Пояснення

Викривлена історія Волинської трагедії

Де закінчується правда та починається вигадка — з лекції Вахтанга Кіпіані.

9:10, 27 червня 2025

«Станом на сьогодні я не бачу Україну в жодній структурі: ні в Європейському Союзі, ні в НАТО. (…) Держава, яка не в змозі відповісти за дуже жорстокий злочин проти 120 000 своїх сусідів, не може бути частиною міжнародних альянсів», — це твердження одного з кандидатів у президенти Польщі Кароля Навроцького, яке він висловив у ефірі програми «Гість подій» на Polsat News.

Подібні слова ще раз доводять, наскільки політизованою та болючою лишається тема Волинської трагедії або ж rzeź wołyńska — однієї з найкривавіших сторінок українсько-польських відносин, яка й досі викликає суперечки, спекуляції та емоційні реакції. За десятки років навколо цих подій виникло багато міфів, які викривлюють справжню історію трагедії. Один з найпоширеніших — висвітлення української сторони як єдиної винуватиці подій, без врахування ширшого історичного контексту.

Щоб повністю розкрити цю тему та розповісти про всі маніпулятивні закиди, не вистачить однієї статті, проте misto.media вирішило розібратися у деяких фальсифікаціях та завітало на лекцію у Волинському краєзнавчому музеї до історика та молодшого лейтенанта 13-ї бригади «Хартія» — Вахтанга Кіпіані.

Разом з ним спробуємо з’ясувати, звідки взялися викривлені уявлення про ті події, як вони впливають на польсько-українські відносини та чому Україна програє цю інформаційну війну.

«Бандерівський віночок»

Якщо задати в пошуку в гуглі польською мовою «злочини УПА », то одним з перших зустрічається фото, на якому зображені польські діти, вбиті нібито українськими націоналістами, які називали такий вид катування «бандерівським віночком».

Цей злочин дійсно мав місце, проте скоєний він був не учасниками УПА. Тому розберімося зі всім послідовно.

1923 рік. У селах біля польського міста Радома почали проживати роми, котрі потерпали від бідності та голоду. Однією з таких мешканок була Мар’яна Долінська, чоловіка якої арештували за крадіжку. Жінка залишилася сама з чотирма дітьми. Не розраховуючи на допомогу місцевих жителів, вона почала блукати в болотах між селами. Врешті, не витримавши тяжкої долі, 11 грудня 1923 року жінка вбила своїх дітей та підвісила на дерево.

Тоді місцева газета «Слово» опублікувала таку заяву: «12 грудня о 13:00 до комісаріату поліції Радома зголосилася Мар’яна Долінська, яка повідомила, що 11 грудня о 20 годині позбавила життя чотирьох своїх дітей, повісивши їх на дереві у лісі Антонівки. Саме тоді поліційний фотограф зробив цю відому світлину.

1928 рік. Професор медицини Вітольд Лунєвський публікує свою статтю «Маніакально-депресивний психоз у судово-психіатричній казуїстиці», де описує випадок Мар’яни Долінської та додає туди фото з дітьми.

1941 рік. Фото було опубліковане на першій сторінці газети Nowego Kuriera Warszawskiego з підписом: «Так борються більшовики». А зміст під фото був таким: «Вище наведену світлину надав нам один з наших читачів, учасник польсько-більшовицької війни. Відділ польських військ 1919 р. у селі під Волковиськом натрапив на страшну знахідку. На дереві зауважено повішені тіла чотирьох дітей і їхньої матері (на фото не видно). Це була родина польського солтиса, який втік від більшовиків. Більшовики помстилися йому в такий страшний спосіб».

1993 рік. Про так званий «дитячий віночок», який «створювали» бійці ОУН та УПА, вперше розповів польський часопис Na Rubieży. Там було опубліковане фото з підписом, що це польські діти, замордовані УПА біля села Козова на Тернопільщині восени 1943-го.

Згодом це саме фото почали активно використовувати в антиукраїнських публікаціях, зокрема — на обкладинках книг польського ученого Едварда Пруса й історика-дослідника Александра Кормана. При цьому в різних джерелах змінювалися як обставини, так і виконавці злочину: спершу згадувалася УПА, пізніше — дивізія СС «Галичина», а села називалися то Козова, то Лозова.

2007 рік. Одна з найвідоміших газет Польщі — Rzeczpospolita випускає статтю, де автори Ада Рутковська та Даріуш Стола, провівши детальний аналіз фото, роблять висновок, що світлина не підтверджує участі ОУН чи УПА.

