Думки «Дня ідей» про місто, у якому хочеться жити

«Хтось із цинічних капіталістів сказав, що сучасна людина — це „нова нафта“. І боротьба відбувається за людські ресурси. Ціль міста як структури — наситити себе більшою кількістю людей. Як це зробити? Дати кожному можливість захотіти бути тут і зараз», — роздумує архітектор Марко Савицький.

Разом із учасниками «Дня Ідей» від Аспен Інституту Київ  фахівець міркував, як містам стати успішними. Саме у Луцьку ця зустріч вперше відбулася 5 липня.

Нас буде мало, тому ми маємо бути якісні

Скорочення кількості населення в Україні неминуче, наголошує директорка Інституту демографії та соціальних досліджень імені М. В. Птухи НАН України Елла Лібанова. Цей процес розпочався ще з 60-х років минулого століття і не припиниться після завершення війни, навіть за умови, якщо вдасться повернути всіх воєнних та трудових мігрантів, а також діаспору. Причина: в Україні переважає старе населення, а тих, кому народжувати — менше.

Щоб покоління дітей чисельно замістило покоління батьків, треба, щоб на кожну сотню жінок припадало 220—215 дітей. Натомість у 2021 році в Україні цей показник був 121 дитина на 100 жінок, а зараз в інституті припускають, що він ще нижчий — на рівні 80 дітей на 100 жінок. І ця тенденція пов’язана не лише з війною, вона спільна для всіх європейських країн.

«Це біда європеоїдної раси. І нічого з цим зробити не можна. Повоєнного бебі-буму не буде. Якщо відбудеться скорочення чисельності, то треба дбати про покращення якості. Я маю на увазі не робочу силу, а те, що наші люди мають бути освіченими і жити довго», — вважає Лібанова.

На підконтрольній Україні території, згідно з оцінками інституту, проживає приблизно 30 млн людей. Демографічна ціна, яку українці заплатили за війну, починаючи з 2014 року, — 10 млн людей (ненароджені тут, загиблі та померлі, мігранти). За найоптимістичнішими оцінками Лібанової, з-поміж воєнних мігрантів повернеться заледве третина.

Ключову роль у поверненні українців з-за кордону має відігравати не стільки держава, скільки місцеві громади та суспільство загалом, вважає науковиця. З мігрантами треба постійно спілкуватися, щоб вони відчували, що їх тут чекають.

«Повірять не президенту і прем’єру, повірять сусідці — тьоті Маші, голові сільради», — наголосила Лібанова.

На її думку, прикладом такої людяної комунікації були кампанії в Греції  з гаслом в аеропортах: «Греку, повертайся, Греція чекає на тебе», та слова генерала де Голля : «Франції потрібна кожна її дитина».

У разі, якщо значна частина українців не повернеться, потрібно буде змінювати економічну модель і систему управління. Йдеться про розвиток галузей, які не є трудомісткими.

Реформа освіти привабить мігрантів

Поза межами держави нині — понад мільйон українських дітей та молоді. Міністр освіти і науки України Оксен Лісовий вважає, що саме реформа системи освіти може стати одним з ключових чинників для повернення українських родин.

За його словами, змін потребує не лише інфраструктура, а й сама культура освіти — від авторитарної до відкритої, довірливої і гідної. А конкуренцію створять оновлені навчальні програми, вигляд шкіл, наявність обладнання, рівень учителів та відкритість середовища.

«Коли відкриються кордони, ми маємо виграти конкуренцію за наших людей. Український університет може бути не гіршим, а кращим за посередні європейські. Але без змістовних реформ навіть найкраща інфраструктура нічого не змінить», — зазначив міністр.

На думку Лісового, українська школа має також лікувати суспільні травми, сформовані пострадянським, постімперським і посттоталітарним минулим. Це вимагає глибокої зміни культури навчання, де вчитель є не каральною фігурою, а наставником, який допомагає дитині проявити себе, навчитися мислити і не боятися помилятися.

Від «мушу» до «хочу»: що таке успішне місто

«Успішне місто — це місце, де люди стають його амбасадорами, де вони хочуть лишатися й мріють, аби тут жили їхні діти», — наголосив колекціонер та галерист Євген Карась.

Архітектор Марко Савицький доповнив цю думку формулою: «Не мушу, а хочу». Він нагадав, що в епоху модерну міста були інструментом виживання людини. У постмодерні, куди людство вступило після 2000 року, все навпаки: міста виживають лише тоді, коли стають зручними для людей.

