«Кузьма: страшно веселий». Ми побачили і ділимося враженнями

«Дружбан», «брат», «чувак з народу», «свій в доску» — епітети, якими легко наділити постать Кузьми Скрябіна. Проте за ними іноді губиться справжній масштаб його феномену. Для багатьох він був не просто «класним хлопцем із сусіднього двору», а істинним парадоксом української сцени, який творив, експериментував, помилявся, але робив усе щиро. 

Фільм «Кузьма: страшно веселий» дражнить назвою: коли поруч стоять «страшно» і «весело» — його таки хочеться побачити. Чи вдалося кінематографістам схопити хаотичний і відвертий драйв Кузьми Скрябіна? 

misto.media бачило  стрічку, яку зараз демонструють у Луцьку. Ділимося враженнями.

«Маленький муравель у великому чужому муравельнику». Марія Бондарчук, журналістка

Українське кіно про українського музиканта — подвійний привід його побачити. Фільмами про Назарія Яремчука та «Океан Ельзи» команда KNIFE! Films задерла мою планку очікувань до неба. Схрестила пальці: «Не розчаруйте, хлопці!».

Йшла на сеанс із потужним дежавю: саме тут, в «Промені», який до 2017 року був звичайним міським кінотеатром з мальованими від руки афішами, а не торгово-розважальним центром, я вперше почула «Скрябіна» наживо у 1998 році. Тоді скляні двері старого кінотеатру не витримали натиску охочих почути «Танець пінгвіна» і розлетілися на дрібні уламки. Вісімнадцять років потому Кузьма знову зібрав повний зал.

Фільм складається виключно з архівних кадрів. На початку треба звикнути до слайд-шоу зі старих фото, перемежованих відео з концертів, закулісся та сімейного життя Кузьми, ностальгійні кінозамальовки старого Києва, Львова й Новояворівська. Далі від стрічки неможливо відірватися.

Це біографія Кузьми, на яку нанизана історія української музики з початку 90-х. Автори згадали майже про все: фестивалі «Червона рута» та «Таврійськ ігри», хіт-парад «Територія — А», ток-шоу та Андрія Бондара   «Ч/Б», ток-шоу «Бар “Чорний кіт”»  Костянтина Гнатенка, співочі шоу «Караоке на майдані» і «Шанс» та багато інших проєктів, у яких брав участь Андрій Кузьменко як музикант та ведучий.

Точно усміхнетесь старим світлинам молодих зірок української естради кінця 90-х: рокерському амплуа Ірини Білик, щокастому Олександру Пономарьову, юному Тарасу Чубаю, згадаєте гурт «Табула Раса», Юлію Лорд (до речі, де вона нині?) та багато інших.

Спойлер для лучан: у фільмі з’являються кадри з архіву «Волинського телебачення», на яких Кузьма вихваляє Луцьк. Дивіться уважно.

Фільм вийшов емоційним і правдивим. Вперше бачила, як увесь зал стоячи плескав та плакав під час сеансу. Вразило.

Боялася одного: аби Андрія Кузьменка не бронзували, не застебнули на всі ґудзики як класика зі шкільного підручника. Сам він від такої «ідеології» точно б віджартувався чимось міцним і гострим. 

Вийшов сімейний портрет зі щирим панком в центрі. Реготати й плакати. Беріть носовички.

«Нас буквально висмикують із кінотеатру і кидають у підвальний рейв». Олександра Міліщук, дизайнерка

Для контексту: мені 22 роки. Я належу до покоління, яке не застало Кузьму на піку його прижиттєвої активності, а знає його творчість здебільшого завдяки музичному смаку старшої сестри. Новина про його загибель закарбувалася в моїй тоді ще 10-річній голові як колективна травма, але сам феномен Скрябіна залишався для мене ефемерним — духом, що ходив десь поруч.