«Навіть коли найголовніший аргумент виявився абсолютним фейком, суспільство не було готове сказати: „Окей, нас обдурили. Ми витратили 30 років, читаючи це. Нам представляли українців не такими, якими вони були. Але головне — ким були ми, поляки, в тій війні? Ким ми були для Волині? Ким ми були для Галичини? Ким ми були для Лемківщини та Холмщини?“. От цих рефлексій в подальших публікаціях ми не бачили», — пояснює Вахтанг Кіпіані.

Польське кіно

Фільм «Волинь» режисера Войцеха Смажовського, який вийшов у прокат у 2016 році, розповідає про події Волинської трагедії 1943 року. Кіно розпочинається з весілля польки та українця: спільне святкування, пісні двома мовами, всі розуміють один одного та живуть у мирі. Проте потім настає війна: спершу до села заходять совєти, а згодом — німці. Українців у фільмі показують як жорстоких злочинців, котрі вбивають мирних польських селян та радіють приходу кожної нової влади.

Один з найстрашніших моментів кінострічки — це сцена, коли кілька чоловіків посеред ночі виводять десятирічного хлопчика з дому, міцно обв’язують його снопами пшениці та підпалюють. Регочучи, вони штовхаючи живий факел між собою.

Злі чоловіки — українці, точніше бійці УПА, а хлопчик — поляк.

Ця сцена є квінтесенцією того, як десятками років полякам розповідали про «кровожерливість» українських повстанців. Жорстокість подається без контексту, як абсолютна правда, що залишається в пам’яті глядача.

Вахтанг Кіпіані розповідає, що жодним історичним джерелом не було підтверджено такий спосіб вбивств.

Так само історики розкритикували сцену, де нам показують освячення українським священником сокир, серпів та вил — зброю, якими українці вбивали польське населення. Цей момент також немає жодних доказів у історичних джерелах. Проте режисер вирішив його додати заради емоційного підсилення.

«І коли люди спеціально знімають „Голлівуд“ — їхня мета не детально дослідити злочин, а викликати якусь сильну емоцію», — каже Кіпіані.

Чому Україна програє інформаційну війну

У той час як польська сторона протягом десятиліть постійно формувала свій власний наратив — через книжки, фільми, статті, які були перекладені багатьма мовами, українська версія просто не з’являлася в інформаційному полі.

Україна взялася до переосмислення Волинської трагедії значно пізніше, ніж Польща. За останні 20 років ми лише розпочали цей шлях, поки поляки задали надзвичайно високий темп у популяризації цієї теми.

Колись здавалося, що варто видати книгу про Волинь 1943 року — і суспільство знатиме правду. Проте на практиці виявляється, що найпопулярніша праця на цю тему має всього дві тисячі примірників на всю країну, третина з яких іде в бібліотеки. Тобто Україна не читала, а Польща — читала.

Достатньо підійти до польського кіоску, щоб побачити десятки газет, історичних журналів, спецвипусків, які розповідають про події минулого. Це ознака того, що нація переживає та переосмислює свій досвід. І ця нація, яка веде свою історичну роботу системно, виграватиме інформаційну війну проти тієї, яка на це поле просто не вийшла.

Вахтанг Кіпіані вважає, що ця війна передусім — за мізки. Тому ми повинні мати чітке, спільне бачення задля стійкої позиції, яка дозволить протистояти зовнішньому тиску.

Можливість для порозуміння

Це фото було зроблене у 1947 році, під час переговорів між представниками Української повстанської армії та підпільної польської організації Zrzeszenie Wolność i Niezawisłość . Спільними зусиллями ці дві організації атакували міліцію, НКВС та в’язницю в місті Грубешів, де утримували українських та польських полонених.

Один із польських учасників тієї зустрічі пригадував такі її деталі:

«Під час розмови ми придивлялися один до одного. Дивилися ті, хто колись віддавав накази вбивати. Але самі перемовини відбувались дуже спокійно. Наші співрозмовники були людьми з гідністю — видно було досвід і відповідальність».

Це лише невеликий епізод українсько-польського примирення, але він був. Тому ми маємо усвідомлювати, що всі суперечки потрібно вирішувати за такими столами та під час конференцій.

«Адже коли ти приходиш говорити про відповідальність, а тобі кажуть лише про власний біль, то тоді примирення просто не відбудеться. А нам надзвичайно важливо порозумітися з національною пам’яттю поляків.

Є позитивні суспільні приклади, які потрібно переглядати і на їхній основі будувати проєкцію двосторонніх відносин, щоб в жодному разі тут, на Волині, не було того, що ми бачимо на сході України», — підсумував Вахтанг Кіпіані.