Хто вигадав «крісло колісне» і чому не «з особливими потребами»? 10 порад, як говорити про інклюзію

Інформацію записали із лекції Наталії Пархитько, заступниці керівника Доступно.UA . Захід у луцькому центрі «Дія. Бізнес» організувала платформа «Алгоритм дій».

Чи існують «інклюзивні люди»?

Ні, так говорити некоректно.

Поняття інклюзії (від англ. inclusion — включення, залучення) означає процес залучення усіх людей до активного життя. Тому інклюзивним може бути середовище, будівля, умови тощо, проте — не людина.

Інтеграція та інклюзія — це одне і те ж?

Не зовсім.

У суспільстві шлях сприйняття деяких соціальних груп, наприклад, людей з інвалідністю, був складним і довгим. Наприклад, у «темні» середньовічні часи практикували ексклюзію — виключення таких людей із життя суспільства. Їх ізолювали, стерилізували, щоб ті не мали потомства і навіть знищували фізично.

Наступний етап, до якого прийшов світ — сегрегація. Соціальну групу вже визнавали частиною суспільства, що має право на життя, проте повністю відокремлювали від решти: закривали у спецзакладах, утримували в закритих приміщеннях, створювали нібито спеціальні умови, але разом із тим — повністю ізолювали від світу.

Далі заговорили про інтеграцію — процес включення таких людей у суспільство. Організовували окремі класи у звичайних школах, окремі місця у закладах «для всіх» тощо.

І вже наступним етапом у суспільстві почали говорити про інклюзію — повне залучення різних людей в активне життя і створення для цього всіх умов.

Казати «інвалід» образливо?

Ще у 2018 році в Україні офіційно вивели із вжитку термін «інвалід», замінивши на «людина з інвалідністю». Таке коригування зробили, відповідно до Конвенції ООН про права осіб з інвалідністю.

Важливо також пам’ятати, що уточнення «з інвалідністю» варто вживати лише, коли це справді необхідно. Спершу зважаємо на те, що перед нами — людина, а потім — на решту обставин, якщо це доречно.

Ми не говоримо «пішла спідниця» чи «пішли окуляри», а лише «пішла дівчина в спідниці» чи «пішов чоловік в окулярах», якщо таке уточнення потрібне. Інвалідність — це лише одна із ознак, так само як наш одяг, зовнішній вигляд тощо, і вона не визначає повноцінно людину, до якої належить.

А як щодо «людина з обмеженими можливостями»?

Якими б потужними не були фізичні можливості, проте у кожної людини вони — обмежені. Люди не вміють літати, ходити по воді, не здатні підіймати тонни ваги, і все це — обмежені можливості.

Тому маркувати людей з інвалідністю як таких, що мають якісь менші здатності — і некоректно, і нелогічно. Особливо, пригадавши, які рекорди ставлять українські паралімпійці і скільки воїнів із протезами нині продовжують захищати Україну на війні.

Тоді, можливо, «людина з особливими потребами»?

Знову — ні.

Пересуватись тротуаром, зайти у магазин чи кафе, мати можливість купити їжу, відвідати лікаря, мати цікаве дозвілля — це не є особливими потребами. Це речі, які потребують усі.

Через архітектурну недосконалість та ментальні бар’єри у суспільстві не всі мають можливість задовольняти такі базові потреби. От і складається стереотип, що ці базові потреби для людей з інвалідністю — якісь «особливі».

Людина з ампутованою ногою, людина з протезом, людина з порушенням слуху, незряча людина: а так ок?

Цілком.

Це очевидний приклад того, як легко називати речі своїми іменами і не помилитися.

Але пам’ятаємо: спершу — людина, і лише тоді відповідне доповнення, якщо воно справді є важливим. Бо в недоречних ситуаціях говорити про ампутовану ногу, це так само як коли б ви казали: «Мене сюди за 15 хвилин підвіз таксист із блакитними очима та двома руками» чи «Говорила вчора про нову хвилю ковіду із сусідкою вагою 78 кілограмів і ростом 1,86».

«Інвалідне крісло», візок чи крісло колісне?

Питання досі дискусійне, але пояснюємо по черзі.

«Інвалідне крісло» точно не ок, адже це так само, як і «інвалід» зводить людину до однієї ознаки — інвалідності.

Слово «візок» офіційно теж не радять застосовувати, нібито візки використовують у супермаркетах, купуючи продукти. Проте багато людей з інвалідністю самі продовжують так говорити і кажуть, що не вбачають у цьому нічого поганого.

Та все ж офіційно колісний засіб, призначений для пересування осіб з інвалідністю або інших маломобільних груп, називається кріслом колісним.

Навколо цього поняття існує немало суперечок, адже термін і складно вимовляється, і є нелогічною конструкцією для української мови (зазвичай прикметники ставимо перед іменниками).

Журналіст і медіакритик Отар Довженко, наприклад, наголошує, що «крісло колісне» — це кальковане англійське wheelchair (дослівно «колісне крісло»), якому навіщось поміняли дупу й голову місцями».

Відтак, нічого страшного не станеться, якщо використовувати більш логічну конструкцію — колісне крісло.

До речі, важливе уточнення: на колісному кріслі люди не їздять, а ходять.

Як допомогти людині на колісному кріслі?

Не варто сприймати людину, яка користується колісним кріслом, «прикутою до візка». Існує стереотип, що всім людям з інвалідністю постійно потрібна допомога. Але це не завжди так.

До того ж — управління колісним кріслом дуже специфічний процес, і потрібно знати, як це робити, адже можна легко нашкодити, перекинути чи не втримати рівновагу.

Крім того, колісне крісло — це частина особистого простору людини, тому в жодному разі не можна його чіпати, не отримавши попередньо дозвіл.

Обов’язково запитайте, чи потрібна людині допомога, і якщо потрібна — яка саме.

Як пожаліти людину з інвалідністю?

Спершу треба подумати, чи це потрібно. Жалість — не дуже конструктивне почуття, яскраві прояви якого можуть бути недоречними щодо незнайомих чи малознайомих людей.

Бувають випадки, коли людям з інвалідністю незнайомці дають гроші. Такий вчинок є некоректним та образливим, адже людина на колісному кріслі — не жебрак.

Якими можуть бути коректні прояви співчуття?

• Підписуватися у соцмережах на сторінки громадських організацій, активістів і консультантів, які займаються інклюзією, та просувати їхній контент.

• Подавати запити чи телефонувати на «гарячу лінію» (у Луцьку за номером 15-80) і повідомляти про бар’єри, несправні пандуси, інші приклади недоступності.

• Навчатися самому і поширювати інформацію про інклюзію.

Людина з інвалідністю посеред вулиці — це подвиг?

Уявіть ситуацію. На зупинці громадського транспорту людина на колісному кріслі чекає автобус. До неї підходить стороння людина і бадьорим тоном, поплескуючи по плечу, каже: «Ти такий крутий, що не сидиш вдома, що вийшов на вулицю. Але ж ти молодець! Так тримати! Не замикайся в чотирьох стінах!».

Як вам така «підтримка»?

Звісно, за умов такої «безбар’єрності», яка зараз існує в українських містах, пересуватися на колісному кріслі — і справді важке завдання. Проте не варто героїзувати такі звичайні вчинки, як те, що людина прогулюється у парку, їздить на роботу, не сидить вдома. Вас хоч раз в житті хвалили за те, що ви вийшли на вулицю? От і ви цього не робіть.

Знову ж таки повертаємося до формули: спершу — людина, а тоді — все інше.