Список під моїми вікнами

Історична правда та історична пам’ять сьогодні є наріжним каменем великої політики. А в історичній пам’яті завжди важлива одна маленька конкретна пам’ять, один приклад, одна історія. Бо все нами пережите вкладається у мільйони історій.

Коли ми говоримо про Волинську трагедію і 1943 рік на Волині, то приклад, факт, список — дуже важливий. Тоді він — навіть не рубець для наступних поколінь і точно не камінь, він — цеглина, за якої ми будуємо історичну правду.

Щоби потім стіну нашої правди не могли рухати за першої нагоди. Про це — у колонці для misto.media від авторки історичних репортажів Олени Лівіцької.

«Ще молимось за спокій душ рабів Божих, невинно вбитих, розстріляних немовлят, дітей, юнаків, дівчат, жителів Чернич в 43-му році…». Ці слова він промовляє під час кожної служби.

Борис Григлевич — настоятель Свято-Преображенського храму в Луцьку, що нині в одному з районів поблизу центру міста. До 1959 року то була луцька околиця. Саме тому біля цієї церкви — старе міське кладовище, а ще раніше — сільське. Черничі — село, яке приєднали до Луцька. Церкву після Другої світової закрили. Банально — склад солі. Потім у 80-х приїхали солдати і її розібрали.

Щоправда, ідентичність цієї невеликої громади розмити навряд чи вдалося. Обриси села досі вгадуються. Місцеві досі гуртуються. І не тільки навколо старої сільської вулиці та кількох прилеглих, навколо цвинтаря, навколо храму і навколо спільного минулого.

І отець Борис ніколи не промовляв би ці слова, якби було інакше.

На околиці Луцька церковна громада досі шанує і поминає кожне з імен убитих поляками мешканців села, що було тут раніше.

Про що ці слова саме тепер? Я б їх нагадала, наприклад, тому полякові, який цьогоріч стверджував, що не бачить Україну ні в НАТО, ні в ЄС, якщо та не візьме на себе відповідальність за Волинську трагедію 1943 року (кандидат у президенти Польщі Кароль Навроцький). І багатьом іншим.

Вони вкотре про те, що взяти на себе відповідальність — то про обидві сторони. Вони про те, що передувало вбивствам поляків українцями. Все просто: вбивство поляками — українців.

Бо не було б того, що сталося навесні 1943-го у селі Черничі, то чи було б те, що сталося в липні 1943-го, скажімо, в Острівках на тій же Волині. Час від часу її (відповідальність) начебто беруть, влаштовують президентські молебні й таке різне.

Мене ж турбує інше: те, аби більше людей тут, на Волині і в Україні, розуміли, чому ця відповідальність має бути взаємною. Моя баба Уляна з іншого краю Волині все життя розповідала мені про дівчинку-польку, її подружку Валю, яку вбили в 1943-му і тіло якої в радянський час знайшли, опізнали по косі. Але чи могла баба знати про Валю з Черничів, наприклад? Ні. Тому — кожен приклад важливий.

Із 90-х і дотепер у невеликій церкві, що при старому кладовищі біля колишніх Черничів, зберігали одну дуже цінну штуку. Це файлик зі списком імен на папері.

Громада з настоятелем (а в церкву до цих пір ходять нащадки жителів Черничів) зібрала імена жертв події, яка, очевидно, ще й до совєтів поклала початок тому, що Черничі зникли з карти. Село було українським.

Я колись ходила на розмову з тоді ще живими старожилами, Віра Шотило, якій було тоді 81, говорила мені десь так, як часто говорять на Волині: тут мирно жили українці, поляки, чехи, найбільше було українців.

Віра починала так — неспроста. Їй було 6, коли побачила в порозі хати вбитого тата і вбиту матір. І сама стверджувала, що це тільки тому, що господарі були українцями. Зробили це польські поліціянти, які тоді «були заодно з німцями».

Може, я була перша, кому вона відверто розповідала ту історію, бо, казала, до того ні дітям, ні внукам, ні правнукам в деталях про таку кров — Боже збав. Вона дуже правильно зробила. Бо Віра померла, а історія є.

