чи зберегти своє. Це, мені здається, був би найпряміший вияв демократії в містобудівній політиці.

— А як у нинішніх умовах забудовники, архітектори мають комунікувати з місцевою владою і яка роль громади в цьому процесі? Є ж випадки, коли місто і забудовники про щось домовляються, а мешканцям це не подобається.

— Влада має встановити прозорі і зрозумілі правила. Якщо ми домовляємося, що в цій зоні можна будувати тільки чотири поверхи, то викладаємо це на сайт міської ради у вільний доступ громади, бізнесу, робимо плани просторового розвитку, вводимо таке обмеження і воно стосується всіх. Наприклад: у визначеному районі всі будівлі мають бути певної висоти, фасади — певних кольорів, вікна — з дерев’яними рамами, покрівля — обов’язково.

І далі визначаються певні дефіцити: влада йде і питає мешканців, що б їм хотілося в цьому мікрорайоні додати, чого не вистачає. Потім за результатом цього питальника можна додати якесь невеличке навантаження забудовнику. Але ЩО саме забудовник буде будувати з погляду бізнесу, громада не може йому нав’язувати.

Вона не може сказати: «Давай ти тут побудуєш музей сучасного мистецтва». Бо він відповість: «Ні, у мене це не окупиться. Тоді я просто не буду будувати».

Архітектура — це баланс трьох інтересів: мешканців чи користувачів будівлі, бізнесу, який у це вкладає кошти, та громади, яка потім користується громадським простором цієї будівлі.

Цей баланс інтересів має бути врівноважений, бо якщо хтось перетисне, то проєкт буде поганим.

Коли у вас є правила гри — бізнес за ними працює, заробляє і робить місто кращим.

Школи додають вартість нерухомості

— Чому в містах бізнес зосереджений на комерції, а не будується соціалка? Школи, громадські простори?

— Тому що місто не відстоює свої інтереси. У Львові, якщо будете будувати, то вам обов’язково дадуть певний розрахунок: передбачте у себе, наприклад, дитячу школу мистецтв. Нехай це буде 200 квадратних метрів, тут буде п’ять класів малювання або дитячий клуб.

Але важливо: міська влада має бути готова прийняти заклад в експлуатацію і потім фінансувати. Вона має передбачити бюджет на зарплатню вчителям, комунальні витрати, ремонти, доброустрій. Були випадки, коли забудовник казав: «Я будую школу. Мерія, ви заберете її?» А мерія каже: «Навіщо? У нас і так 15 шкіл, і ми не знаємо, що з ними робити». Тому тут теж має бути баланс і співпраця.

— Як ви переконує замовника, що збудувати школу — це навпаки плюс?

— У нас зараз «бум» на приватні школи. Ми вже запроєктували і побудували шість таких.

Раніше забудовники дійсно розмірковували: навіщо будувати школу? Це зайві витрати, місце займе, краще там ми пару житлових будинків втиснемо. Але виявилось все не так: люди, які купують житло, мають сім’ї, дітей. І вони завжди для дітей хочуть отримати найкраще.

А що найкраще? Це насамперед класна освіта. Є така тенденція в Штатах: крута школа — багатий район. І чим краща школа, тим багатше навколо збирається населення.

Виявилося, що якщо ти будуєш школу, і ця школа класна, то нерухомість у тебе навколо дорожча.

Досвідчені і продумані забудовники не самі вирішують, що побудувати, крім житла. Вони опитують потенційних клієнтів: «А чому б ви купили тут житло?». І їм можуть сказати: «Отут у нас немає школи, якби там вона була, ми б купили». Тобто бізнес завжди вигадує, як заробити, вносить в проєкти і школи.

Але, звісно, міська влада не має допускати таких випадків шахрайства, коли пообіцяли школу, видали містобудівну документацію, а забудовники це не зробили.

— У Луцьку типовою є картина, коли нові багатоповерхівки сусідують з приватним сектором. Чому так виникає?

— Бо у міста немає стратегічного плану, що робити з цими районами.

Має бути рішення: ми потенційно ці райони готуємо до ущільнення і забудовуємо, чи залишаємо все, як є.

Якщо плануємо забудовувати, то потрохи будемо купувати ці приватні ділянки, або ж даємо можливість це робити бізнесу.

Якщо ми не бачимо цінності в зміні цієї приватної забудови, то залишаємо сектори приватної забудови і забороняємо багатоповерхівки, не видаємо містобудівні умови та обмеження на будівництво там вище двох-трьох поверхів. І все.

