У Нововолинську можуть «зашити» мозаїку 80-х років. Чому її варто зберегти

Рух, ритм, швидкість, прагнення до мети — перші асоціації, коли дивишся на роботу Миколи Ковальчука «Спорт». Ближче — ластівки. Римуються з рухами атлетів і підсилюють відчуття легкості та польоту.

Кольори — тьмяні: теракотовий, пісочний, бурий, каштановий, кавовий, нюдово-рожевий, персиковий, смарагдовий і (невже?) синій із жовтим. Тесери — кубики мозаїки — викладені за формою м’язів героїв панно, що свідчить про майстерність художника. І, незважаючи на дату створення (1981), жодної радянської символіки — дат, гасел, зображень, кольорів.

Панно вписане у навколишній простір — разом з атлетами зі стіни бігають діти. У вікнах будівлі з мозаїкою видно, як тренуються юні спортсмени, а через дорогу — стадіон, де грають у футбол.

«Спорт» мав би вважатись невід’ємним елементом культурного ландшафту Нововолинська. Та поки що мозаїка не має жодного статусу і, як видно на фото, з усіх боків сиплеться.

Навіть більше — панно загрожує знищення, адже фасад будівлі планують утеплювати та нічого не згадують про реставрацію мозаїки.

Ми запитали історика Юрія Велінця та дослідницю й захисницю монументального мистецтва Ельміру Еттінгер про цінність цього твору, а також спробували дізнатись про дійсні плани на нього в міського голови Нововолинська Бориса Карпуса.

Контекст

У січні 2026 року міська рада анонсувала старт екомодернізації спортивно-оздоровчого комплексу (СОК) «Шахтар» у місті Нововолинськ (Волинська область).

Проєкт реалізують за технічної й фінансової підтримки Deutsche Gesellschaft für Internationale Zusammenarbeit (GIZ) GmbH — німецької федеральної компанії, яка працює у сфері міжнародного співробітництва заради сталого розвитку та міжнародної освітньої діяльності.

Як повідомляють на сайті міськради, екомодернізація комплексу передбачає такі кроки:

• термомодернізація будівлі;

• встановлення сонячної електростанції;

• скорочення викидів CO₂ (вуглекислого газу);

• розроблення комплексного плану розвитку зелених зон Нововолинська;

• навчання фахівців у сфері кліматичної нейтральності, енергоефективності та відновлюваної енергетики.

Місцевих жителів та громадських активістів, які працюють із темою збереження монументальних творів XX століття, одразу зацікавило питання: а що буде з мозаїкою «Спорт»? Не почувши у відповідь, що панно реставрують, збережуть, не «зашиють» утепленням, — люди забили на сполох.

Підсипав пороху у вогонь відеоролик анонімного локального пабліка з ШІ-візуалізацією того, як, на думку автора, може змінитися фасад: пофарбовані у чорний стіни, замість мозаїки — мурал з обличчям військовослужбовця. Під відео — понад сотня коментарів від місцевих про те, що панно треба зберегти, мовляв, воно є спадщиною міста і не має радянської символіки.

Міський голова Нововолинська Борис Карпус на наше запитання про те, що ж зроблять із мозаїкою, відповів: «Позиція формується. Кінцевого рішення немає».

Чому «Спорт» — локальне надбання

Юрій Велінець, історик з Нововолинська, розповів, що будівлю СОК «Шахтар» ввели в експлуатацію 27 лютого 1966 року як будинок спорту для школярів. А тематична мозаїка з’явилась у 1981-му, коли міста радянських республік почали масово оздоблювати пропагандистськими (і не тільки) творами.

Замовлення на оздоблення будинку спорту отримав обласний художньо-виробничий комбінат Волинської організації Спілки художників України й відправив з Луцька до Нововолинська двох художників — Миколу Ковальчука та Станіслава Цвєткова, які і є авторами «Спорту» на стіні СОК «Шахтар».

