Стрічка «Ти — космос». Наче з другом поговорила наприкінці апокаліпсису

Я десь пропустила момент, коли ми припинили ходити на українські фільми просто тому, що це «українські фільми». Якось надто стрімко наш кінематограф пройшов шлях від продукту, який треба поняти, прийняти і підтримати, до продукту, який ти споживаєш, бо він гідний.

З такими думками я сиділа у залі луцького Multiplex на допрем’єрному показі фільму «Ти — космос» Павла Острікова. Стрічка вийде в український прокат 20 листопада. Було прикольно побачити її раніше і поспілкуватися з творцями.

Я не кінокритикиня і далеко не експертка у сфері кіно. Тому далі буде мій простий жизнєнний відгук на фільм, який я подивилася троооошечки раніше за вас і який впевнено буду кликати вас дивитися.

Сорі, у тексті може бути трохи спойлерів.

Це кіно про космічного далекобійника Андрюху з Хмельницького, який перевозить ядерні відходи, щоб їх утилізувати «у далекій-далекій галактиці». Сетинг одразу занурює в одноманітні будні простого хлопця-роботяги, якого пиляють за те, що він скинув відходи не в призначеному місці. Однак дуже скоро Земля вибухає, і історія про космос і майбутнє стає історією про самотність. І саме в цей момент торкає всіх нас.

Людство загинуло разом із планетою, і Андрюха з великою ймовірністю лишився єдиною людиною у цілому всесвіті. І бляха, як же класно це показали у фільмі. Тихий, холодний, порожній простір, який оживає тільки завдяки неспішному руху космічного корабля з останніми ядерними відходами Землі. Руху без мети. І тоді на екрані комп’ютера з’являється іконка повідомлення. Не переказуватиму сюжет. Ви самі можете побачити це у трейлері. Скажу про те, що мені дуже зайшло.

Весь фільм — це історія, знята в одному тісному просторі космічного корабля. І з одним актором, який рухає сюжет. Попри це, фільм не провисає. Сюжет динамічний, напруга постійно росте. Автори продумали купу моментів, які змушують вірити героєві, співпереживати.

Коли він нудьгує і малює малюнки, які ми всі малювали на полях зошита у школі. Коли дізнається про уламки планети, які можуть зруйнувати його корабель, але робить бутерброд і питає в робота, де шпроти, бо: «Я не збираюсь помирать на голодний жилудок». Коли спілкується з останньою жінкою у всесвіті, і такий: «Не знаю, щось у неї голос прокурений».

Особливо хочеться обійняти автора діалогів. Андрій розмовляє з роботом соковитим хмельницьким суржем, а робот відповідає «хай бог милує». Кожного разу, коли у залі лунає сміх від чергової фрази, ви точно знаєте, що хтось упізнав себе.

Фан-фект: актор Володимир Кравчук, який зіграв головну роль у фільмі, готувався до неї, переглядаючи не відео з астронавтами, а ютуби українських далекобійників. Слухав про їхні проблеми, вивчав мовлення. І тому його гра здається щирою і такою органічною. Ви йому вірите.

Окремих обіймів заслуговують композитори. Те, як у космосі звучить «Я до тебе прийду через гори і доли», пробирає.

Тішить, що деталі, які з’являються в кадрі, є не випадковими, і потім обов’язково рухають сюжет.

Те, що мені не сподобалося — це речі, які мене давно тригерять у сучасному кіно. Надто «вилизані» чисті костюми, декорації, речі без явних слідів використання. Мода на вінтаж вже настільки поширена, що за нею не відчувається щирості.

А ще мені трохи забракло драми в реакції героя на кінець Землі. Бо українці, знаєте, дещо схильні драматизувати, і було якось дивно, що останній українець всесвіту — нє.

Та попри все, якось так добре після перегляду стало. Наче провів вечір з давнім другом, якого давно не бачив. Тут і гумор, який зацінять хіба українці, і побут, який, хоч і в космічних декораціях, близький нам всім. І любов. Проста, зрозуміла і така земна. Вона народжується повільно, з розмов, що за інших обставин могли би ніколи не трапитися. І ми всі дивимося народження цієї любові.