Пішоходи — це рушії економіки

— Які є правила комфортного облаштування міського простору?

— Теорія, яку ми використовуємо, це «чинний масштаб». Міські простори мають бути якнайщільнішими: вузькі вулиці, невелика поверховість, максимально пішохідні. І простір інтегрований з цим пішохідним рухом. Бо пішоходи — це фактично рушії економіки.

— Клієнти магазинів, закладів харчування…

— Абсолютно правильно. Але ще пішоходи — це і формування громади, спілкування, знайомства. Це — життя.

Простір має складатися зі зрозумілих архетипів: двори, подвір’я, площі.

Це в Радянському Союзі набудували багато модерністичних структур: коли ти приходиш і не розумієш, що це: вулиця — не вулиця, подвір’я — не подвір’я, площа — не площа, якісь пустирі між солдатськими рядами будинків.

Завжди має бути впізнаваний тип. Вулиця — завжди лінійна. Якщо будівля (на вулиці — mm) якимось чином від лінії відхиляється, то це треба обіграти доброустроєм.

Архетипічність — це психологічна безпека, передбачуваність, емоційний спокій і певні маршрути пересування.

Ще один момент, який ми відстоюємо, — це максимальна різноманітність будівель, але в межах визначених правил. Тобто не має бути нічого типового: «Давайте ми зараз побудуємо отут п’ять однакових будинків». Ні. Всі будинки мають бути різні, але поєднуватися між собою. Не так, що один з кренделями, а інший в склі.

— Як війна вплинула на будівництво житла? Можливо, забудовники тепер більше дбають про безпеку своїх мешканців, і як її взагалі можна забезпечити в нинішніх умовах?

— У нас є чинні будівельні норми, які стосуються укриттів. Зараз жодне нове будівництво чи об’єкт не можуть бути побудовані без укриттів. Окрім цього, деякі забудовники роблять додаткові речі для більшого комфорту щодо безпеки.

Укриття — це десь під землею, десь там спільне. Я якось був в укритті вночі в одному з наших комплексів. Там просто, як на Хрещатику: паркінг, світло горить, діти на самокатах, велосипедах, мами ходять з візочками, люди п’ють чай, каву і їдять. Третя година ночі. А хтось серед всього цього намагається поспати. Це все-таки певний дискомфорт. Тому деякі наші замовники почали замислювалися над тим, як зробити це краще.

Частина забудовників пропонує облаштовувати у квартирах кімнати безпеки за ізраїльською моделлю . Так, вони витрачають на це додаткові бюджети й собівартість квартир від цього росте. Але вони хочуть забезпечувати більш комфортне життя.

Досвід Ізраїлю каже, що від уламків такі кімнати рятують. Ми досліджували випадок, коли Іран атакував Ізраїль балістикою і ракета увійшла в будівлю точно посередині між двома оцими захищеними кімнатами. Ракета знесла перекриття трьох–чотирьох поверхів, а стояки, де оці захищені кімнати, — неушкоджені.

Тому у деяких проєктах ми зараз такі речі запускаємо. Це не точно, як в Ізраїлі, бо у них — на фасаді захищена кімната. Це місце всередині квартири, припустимо, при вході. У звичайний період — гардеробна кімната, але з бетонними стінами, укріпленими армованою сіткою, зі сталевими відкотними дверима, які за потреби просто сховаються в перегородку, і ви їх не будете бачити.

Ця кімната спроєктована так, щоб там були спеціальні розкладні матраци під гардеробними шафами, передбачена вентиляція. Тобто, якщо мешканці з якоїсь причини вважають, що їм можна не спускатися в укриття, але хочеться бути більш захищеними, то ось така кімната, яка в принципі може захистити.

— Ви сьогодні були в приміщенні колишнього «Укртелекому» (майбутній центр розвитку креативних індустрій «Або Або» — mm). Таких промислових об’єктів ще чимало залишилось в багатьох містах. Чи потрібна ревіталізація таких будівель. І якщо так, то якою вона мала б бути?

— Теорія осмислення земних ресурсів каже нам, що все, що може бути використано повторно, краще використати повторно.

Якщо ми відмовляємося від одноразового посуду, то хіба хочемо мати одноразові будівлі? Напевно, ні. Тим більше такі споруди легко трансформувати — у яких нема тримальних стін кожні 3 метри. Звісно, будівлі краще переобладнати під нову функцію, якщо це можна зробити.