Микола Ковальчук народився 21 лютого 1950-го у селі Красне Млинівського району Рівненської області. Коли йому було 6 років, сім’я переїхала в село Дачне поблизу Луцька. У юності Микола навчався в Луцькій художній школі, а згодом закінчив Львівське училище декоративно-прикладного мистецтва й повернувся до обласного центру Волині.

Працював дизайнером-проєктантом рекламного комбінату Волинської облспоживспілки, згодом був художником Художнього фонду УРСР.

Микола Ковальчук найбільше працював з пастеллю та аквареллю у жанрах пейзаж, ню та натюрморт. А дослідники творчості кажуть, що його роботам притаманне виразне національне звучання. Деякі картини митця зберігаються в Художньому музеї у Луцьку.

25 липня 2025 року Микола Ковальчук помер. А його твори, в тому числі мозаїки, стали ще й певними меморіалами на честь митця.

Про напарника — Станіслава Цвєткова — інформації в мережі немає.

Окрім панно «Спорт», у 1980-му вони створили на замовлення мозаїки «Інтернаціоналізм» та «Інтернаціоналізм. Дружба» у Нововолинську. На першій — п’ять дівчат у національних костюмах, на другій — двоє чоловіків та жінка, які уособлюють різні професії: солдата, вчителя й селянку. Ці панно підлягають закону про декомунізацію, розповів Юрій Велінець.

«Я наполягаю на тому, щоб мозаїку „Спорт“ відреставрували, зберегли.

Хай модернізують будівлю, утеплюють фасад, але не чіпають панно. Можливо, воно не таке важливе, як «Боривітер» , але у контексті Нововолинська має туристичний потенціал, може стати візитівкою міста. Таких бігунів я більше ніде не бачив, це не радянські копії, це унікальний твір з індивідуальним баченням авторів теми спорту. Через 50 років ця мозаїка стане такою ж цінною, як і ті пам’ятки, на яких ми так акцентуємо увагу сьогодні», — каже Юрій.

Історик поки не зміг отримати від місцевих чиновників конкретної відповіді про долю «Спорту». Ті посилаються на стан стіни — тріщину та грибок під мозаїкою. Залишається очікувати на висновки архітекторів, додає Юрій.

«Значить, не збережуть»

На ситуацію в Нововолинську відреагувала дослідниця архітектури, модернізму й монументального мистецтва Ельміра Еттінгер. Вона є президенткою громадської організації «Спілка дослідників і реставраторів творів монументально-декоративного мистецтва і архітектури» та вже декілька років займається збереженням, висвітленням і запобіганням нищенню монументальних творів і зразків архітектури, які належать до періоду другої половини XX століття.

Фахівчиня каже, що люди так гостро реагують на утеплення фасаду, бо знають, чим таке зазвичай закінчується, мають за плечима негативний досвід: «У нас (в Україні, — mm) утеплення, на жаль, нічим хорошим не закінчується… Міська влада не зробила жодної офіційної заяви про панно. А коли немає ствердної відповіді про те, що збережуть, — значить, не збережуть», — припускає Ельміра.

Так, у липні 2019-го у Львові знищили мозаїку «Море і риби» відомого художника Володимира Патика. У Києві в червні 2023 року в колишньому павільйоні протипожежної безпеки зруйнували мозаїчне панно, присвячене вогнеборцям.

У Львові в жовтні 2023-го знищили твір «Інформаційний простір» українського художника-монументаліста Богдана Сойки, де зображували жінок із різних континентів, які передають одна одній естафету друкованого слова.

Схожих випадків багато, не згадуючи вже ті мозаїки, які мали на собі радянську символіку, — знищення таких набагато легше пояснювати.

«Ми постійно зіштовхуємося з тим, що нам говорять про „радянщину“. Але це просто маніпуляція і спосіб виправдати свою лінь. Небажання пошуку рішень чи особисті упередження. Люди обирають найпростіший аргумент: це „совок“, це зберігати не треба», — коментує дослідниця.

«Не руйнувати. Пояснювати»

За радянськими будівельними нормами при зведенні громадських об’єктів певний відсоток бюджету (зазвичай до 2%) обов’язково виділяли на монументальне мистецтво. Саме тому фасади багатьох тогочасних будівель прикрашають масштабні мозаїки, вітражі тощо.