Що відбулося в Черничах? Напад стався уночі 27 червня. Пролунали постріли. В оселі місцевих українців в натоді окупованих Черничах стали стукати поліціянти. Віра згадувала: йшли з Кічкарівки, батько вийшов до дверей. Спитали німецькою, чи господар — українець. Сказав, що так. Тоді двері відкрили і застрілили батька.

Матір вибігла слідом, почала плакати, застрілили і її. У кімнатах були квартиранти (не знаю, якої націнальності), їх не чіпали. Мала Віра побігла будити старшу сестру Любу. Затим Люба побігла у село Красне, де жила її вчителька, а Віра — додому до баби. В бабиній хаті побачила, як там теж лежать «всі побиті».

З першої хати люди сховалися в жито. Далі старик жив один, забили. Потім в другу хату — там жінка з чоловіком і двоє дітей, Ляшуки: чоловік сховався під ліжко, вбили жінку, старшу дочку ранили.

Поранену дівчинку батько заніс до польки-сусідки в погріб. Але кого не вбили — дострілювали, полька її продала: «Тут ранена дівчинка». У третій — жінку і троє дітей, чоловік встиг сховатися. «Отакі були поляки. Потім повиїжджали».

Вісім тіл убитих тієї ночі закопали під хлівом Віриної хати. Інших — в інших місцях. Хоронити на цвинтарі не дозволяли. Люди зробили це пізніше. У поминальній книжечці Віри Шотило було 13 (!) членів родини, яких вбили в ту ніч. Щоправда, церкву на території колишніх Черничів звели за незалежної України. Не на місці знесеної у 80-ті, поруч, навпроти річкового порту на Стиру і біля міських гаражів.

Що кажуть історики? Щоб надати споминам однієї жінки підґрунтя, звернуся до однієї публікації. Історик з Луцька Богдан Зек, який досліджує життєпис Луцька в час німецької окупації, ситуацію, в якій відбувалися події в Черничах, окреслив у статті «Волинь 43: українці та поляки в окупованому Луцьку (1941—1944 роки)» — з книги Проект «Україна». Волинь 1939 — 1946 років. Окупована, але не скорена» (Фоліо, 2021), авторами якої, окрім Богдана, стали й історикині Леся Бондарук та Тетяна Яцечко-Блаженко. Це допоможе зрозуміти події чіткіше.

В окупованому німцями Луцьку діяло і українське, і польське підпілля. Поступово наростала конфронтація між обома. Давалася взнаки, стверджує Богдан Зек, і німецька кадрова політика: якщо допоміжна адміністрація формувалася з українців, то у владному апараті працювали переважно поляки, на весну 1943-го поляки домінували у ньому:

«Особливо відчутним польсько-український конфлікт став у березні 1943 року. У той час до Луцька почало масово прибувати польське населення з навколишніх сіл. Новоприбулі стверджували, що боялися розправ з боку українців.

Натомість траплялося так, що на запитання, скільки вбито поляків, вони відповідали, що нікого. Одні стверджували, що українці наказали їм вибиратися, інші говорили: коли всі тікають, мусять тікати і вони».

Водночас, пише Зек, до міста тікали і українські селяни з сіл Забороль, Великий Омеляник і Омеляник Малий, наприклад. Ймовірно, жертви нападів поляків.

У травні в Луцьк прибув 202-й шуцбатальйон. Це — польський батальйон допоміжної поліції, що у роки Другої світової безпосередньо брав участь у каральних акціях проти українського цивільного населення та упівців під час подій Волинської трагедії.

Повернімося в березень 1943 року: збільшення чисельності польських формувань було пов’язане з тим, що українська поліція наприкінці березня перейшла на бік УПА. На їхнє місце гітлерівці взяли поляків. А відтак, «користуючись своєю перевагою в чисельності, поляки розпочали наступ на українське підпілля».

«Заручником протистояння між політичним і силовими блоками українського і польського підпілля стало цивільне населення в околицях Луцька», — каже Богдан. У селі Забороль 27 червня польська поліція за підтримки німців спалила церкву і каплицю, то була відплатна акція у відповідь у напад боївки ОУН (б) на місцеве державне господарство.