Савицький також окреслив головну зміну мислення: коли муніципалітет уже закрив базові потреби (дороги, школи, лікарні), на перший план виходять цінності, що об’єднують спільноту. Якщо місто починає системно працювати з цінностями, воно переходить від простої експлуатації території до справжньої турботи про мешканців.

Людиноцентричність: доступність, інклюзія, безпека

Сучасне місто має «питати кожного»: що потрібно дитині, ветеранові, батькам, підліткам, підприємцям. Інклюзивність, рівність і безбар’єрність стають такими ж обов’язковими, як асфальт чи тролейбусна мережа. Особливо це відчувається у воєнний час, коли безпека та доступ до медичних послуг є першочерговими.

«Архітектура без людей немає сенсу. Уся інфраструктура створюється довкола людських потреб — інакше вона нікого не зачепить», — підкреслив Савицький.

У радянській індустріальній моделі місто зазвичай нав’язувало мешканцеві готові рішення: стандартна школа, їдальня замість домашньої кухні, відсутність вибору. Постмодерна парадигма розвертає цей вектор: місто запитує і відповідає, а не «спускає згори» типові схеми.

Культура як економічний двигун

Щойно місто забезпечує базовий рівень комфорту, то на перший план виходить культурний контент. Галеристи й митці давно стали «першими резидентами», які підвищують привабливість депресивних кварталів: на місці закинутих фабрик народжуються лофти, сквоти й майстерні, що притягують молодь та інвесторів.

«У світі мистецтво — це економічний рушій. Коли місто наповнює простір музеями, галереями, публічним мистецтвом, воно стає цікавішим і туристу, і самим мешканцям», — відзначив Євген Карась.

Приклад Луцька

Важливий локальний кейс — Музей сучасного українського мистецтва Корсаків. За словами галериста, саме наявність цього музею поставила Луцьк на культурну мапу України, подібно до того, як свого часу музей Ґуґґенгайма трансформував іспанське місто Більбао . Культурна інфраструктура змушує людей їхати не «через», а «заради» міста.

Сила локального бренду: приклад Опішні

Голова Опішнянської громади Микола Різник розповів, як невелике селище (8 200 мешканців) інвестувало 1 млн грн донорських коштів у розробку власного бренду. Той виявився дуже простим: гончарний глечик та напис «Опішня».

«У міжнародних грантах у вас є три секунди, щоб запам’ятатися. Простий, впізнаваний символ робить це швидше, ніж сотні сторінок опису», — пояснив він.

Після запуску бренду у громаду прийшли інвестори: під час війни в Опішні будують готелі, з’являються креативні простори, відкриваються нові майстерні. Людей приваблює не лише дорога чи школа, а цінність ідентичності, яку місто демонструє назовні.

Відповідальний бізнес і стійкі громади

Директорка з комунікацій та взаємодії з урядом компанії Kernel (компанія працює у 12 регіонах та 190 громадах — mm) Катерина Співакова підкреслила, що інвестиції у розвиток міст — не лише про репутацію. Українські аграрії забезпечують чверть ВВП та половину експорту, а 15% населення зайняті у цьому секторі. Компанія зацікавлена, аби люди не виїжджали, бо саме вони гарантують стабільність виробництва.

Це компанії вдається завдяки тому, що вона:

• фінансує медицину, освіту, інфраструктуру й культурні проєкти;

• за роки війни надала підтримку ЗСУ на 300 млрд грн;

• інвестує у реабілітацію ветеранів і будівництво модульних будинків у громадах, де бракує спеціалізованих послуг;

• спільно з Міністерством у справах ветеранів та Українським ветеранським фондом видає гранти від 600 тисяч до 1,6 млн грн на стартапи колишніх військових

Міста, що «чують»: формула успіху

Міста мають змінюватися, ставати комфортнішими для людей. Іноді це вимагає інвестицій, іноді — підтримки ініціатив місцевих спільнот. Головне в цьому процесі, відзначають учасники «Дня Ідей», — чути своїх мешканців і прислухатися до їхніх потреб.

Передумовами формування комфортного міста можуть бути:

• цінності та ідентичність, які роблять місто привабливим для мешканців і інвесторів;

• людиноцентрична інфраструктура, доступність, інклюзія, безпека, можливість вибору;

• культурний контент: галереї, музеї, публічне мистецтво — недорогий, але потужний ресурс економічного зростання;

• сильний бренд, який розповість цілу історію за секунди;

• партнерство з бізнесом, інвестиції у людський капітал, без якого немає майбутнього ні в міста, ні в компаній.