6 думок про перенесення фотостенда героїв у Луцьку

Контекст: На початку березня 2025 року Луцька міська рада ініціювала обговорення долі фотостенда в центрі міста. Зокрема запропонували лучанам визначитися з місцем, куди можна було б перенести стенд із портретами загиблих учасників Революції Гідності та війни з Росією, що знаходиться на Театральному майдані з 2014 року.

Станом на квітень 2025 — анкета закрита, зібрано понад 200 відповідей. Половина — проти перенесення, інша — пропонує нові місця. Департамент з питань ветеранської політики обіцяє не робити нічого без обговорень з громадою. Та конкретних дат, коли відбудуться дебати, чи термінів, коли треба розв’язати питання, немає. Опрацьовують анкети, каже директор департаменту Олег Кобилинський.

Ми зібрали думки причетних до пам’ятки людей, які, можливо, вплинуть на майбутні рішення.

Зачинателі

1. Коли ввечері 21 листопада 2013 року Майдан Незалежності у Києві заповнили мирні протестувальники — люди, які проти відхилення від шляху в Євросоюз, їх одразу підтримали українці в інших містах: Донецьку, Івано-Франківську, Львові, Харкові, Хмельницькому, Ужгороді. А також — у Луцьку.

За декілька днів Театральний майдан був вщент заповнений жвавими містянами, радісною молоддю, студентами, що колонами сунули із навчальних закладів у центр. На сцені, яка стояла під «бімбомом» (так називають годинник на дев’ятиповерхівці у центрі Луцька), організовували вистави (як-от одруження молодої України з красенем Євросоюзом, якому хотів завадити старий Митний союз.), концерти локальних гуртів, з неї лунали гасла і заклики змінювати історію.

Навколо ялинок розкинули наметове містечко. У Палаці культури грілися й заряджали гаджети.

Коли у Києві 22 січня 2014 року вбили перших активістів, а 18—20 лютого 2015 року стали найкривавішими днями Революції Гідності, організатори Майдану у Луцьку вирішили заявити про підтримку протестувальників у столиці, а також про скорботу й вшанування загиблих.

Фотографка Ірина Мельник разом з громадським діячем Ігорем Алєксєєвим зібрали фото та короткі історії вбитих, видрукували їх на банері й уночі таємно повісили його на стіні колишньої будівлі келій монастиря Бернардинів (нині міської книгозбірні). Просто зачепили за газову трубу, а знизу обгородили барикадою з мішків із піском.

— Це місце одразу обросло квітами та лампадками. Людям боліло, вони приходили, молились і плакали. І з того часу всі пам’ятні дні відзначали тут. Ми так і казали тоді — це намолене місце, — згадує Ірина Мельник.

Менш ніж за рік, до першої річниці Євромайдану, міська рада з мером Миколою Романюком перейняла ідею активістів й офіційно відкрила фотостенд пам’яті Героїв Небесної Сотні. Міський голова тоді казав, що хотів би, щоб молодь, проходячи повз, могла зупинитись і побачити, «завдяки кому живе на цій землі».

На думку засновниці стенда, переносити його з центру міста — це зневажити пам’ять про людей, які у центр свого життя поставили інтереси держави та її громадян.

— Це важливо і для їхніх побратимів, і для сімей, з яких їх забрали. І ми зараз заберемо їх звідси? Для чого? Щоб прибрати їх з очей, коли й так проблеми і з мобілізацією, і з багатьма іншими аспектами? Знайдіть мені п’ять хвилин в день, коли ніхто не стоятиме біля цієї стіни, — каже Ірина.

Жінка вважає, що місце має функцію нагадування і терапії для тих, кому болить втрата. Забирати фото з Театрального майдану не можна, але можна знайти вихід, як переформатувати, додати місця, якщо залучити спеціалістів, наприклад, дизайнерів.

Архітектори

2. Тарас Пахолюк, архітектор студії parallel architects, урбаніст та керівник ГО «місто.ребут» про перенесення стенда говорить:

«Ця тема загалом дуже чутлива. Просто так, щоб його переносити заради перенесення, немає сенсу. Якщо вже вносити якісь зміни, то це треба робити якісно, з врахуванням думок всіх родичів і близьких у відкритому форматі — як би вони хотіли, щоб пам’ять про цих людей була увіковічена в місті. Це дуже важливий аспект, який треба враховувати. Наприклад, як робили, коли створювали Меморіал Небесної Сотні у Львові.

Це стовідсотково має бути відкритий процес із правильним техзавданням. І чудово було б зробити відкритий архітектурний конкурс на цю тему, з попередньо визначеними вихідними даними, думками близьких і друзів, і вже визначеною ділянкою, яка буде мати додатковий сенс».

Меморіал Небесної Сотні у Львові відкрили 23 серпня 2019 року на пагорбах вулиці Кривоноса. Тоді побудували його першу частину — меморіальну стелу з металу кортен (довговічна сталь, яка змінює колір залежно від погодних умов — в дощ світлішає, у ясну погоду темнішає).

Там встановили 107 табличок з портретами Героїв Небесної Сотні, вигравіюваних на нержавіючій сталі. На них вказані імена, дати народження й смерті, а також гасла кожної людини. Поруч з усіма фото є спеціальний отвір для квітки.

Стела має форму барикади й ввечері підсвічується, наче «горить», нагадуючи про події Революції Гідності.

Друга частина меморіалу, яку мають добудувати — пішохідний міст між пагорбами вздовж вул. Кривоноса. Він виводить на терасу з боку вул. Замкової, де облаштовано площу і стелу.