У Гіркій Полонці польська поліція спалила церкву і 30 хатів у відповідь за знищений упівцями міст через річку Чорногузка. 27 червня польська поліція здійснила напад на село Кічкарівку, вбили (цифри — за публікацією) 16 людей. Тоді ж у Черчицях (автор вживає таку назву, місцеві ж — Черничі) вбили 78 людей. То були винятково українці, інших не чіпали.

Луцьк. 2025 рік. Громада Свято-Преображенського храму зібрала гроші на пам’ятний знак. Навіщо він їм? Так хочуть увічнити список жертв однієї ночі 1943 року.

Тут вирішили, що тримати його на папері — не досить. Тож, взяли за основу списки, які раніше зберігалися в церкві, й викарбували 89 імен мешканців Черничів і 20 імен мешканців сусідньої Кічкарівки.

Ось що каже отець Борис Григлевич: «Я прийшов у цю громаду в 1998-му. Хтось із місцевих, які раніше ходили в ту церкву, яка вже була знищена, розповів мені про ту трагедію.

До того люди з цього місця, з Черничів і Кічкарівки, уже років два кликали сюди відправляти панахиду за загиблими інших священиків. Вони хотіли тут церкву і пам’ятник вбитим односельчанам. Саме тоді мені і принесли списки: хтось склав одні, хтось інші.

Коли я почув про ту біду, то подумав: то треба молитися за тих людей не тільки в ту дату, а кожної неділі. Усі ці роки я звертався з проханням допомогти встановити пам’ятний знак до міської ради.

Однак чув: хочте ся молити, ідіть до меморіалу, ідіть до луцької тюрми. Ми довго збирали гроші на будівництво церкви, тому їх постійно не вистачало. Тепер-от вирішили: або зараз, або ніколи.

Двоє прихожанок Надія Ящик і Людмила Нагорна обійшли вихідців із обох сіл, яких знали, збирали кошти. Не всі нащадки загиблих зголосилися, дехто казав: це давно було, це забуто. Однак ділилися коштами ті, чия сімейна історія не має жодного стосунку до події, просто розуміли важливість увічнення.

Стали збирати просто в церкві. Далі майстер пішов назустріч і не за все брав гроші. А список, який ви бачите, склали з чотирьох різних: два було у мене в церкві, ще два — по людях, місцеві фіксували імена і зберігали».

Наразі нащадків колишніх Черничів та Кічкарівки — всього кілька родин. Плин міського життя давно змінив тут одних власників осель на інших. Але якщо ви нині побродите цвинтарем на Черничах, то натрапите на написи на хрестах «трагічно загинули 27.06.1943». Не один. І на свіжі стрічки на них. Пам’ятник зі списком уже стоїть. Він обійшовся у 90 тис. грн.

Чому я пишу цю колонку? Свято-Преображенський храм і Черничі — під моїми вікнами. Донедавна то був район вулиці Чернишевського. Ми з сусідами добивалися, щоб цю вулицю перезвали у вулицю Симона Петлюри, щоб підкреслити саме її українськість.

Але міська рада спасувала і назвала її вулицею Державності: щоб ні нашим, ні вашим. Часто я ходжу в цю маленьку церкву під цвинтарем, поміж гаражами і руїнами річкового порту. Там я щоразу чую: «Ще молимось за спокій душ…».

Може, я згрішу тут, але скажу: щоб пам’ятати — тільки молитися мало. А щоб не забути — треба пам’ятати. А головне — треба мати що пам’ятати. Ботремчуків, Вишневських, Воют, Грохів, Гусарів, Іванчуків, Каленюків, Капланів, Когутів, Козаків, Кравців, Лошуків, Ляшуків, Новічуків, Півчуків, Плечуків, Хлопіцьких, Шереметів, Шотилів, Бохонюків, Данкевичів, Остапюків.

І це ще не всі. Список можете знайти тут — і це теж одна з причин того, чому я написала цю колонку. Просто аби кожен міг його побачити.

Бо кожне ім’я важливе.