Антропологія рідного простору

Коли я знайомлюся з людиною, люблю спостерігати за її очима, мовою та ходом думки. Потім одразу виникає питання, яке цікавить мене, наче допитливу дитину: «А звідки ти родом?». Саме ці дрібні риси, які бачиш у тому, хто навпроти, будують мапу дому — того ландшафту, звідки людина походить.

І це якесь дуже ніжне питання для розмови. Воно інтимне й вразливе, часом відкриває неочікувані барви не лише для того, хто питає, а й для того, хто думає про свій дім і відповідає. Ландшафт як спосіб думки: велика вода — як відчуття врівноваження та відсутності постійного контролю; степ — як широта й прямота наміру; туманність вогких лісів — як внутрішня меланхолія; гори — як ізольованість і витривалість; прикордоння — як уміння бути уважним до можливостей і різноманіття. Вся ця природа і культура, у якій ми перебували, залишає в нас важливий відбиток, якого, навіть якби хтось хотів позбутися, — не зміг би, бо він, на щастя, вшитий десь під ребрами, ближче до серця.

Якщо йти далі від простого явища «менталітету», що залишається від впливу ландшафту важливішого, ніж просто тип поведінки? Мабуть, відчуття дому й безпеки. Або ж навпаки — відчуття дому, до якого вже ніколи не зможеш повернутися.

З часом пам’ять стирає якісь моменти, і вже важко відтворити достеменно всі спогади дитинства. Але коли я дивлюся на людей, бачу, як у них цей «дім» зашитий — з усіма його запахами, горизонтами, палючим сонцем, солоною водою, вогкою болотистістю, через яку в тебе крутяться пасма волосся, з усією обережністю та непокірливістю.

А що, якщо плекати цю антропологію рідного простору в собі й повертатися до неї у хиткі часи — як додому? Час, у якому я живу, нещадно вибиває будь-яку опору з-під ніг, а думка про той природний і культурний ландшафт, який тебе сформував, дає її хоча б для того, щоб підвестися. Усвідомлення себе як частини цього «дому» дає змогу з цікавістю подивитися на іншого — розгледіти, почути його.

Для прикладу: я багато де в Україні, на жаль, не була. Я досить юна. У 2014 році, коли почалося російське вторгнення на території Донеччини, Луганщини та анексія Криму, мені було чотирнадцять. Я була дитиною, тож не могла впливати на те, чи встигну побачити ці території.

Далі — студентство, коли зариваєшся у книжки та конспекти, і свобода ще не та, аби чкурнути в подорож Україною, коли забажаєш. Коли розпочалося повномасштабне вторгнення, я саме закінчувала університет і планувала відпочити від академічного життя — відвідати нарешті всі ті місця, на які постійно не вистачало часу.

Мені щемить від думки, що я вже не побачу величезну частину України такою, якою вона була до окупації. Я втратила багато зустрічей, думок і дотиків до українських ландшафтів, які могли б статися. Не зі свого вибору, а через обставини, що вибрали мене. І тепер доторкнутися до українських териконів, Азовського моря чи кримського сонця я можу лише через погляди, рухи, життєвий ритм і мову тих, хто народився там. Вони — носії свого дому, який я так хотіла б побачити й зрозуміти. Навіть якщо мають похмурі спогади про нього чи, навпаки, — безмежно скучили.

Рідний ландшафт — це коли тобі добре або й навіть стає легше. Пам’ятаю, як поверталася із закордонної подорожі додому, до Луцька. Проїжджаю повз Грубешів, Холмщину — й одразу видихаю, бо тут мені вже знайомий горизонт рідного Полісся й лісостепу. Почуваюся більш у безпеці, майже вдома. І не лише тому, що колись мої предки жили на цих етнічно українських землях, а й тому, що знайома природа заземляє. Простір стає безпечним, у ньому добре.

Простір має здатність або виштовхувати, або приймати. У ньому або хочеться бути, або негайно піти. Думаю, тому повернення до рідного краю, до місць дитинства є такими цілющими, навіть якщо колись, проживаючи там, тобі так не здавалося. Простір впливає на нашу поведінку — у спільноті й на самоті, на побудову зв’язків, рівень уважності до ближнього, відчуття спорідненості чи чужості. І в цьому так приємно перевинаходити й досліджувати нашу негомогенність як українців. Ми такі різні, проте це усвідомлення різності дає змогу, через пізнання себе, подивитися на іншого із цікавістю. У цьому стільки любові й тендітності.

Я точно знаю, що Волинь у мені розливається синім наскрізним поглядом озер; на перший погляд спокійної, проте неочікувано небезпечної води Стиру; у запаху рідного Гнідавського болота посеред центру Луцька; у м’якості та теплоті серця — як зеленого моху в Шацьких лісах; у зібраній витривалості, як і належить тим, хто народився на батьківщині упівців; у глибині чуття — такій, яку можна знайти лише в глибокому фіолеті чорниць волинських лісів; у стриманих мурах покинутих замків та фортець; у ніжності й наївності блакитних віконних рам білих хатинок.

Знайти свій дім у собі — цінно. Виплекати, згадати, усвідомити, може, навіть оплакати часом. Саме з цієї точки починається подорож до себе — до антропології рідного простору, до власного ландшафту любові.