3. Радить звернути увагу на меморіал у Львові й архітектор, засновник студії дизайну leoduk Левко Давидюк. Він виступає за трансформацію фотостенда у Луцьку:

«Я прихильник ідеї створення сучасного меморіального парку, в якому буде згадка про кожного із загиблих, але концепція їх вшанування буде посилена мистецькими, ландшафтними та архітектурно-просторовими рішеннями. Щоб це мало достойний вигляд.

Це має бути простір, який викликає емоцію, виконує освітню функцію для наступних поколінь, розповідаючи нашу історію через призму конкретних постатей, які її творили. І в гарній естетичній подачі люди, думаю, частіше зупинятимуться і знайомитимуться з постатями Героїв.

Одним із таких якісних прикладів є спосіб вшанування Героїв Небесної Сотні у Львові, куди стали навідуватись багато місцевих мешканців та гостей міста. Так більше людей дізнається про полеглих за цінності свободи, демократії та європейського вектора розвитку нашої держави.

Тим більше, на мою думку, люди, які віддали життя за нашу державу, хотіли б її бачити сучасною, розвинутою, прогресивною. А стенд має дещо радянську форму подачі. Та й надто скупо це, як для вшанування Героїв нашого часу».

4. Думка архітектора й військовослужбовця Володимира Цапука перегукується зі словами і Тараса, і Левка:

«Тема памʼяті Героїв дуже чутлива, адже війна триває тут і зараз, і, на жаль, ряди загиблих поповнюються щодня. Але саме тому, що вона чутлива, багато рішень (і міської ради також) може бути прийнято емоційно і поспішно.

Моя думка, що поки що варто лишити цей стенд на місці та запасти простір, на жаль, для майбутніх портретів.

А зараз найбільше уваги місту, на мою думку, варто присвятити комунікації з мешканцями, як рідними загиблих, так і усією громадою загалом, а не перенесенню.

Місце памʼяті, яке стане постійним у майбутньому, має бути вибране виважено і передбачливо на десятиліття вперед. Адже туди, сподіваюсь, приходитиме не одне наступне покоління віддати шану Героям».

Хорошими прикладами пам’ятування, на думку Володимира, є меморіальні парки. Його улюблений проєкт за кордоном — Меморіал ветеранів війни у ​​В’єтнамі (США, Вашингтон, округ Колумбія) на честь військовослужбовців збройних сил США, які загинули або зникли безвісти у 1955—1975 роках.

Його відкрили у 1982 році. В основі пам’ятки — довга чорна гранітна стіна, на якій вигравіювали понад 58 000 імен. Вона має форму букви V, частини якої «занурюються» в землю, символізуючи рани, які залишила війна в серцях американців.

Окрім стіни, меморіал має дві додаткові скульптури:

• «Троє солдатів» — бронзова композиція, що зображає американських бійців різного етнічного походження.

• Меморіал жінкам, які служили у В’єтнамі — присвячений медсестрам та іншим жінкам, що брали участь у війні.

«У меморіальному комплексі мені важливі імена і пам’ять. Герої, возвеличення й інший пафос відштовхує. У нас, як мені здається, у сфері памʼяті ще переважатиме тоталітарна архітектура — як то памʼятник Бандері у Львові чи проєкт-переможець Музею Революції Гідності. Але, буду сподіватися, що помилюсь», — додає Цапук.

Близькі

5. Світлана ходить вздовж стенду туди й назад, туди й назад, зупиняється, роздивляється. Шукає. Вона живе за кордоном. Інколи приїздить у Луцьк на декілька днів. Їде на кладовище у Гаразджу, а потім на Театральний майдан — до стенда, глянути на обличчя чоловіка, батька її дитини, Андрія Булгакова, який загинув 16 жовтня 2023 року в бою в селі Кринки Херсонської області. Йому було 47 років.

Востаннє жінка була у Луцьку ще до розширення стенда, під час якого розміщення деяких фото змінилось. Нарешті знайшла. Хвилю подивилась, поки погляд не розмили сльози.

«Я розумію, що ця дошка не може тут залишатись, тому що для неї скоро просто не стане місця. Це ж далеко не всі, хто загинув з Луцька, а вся наша область? Немає місця, куди їх?» — каже Світлана.

6. Надія зупиняється біля портретів тричі — хреститься навпроти тих, хто загинув у війні з 2014 року до початку повномасштабного вторгнення, потім — навпроти Небесної Сотні, потім — перед тими, хто вбитий росіянами з лютого 2022 року. Серед останніх — її племінник, Сергій Мезенцев. Загинув у 43 роки 30 листопада 2024 року у селі Новодарівка Запорізької області.

Жінка гладить портрет рукою, тихо плаче.

«Я б не радила переносити стенд. Я б просила міську раду і керівництво, щоб вони задумалися над тим, як ще додати місця. Поки Сірожи не було тут, було ще багато місця, а зараз все заповнене. Хай би вони придумали десь ще організувати таке саме, доповнити, а не переносити кудись. Всі знають центр міста, всі знають цю алею слави. Навіть з інших міст приїжджають. От у мене сестричка двоюрідна з Шацького району, вона ж теж приїжджає сюди до Сірожи. Всі, хто приїздить з інших міст чи сіл, знають, де центр міста, а куди перенесуть — невідомо. Буде незручно. Невже вони не заслужили, щоб бути в центрі міста… щоб бути вшанованими», — схлипує Надія.

8 квітня 2025 року. У Луцьку — сніжно і вітряно. Люди швидко проходять повз стенд з портретами Героїв, хтось поспішає на зелене світло пішохідного переходу, хтось вдивляється в телефон, хтось зупиняється, стає обличчя до портретів, хреститься і йде далі. Хтось повільно проводить погляд ряди світлин, шукає знайомі обриси. Одиниці — затримуються, кладуть долоні та конкретних, рідних, ковтають сльози. А вони зі стенда дивляться. На місто, за яке поклали життя.