Бути опорою і не зламатися. Історії тих, хто рятує інших

Під час повномасштабної війни соцпрацівники стали ще важливішими для своїх громад. Саме вони — перші, до кого звертаються вимушені переселенці, родини військових, люди, які втратили житло або близьких. За соціальним супроводом стоїть щоденна робота з травмами та втратами.

Контакти з людьми, що постраждали від війни, часто виходять за межі кабінету та робочого графіку, нагадують про себе у вихідні та відпустку. Емоційне виснаження — системний виклик для соціальних працівників. Робота з травмами потребує підтримки та вміння відновлюватися.

На цю проблему звернула увагу громадська організація «Розвиток Волині», яка з 2023 року за підтримки Німецького фонду Маршалла США реалізовує проєкт «Запобігання емоційному та професійному вигорянню соціальних працівниць та волонтерок».

Впродовж 2025 року психологи організації разом із психотерапевткою Світланою Сасюк провели 24 тренінги , в яких взяли участь близько трьохсот соціальних працівників.

Ми запитали у соціальних працівниць, як це — щодня бути опорою для інших у найскладніші моменти й при цьому тримати рівновагу самій.

Тримати баланс

Тетяні Франчук — 41. Вона — старша соціальна працівниця благодійного фонду «Рокада». За освітою — юристка. Десять років працювала у державній структурі, згодом — у приватній компанії. До роботи в соціальній сфері привела війна.

«Людям, у яких війна відібрала дім, необхідно створити відчуття безпеки на новому місці, підставити плече, словом та ділом показати — я поруч», — каже соціальна працівниця.

Донині команда фонду підтримує зв’язок із сімнадцятирічним хлопцем, який виїхав із окупації без документів. Мама залишилася там. Соціальна працівниця стала йому старшою сестрою: супроводжувала юнака на кожному етапі, починаючи з оформлення документів до виїзду за кордон до бабусі. Хлопець досі не забуває команду, часто дзвонить, дякує, розповідає про навчання й друзів.

«Робота соціального працівника не обмежується графіком з 9 до 18. Ти ніби здобуваєш родичів. Люди телефонують у вихідні й вечорами. Особливо це стосується кейс-менеджерів, які мають тісний контакт із родинами», — ділиться Тетяна.

Емоційне виснаження стає частиною робочих буднів. Проаналізувати свій ресурсний та емоційний стан вдалося на тренінгу про запобігання емоційному та професійному вигорянню соціальних працівниць та волонтерок від ГО «Розвиток Волині».

Психологічний інтенсив тривав один день і став можливістю проговорити складні речі в стислий період. Конспект із заняття Тетяна тримає під рукою.

«Одна з вправ — намалювати кружку як метафору власного ресурсу. У мене — повна. Отже, на той момент я відчувала достатньо сил працювати далі», — показує зошит із рожевим горням, по вінця заповненим кавою.

Для Тетяни головний висновок — щоб залишатися ресурсною для інших, потрібно чесно оцінювати власний стан і вчасно зупинятися. Запам’ятала, як важливо вміти казати «ні», коли сили закінчуються, та використовувати дихальні практики для стабілізації в стресових ситуаціях.

Не опускати руки

Ірині Ромашко — 38. За освітою — архітекторка. До повномасштабної війни працювала в міському історичному музеї: організовувала екскурсії, заходи, відповідала за фондову роботу. Після 2022 року Ірина прийшла на роботу в клініку, де проходили реабілітацію військові.

Окрім обов’язків адміністратора, жінка з власної ініціативи організовувала для військових дозвілля: арттерапію, музичні вечори, поїздки, екскурсії, навіть гру в «Мафію». Вона слухала, що саме потрібно бійцям, і намагалася повернути їм відчуття спокою цивільного життя. Саме тоді зрозуміла, що хоче працювати з ветеранами системно.

Нині Ірина — фахівчиня із супроводу ветеранів війни та демобілізованих осіб у виконавчому комітеті Нововолинської міської ради. Сьогодні її робота — це широкий спектр завдань. Від оформлення документів, пільг і довідок до супроводу в лікарні, судових процесах, вирішення побутових чи юридичних проблем.