Щодо зовнішнього вигляду, потрібно зважати на мистецьку цінність будівлі. Є дійсно унікальні споруди, які можна вважати пам’ятками архітектури, нехай і модерністичної чи радянської доби. А є дуже типові — склади, цехи. Тут зовнішній вигляд можна спокійно змінювати, якщо вони не мають цієї унікальності і архітектурної цінності.

Усю історичну спадщину треба зберегти

— Ми плавно підійшли до теми збереження історичної спадщини. Луцьк має історичну частину, замок, але там є будівельні скандали. Десь виявили старі підвали, які під час будівництва залили бетоном. Десь — приватна забудова без дозволів. Паралельно тривають розмови, що Старе місто «надто тихе», його треба «наповнювати життям», там потрібні готелі, заклади харчування тощо. От і з’являються ці проєкти забудови. На вашу думку, яким має бути підхід до збереження історичної спадщини й розбудови історичної частини міст?

— Вся історична спадщина має бути максимально збережена. Навіть якщо зараз не зрозуміло, як її використовувати чи показувати. Якщо ми не знаємо, що робити з історичними підвалами, краще лишити їх і, можливо, з часом знайдеться рішення, можливо, через 10 років на ці підвали поїдуть дивитися зі всієї України.

Будувати потрібно, але перший принцип — не нашкодити, не зруйнувати. Бо ми не зможемо повторити все те, що будувалося. У нас немає вже культури ремісництва, виробництва, зараз інші матеріали, технології, ресурси. Раніше великі споруди могли зводити сотнями років. А хто зараз буде щось будувати 100 років? Зараз ти будуєш 2,5 року і вже кажуть, що довго. За що потрібно боротися — це за збереження цієї локальної унікальності. І намагатися її відшукати.

— Як поєднати сучасну забудову з історичною?

— Точно не потрібно імітувати той стиль. Нова забудова має бути фоном, а не претендувати на головну роль. Вона має відповідати правилам масштабу і не ставати головним акцентом. Головну роль має відігравати саме історична забудова.

— Тобто скляний «акваріум» там побудувати точно не можна…

— Коли я був студентом, у Києві на Володимирській побудували серед старих, історичних споруд першу скляну будівлю. Я був ще на захисті цього проєкту на містобудівній раді.

Архітектор проєкту казав, що там зведуть будівлю, яка віддзеркалюватиме історичні фасади, і воно розчинятиметься. Але ні. Ця будівля перебрала на себе акцент. Вона випадає з оцієї цегляної дрібної кладки навколишньої забудови 19 століття. Так, будівля віддзеркалює. Але це нічого не додає цій історичній частині.

Таких прикладів не має бути. Але ми повертаємось знову до правил, які мають бути прописані в місті. Ось цей район, там такі правила: не можна будувати скляні фасади, вікна мають бути певного розміру, дах — такий то.

Якщо міська рада опише всі ці правила, зі всіма їх погодить, громадські слухання організує — не буде жодних потім проблем.

— А яка роль громади в містобудуванні?

— Визначати стратегічний напрямок, куди рухається місто. Звісно має бути розмова з людьми, вивчення їхнього запиту. Але цей запит треба професійно трактувати. Наприклад, є якась ділянка, і ось на громадських слуханнях мешканцям пропонують зробити тут публічний центр. А громада проти: будуть натовпи, шум тощо. Люди хочуть парк.

Тоді треба порахувати: утримання такого парку коштуватиме щомісяця громаді, наприклад, мільйон, чи готова вона на такі витрати? А ці кошти можна було б використати на щось інше, а на цю ділянку можна завести бізнес, який цю територію облагородить і за нею доглядатиме.

Тому кожне місто повинне мати стратегію, які його сильні та слабкі сторони. І зазвичай останнє запитання моєї лекції: «Чи має ваше місто стратегію»?

Інтерв’ю завершилось близько 18:00. За час розмови вулиця Лесі Українки ожила: робочий день добіг до завершення, стало людніше. «Куди всі йдуть?» — поцікавився Васильєв, спостерігаючи метушню, яка ще раз доводить, що люди — те, що міста мають цінувати найбільше.

Текст — Юлія Малєєва.

Фото — Микола Цимбалюк.

Редактор — Тетяна Приймачок.

Літредактор — Ольга Дацюк.

Верстка — Людмила Герасимюк.