Робота з архівами. Оскільки моя робота — це власне візуальне, під час перегляду документального кіно мою увагу захопило те, як автори працюють із формою та візуальним матеріалом. З першої хвилини ти опиняєшся всередині щільного потоку, де коментарі родини, близьких та самого Кузьми нашаровуються один на одного. Цей прийом руйнує бар'єр часу: здається, ніби Андрій досі тут і сам розповідає тобі свою історію. Продюсер стрічки на Q&A влучно зазначив, що це — як дивитися кіно про старого друга, якого ти давно знав, а я ще додала б «зі старим другом». Візуальний калейдоскоп з авангардних фотографій та ранніх психоделічних кліпів юного гурту змушує ловити себе на думці: «Дідько, це ж вища кляса авангардних кліпів».

Радіус. Найбільше мене зачепило те, як автори долають обмеження матеріалу за допомогою графіки. Замість того, щоб знімати банальні ігрові реконструкції з акторами або просто «говорящі голови», вони інтегрували в розповідь анімовані скетчі. Історія про те, як хлопці ловили радіохвилі з Польщі, показана геніально в своїй простоті: графічний автомобільчик їде туди, куди дотягується синій радіус польського ефіру, відкриваючи для них нечуваний раніше світ хард-року. Цей образ з'являється знову у частині фільму, де гурт записує альбом «Злий репер Зеник»: тут «радіус» уже символізує їх самих — вони стали тим новим магнітним полем у музиці, до якого тяглися перші віддані слухачі. Іншим візуальним тріумфом для мене став епізод із техно-клубом у Берліні. Нас буквально висмикують із кінотеатру і кидають у підвальний рейв: камера просто входить у тусовку, повністю зникає закадровий голос, залишається лише чистий візуальний ритм та багато кольору, який наступним же кадром обривається жартом Кузьми про «амбюланс».

На жаль. Протягом усього фільму ти підсвідомо зчитуєш цей динамічний темп і розумієш, що наближаєшся до фіналу. Відчуваєш, як це тепло, сміх і харизма зараз обірвуться — і зал заллється сльозами. Відеоряд підкреслює характер самого Кузьми — він завжди поспішав і був у русі, і повторення цього наводить страх: от зараз, зараз нам це скажуть. Час скінчиться. І він скінчився, і ми всі опинились тут, стоячи у залі кінотеатру і вшановуючи пам'ять. 

Ця стрічка завдяки філігранній роботі з архівами, накладеною анімацією та аудіодизайном не нав'язує готових емоцій, а дає глядачеві простір для побудови власного образу артиста. Кожен складе свій пазл, але для мене цей фільм закрив особистий гештальт. Він дав відповідь на питання: чому смерть Кузьми так глибоко засіла в моїй дитячій голові, чому його пісні стали культовими для різних поколінь і чому «Старі фотографії» стали базовим налаштуванням майже кожного сучасного українця.

«Стрічка про біль, легковажність, самоіронію, критику та гнів». Олена Біронт, менеджерка відділу партнерств

Для мене цей фільм про погляд. Він зустрічає тебе на афіші, пильно та навіть трохи сторожко запитує: «Можна тебе впустити? що ти за один?». 

Цей погляд дивиться на тебе спідлоба з архівних юнацьких фото, спрямований в небо у миті внутрішнього лету, в ньому грає енергія юнацького драйву і розливається тиха ніжність на сімейних світлинах.

І він же в останньому кадрі — разом із музикою, яка неминуче наближає до незворотніх кілометрів льоду...

Ти ніби заходиш у дім, куди тебе по-дружньому запросили помахом руки, без зайвих церемоній — а ходи, щось покажу! Кузьма та його близькі просто йдуть поряд, регочуть та жартують, емоційно розповідають про гастролі, пригоди, плани, часом не дуже й добираючи літературних слів. Не всі кімнати цього дому відчинені, але й не у всіх комірчинах доброму гостю треба нишпорити.

Музика, софіти, синергія концертів — єдиний можливий для нього спосіб життя. Але коли питання кар’єри чи політичних поглядів раптово стає питанням людської гідності — це завжди вибудовує нову структуру, проламує стелі та вгризає в землю, із якої ти зростаєш.