Ірина працює не лише з ветеранами, а й із їхніми родинами: дружинами полонених, матерями загиблих, сім’ями зниклих безвісти. Співпрацює з рятувальниками, поліцією, ветеранами Афганістану, ліквідаторами аварії на ЧАЕС.

Як і в Тетяни, робота Ірини не має чітких меж у часі. Телефонують у вихідні, ввечері, під час свят. Жінка завжди бере слухавку — бо кризові ситуації не вписуються у графік «з дев’ятої до п’ятої».

Ділиться, часто виникає відчуття безсилля в роботі. Найважчими для Ірини є випадки залежностей — алкогольної, наркотичної, ігрової. Вона з болем говорить про ветеранів, які після фронту гублять себе в тилу. Є судові справи, що тривають роками. Є історії зниклих безвісти, де немає відповіді. Є випадки, коли навіть залучення всіх ресурсів не дає результату. У перші місяці роботи Ірина працювала на максимальному емоційному запалі, але згодом відчула виснаження.

Досвід участі у професійному тренінгу із запобігання вигоранню став переломним для жінки. Під час шестигодинної роботи з психологинею вона вперше чітко сформулювала для себе необхідність балансу роботи, сім’ї і власного «я». Зрозуміла, важливо нормалізувати сон, залишати частину ресурсу собі й не намагатися врятувати всіх.

Сьогодні її опора — родина, дім, читання, вишивка, подорожі. Ірина визнає: щоб допомагати іншим, потрібно мати внутрішній ресурс. І навчитися працювати не на виснаження, а в довгу — з балансом між служінням і власним життям.

Що каже психотерапевт

Психотерапевтка Світлана Сасюк та керівниця ГО «Розвиток Волині» Ірина Колковська розробили авторську методику діагностики та протидії професійному вигоранню соціальних працівників, які стикаються з особливим видом травмування — вікарною травмою, яку людина отримує непрямо, через співчуття та тривалий контакт з розповідями, образами чи наслідками травматичного досвіду інших людей.

Вона виникає через емоційне виснаження й може проявлятися симптомами, близькими до посттравматичного стресового розладу (ПТСР) .

«Це одна із форм стресу або напруги, яка виникає під час частих контактів із травмованими людьми, за якої ми стаємо надміру стурбованими стражданнями чи болем інших. Це нормальна реакція на постійний вплив на особу травми інших людей. Феномен, який зазвичай асоціюється з турботою про інших. Потенційно від неї страждають усі, хто чуйно співпрацює з постраждалими від травматичних подій, зокрема лікарі, соціальні працівники, рятувальники, поліцейські, психологи, волонтери», — пояснює Світлана Сасюк.

На тлі систематичного переживання соціальні працівники часто стикаються з емоційним вигорянням, яке проявляється відчуттям мотиваційного або фізичного виснаження, наростаючим психічним дистанціюванням від роботи, зниженням працездатності.

Психотерапевтки створили систему для самодопомоги соціальних працівників «Колесо психічного здоров’я», яка складається з порад щодо фізичного та психологічного розвантаження.

Фахівчині радять:

• проходити регулярний медичний догляд;

• дотримуватися правил здорового харчування;

• слідкувати за регулярним сном;

• виконувати фізичні вправи;

• на дозвіллі займатися творчістю (танці, співи тощо);

• використовувати обійми, йогу, медитації, щоденник як метод для додаткового ресурсу.

Психотерапевтки рекомендують правильно організовувати робочий день: зробити повну робочу перерву, не нести робочі питання додому, взяти відпустку для психічного здоров’я, а також встановлювати межі та навчитися говорити «ні».

***

Професійне вигорання не минає саме по собі. Йому потрібно запобігати так само системно, як і вирішувати запити людей. Уміння сказати «ні», відділити роботу від особистого життя, подбати про сон чи звернутися по психологічну підтримку — це не слабкість, а частина професійної відповідальності.