Мистецьке оздоблення вважалося не «декором», а частиною ідеологічного виховання, тому на нього офіційно дозволяли витрачати державні гроші навіть у часи суворої економії.

Та, незважаючи на вказівки «зверху», виконували їх художники-монументалісти на місцях. Часто, вдаючись до хитрощів, створюючи неоднозначні сюжети, символи та поєднання кольорів.

Ми не можемо викинути долі українських художників просто тому, що комусь не подобається говорити про період, в якому вони творили. Говорити про нього потрібно. У тому числі й показувати через мистецтво, як працювала пропаганда.

Ельміра Еттінгер,
дослідниця та захисниця монументальної архітектури та мистецтва.

Підтримує ідею того, що про архітектурні та мистецькі пам’ятки часів СРСР треба говорити, і Юрій Велінець.

«Ми не маємо поняття цінності минулої доби. Зберігати чи не зберігати? Запевняю, навіть якщо мозаїка має ідеологічну основу, краще навпаки демонструвати її як інструмент, яким нам нав’язували поняття „гомо совєтікус “ — людини радянської. Не руйнувати, а пояснювати. Та й ми ж не москалі, ми не намагаємося стерти повністю будь-які згадки попередніх епох», — каже історик.

Якщо захотіти…

На завершення просимо в Ельміри назвати декілька прикладів того, як мозаїки зберігали, хоч будівлі, на яких вони викладені, модернізовували. Таких випадків чимало, більшість — завдяки небайдужим ентузіастам.

Провели капітальний ремонт, оновили фасад, але зберегли мозаїку в кінотеатрі «Старт» у Києві. Обійшли утеплювачем складний контур мозаїки на фасаді школи № 143 у Києві. Після протесту місцевих жителів зберегли та внесли у реєстр об’єктів культурної спадщини мозаїку на фасаді гімназії у Мирополі на Житомирщині. Мозаїку на фасаді ліцею № 303 у Києві хотіли закрити утеплювачем, але завдяки розголосу зберегли. Київський державний фаховий хореографічний коледж під час утеплення «обійшов» мозаїку, створену за ескізом Тетяни Яблонської, не зважаючи на складну геометричну форму роботи.

Як бачимо, зберегти мозаїку й утеплити приміщення можливо.

Спорт — теж пропаганда?

Олег Левій — громадський активіст, дослідник культурної спадщини, засновник проєкту про мозаїки на автобусних зупинках «Кінцева» — у своєму блозі згадує, що тематика спорту була загальносоюзною і навіть пропагандистською. «Спорт був способом обʼєднати людей в дусі змагання, тримати населення у формі через потенційну можливість нової війни і повимахуватись „величчю“ на світовій арені», — пише Олег.

Чоловік додає, що так само, як всі медалі, які вибороли тоді спортсмени з 15 совєцьких республік, приписуються Росії, мозаїки, зроблені українськими художниками, багато хто без бою віддає нашому ворогові.

«А вони наші! Навіть якщо показують бік історії, який десь нам може не подобатись. Але історію не судять, на ній вчаться», — йдеться у його дописі.

У липні 2023 року набув чинності Закон України № 7253 «Про засудження та заборону пропаганди російської імперської політики в Україні і деколонізацію топонімії».

Відповідно до нього в Українському інституті національної пам’яті створили експертну комісію, яка має ухвалювати рішення щодо кожного конкретного об’єкта монументальної спадщини.

У листопаді 2023-го Український інститут національної пам’яті опублікував збірник рекомендацій «Про засудження та заборону пропаганди російської імперської політики», що має допомогти визначити, які об’єкти належить прибрати з публічного простору.

Ініціатори демонтажу, установи, на балансі яких перебуває та чи інша мозаїка, можуть звертатися до інституту, якщо сумніваються, чи поширюється дія закону на твір. Комісія розгляне випадок та ухвалить рішення — зберігати чи ні.