Тому цей фільм для мене і про власний погляд на курс його корабля, на цінності та їх переосмислення. Про біль, легковажність, самоіронію, критику та гнів. Підтримку, усвідомлення та відповідальність. І абсолютно завжди — про щирість і якийсь неймовірно крилатий масштаб.

«Мені від цього фільму сумно». Іванна Реброва, журналістка

Загибель Андрія Кузьменка пройшла повз мене. Мені було 15. Памʼятаю, мама щось говорила: «Кузьма, Кузьма». Не звертала уваги. У відмінниць важливіші проблеми: оцінки, бали ЗНО, зовнішність, але сьогодні не про це.

Потім на випускному співали з однокласниками «Мам» чи то «Старі фотографії», — обидві мені були про одне: щось ностальгічне і наповнене жалями про минуле, якого в мене ще й не було. Тобто — ні про що. Але зробимо вигляд, що ми вже дорослі і все розуміємо.

В університеті слухала «Мову риб» і ще щось з його 90-х, бо все інше — попса для нормісів, думала зневажливо. А що, мені 20, і взагалі я житиму вічно, ще й молодою.

Пізніше, коли лобні долі вже були більш-менш, натрапила на дискусію про Андрія. Одні кажуть: «Кузьма — пророк! Герой і патріот, який говорив про політиків й гірку долю України, тому його і прибрали». Інші відповідають: «Забули, як він агітував за Януковича? Руїна — його рук справа».

Сильно не заглиблюючись, я обрала другий табір — бо ті, що проти возвеличення, мені завжди подобались більше. І десь на полицях у моїй голові припадало пилом упередження: «Кузьма: є питання». З цією табличкою я йшла на фільм «Кузьма: Страшно веселий».

Виявилось, Андрій Кузьменко з гурту «Скрябін» — ні поганий, ні добрий. Він просто — людина! Ого. Непересічна. Емпатична. Він наче прожив 7 життів, а може й більше. Насичених, різнокольорових. Сумних і веселих. Багато помилявся — бо багато робив. Боявся, але йшов уперед. Був молодим і думав, що вічний. Сварився з друзями, які, гадав, на все життя. Не мав грошей. Залежав від грошей. Боявся, що поганий син, батько, чоловік. Любив.

Мені від цього фільму сумно. Бо життя здається сильнішим за мене. Воно мене переможе. Але й хочеться його жити, бо казна-скільки ще відведено. Встигнути побудувати віллу на березі океану — хоч і з палок.

Кузьма — людина. Яка робила музику і помилки. Йду слухати його музику. Помилки сама зроблю, що вже. А як?

Про що кіно

Біографічна драма «Кузьма: Страшно веселий» вийшла в український кінопрокат 13 серпня. Це фільм про життя Андрія Кузьменка: як він дорослішав, сперечався з собою та вирулював завдяки гумору й самоіронії. Тут немає стандартних інтерв’ю та експертних коментарів. Оповідь ведеться через архівні кадри, тож створюється враження, ніби сам Скрябін ділиться з глядачем власними спогадами. 

На показ до луцького Multiplex прибули творці фільму — режисер і продюсер Артем Григорян та продюсер Максим Сердюк. 

«Ми Максимом працювали над документальним проєктом «Епізоди». Це три документальні фільми: «Україна на Мундіалі» про Чемпіонат світу з футболу 2006 року, «Тінь Чорнобиля» про створення першої частини гри «S.T.A.L.K.E.R.» та «Не перемикайтесь» про українське телебачення нульових. Під час створення останнього і з’явилася ідея, що було б класно зняти кіно про Кузьму Скрябіна», — поділився з глядачами режисер Артем Григорян.

Автори опрацювали понад 400 годин архівного відео й аудіо та понад 22 тисячі фотографій артиста. Для команди KNIFE! Films стрічка про Андрія Кузьменка — третя у серії по українських музикантів. Глядачі уже мали змогу переглянути «Яремчук: Незрівнянний світ краси» у 2024 році та «Океан Ельзи: Спостереження Шторму» у 2025 році.

Поринути в музичну ностальгію та скласти власні враження від перегляду можна у кінотеатрі Multiplex.