Коли планеті болить. Про що кричить «Всесвіт» театру ляльок

21 червня волинський театр ляльок завершив 49 сезон виставою-закликом «Всесвіт». За кілька тижнів до цього я з дітьми потрапила на допрем’єрний показ. Попри вікову рекомендацію 10+ моїми компаньйонами стали десятирічний Остап та п’ятирічна Даруся.

Вже на початку натяки на серйозність вистави були: ані ширми, ані ляльок на сцені, ані дитячих пісень. Окрім нас у залі багато акторів — зібралися оцінити роботу колег. Що вони скажуть?

Атмосфера невимушена — в очікуванні показу всі шепочуться про щось своє. Всі, крім однієї молодої жінки, яка сидить за кілька стільців від мене. Вона напружено стискає пальці й дивиться на зачинені куліси. Це Катерина Лавринець — режисерка театру ляльок. Вона працює тут з 2023 року. «Всесвіт» — її четверта вистава, створена у цих стінах. Дівчина жила цією роботою останні кілька тижнів — репетиції тривали без вихідних.

У залі згасло світло. Режисерка глибоко вдихнула та вирівняла спину. Сьогодні вона — найуважніший глядач. Показуватимуть її «ВсеСвіт».

Спойлер для тих, хто не бачив

Тишу перериває стародавня українська колядка «Ой, як же було ізпрежди віка». Світло кількох ліхтарів вихоплює з темряви три жіночі постаті на сцені — акторки співають і місять небесне тісто у дерев’яних діжах. Це початок творення Світу.

Мить — світло зі сцени втікає на стелю і дійство переміщується вгору. Історію розповідають тіні. Ми з дітьми закидаємо голови назад і мимоволі розкриваємо роти.

«Давно це було, — повільно мовить невидимий голос із темряви. — У повітрі гойдалась величезна куля. Хтось штовхнув кулю. Вона зірвалась, і розлетілись на безліч шматків. Так утворилося сонце, місяць і наша земля».

На стелі поволі пливуть силуети кита й чорта, хвилі мандрують між небом й землею, падає метеоритний дощ. Перед очима заплутується клубок з легенд й еволюційних теорій, знову і знову зринає давня колядка.

Згадалося, як під час блекаутів ми розважалися театром тіней вдома: лягали поперек ліжка, спрямовували світло великого ліхтаря на стелю і показували пригоди Голуба та Цуцика, вигадуючи сюжет на ходу. Діти тоді сміялися і гризли яблучні чипси, а мене розбирала тривога. В театрі інші відчуття — страхи ніби залишаються за порогом.

«Що ми наробили?»

Відкриваються куліси. Історія продовжується уже на сцені. Там левітує величезний «павук» . Акторки огортають його прозорим серпанком. Земля поступово наповнюється життям.

«Зазеленіла, заквітчалася наша планета. Квіти розмовляли із кущами, кущі — з деревами, а дерева — з небом», — набирає обертів життя на Землі.

Навколо все гуде й щебече, ніби прокидається праліс. Звуки природи оживають на сцені: спершу тихим шарудінням, потім — голосами, у дійство вплітається динамічний тваринний танець. Музика та хореографія у виставі грають власні ролі, як окремі персонажі. З темряви виринають істоти під гіпнотичний афро-джаз — одна за одною вигулькують тварини під грубими тотемічними масками, немов з глибин часу.

За ними у світ приходить людина. Маленька. Боязка. Вона ще не знає, що робити з собою і цим Світом. З кожним кроком людина зростає, а зростаючи — підкорює. Усе, що було живим і цілісним, поволі стає її здобиччю. Дар перетворюється на власність.

«Я тут господар», — сказала людина і почала нищити ліси, які були домом для звірів, вбивати птахів, тварин і риб.

Земля вкрилася наслідками її господарювання: акторки огорнули «павука» целофаном. Чорна стретч-плівка дисонувала з первісними масками, «павуком» та ніжно-прозорим серпанком. Від її моторошного скреготу по шкірі бігли мурахи. Акторка в ролі планети приречено метушилась в целофановій пастці.

«Дихати… Дихати!», — просила Земля.

«Мені страшно…», — шепотіла мала Даруся.

«Що ми наробили?..», — мало не плакав Остап.

Вистава-тригер

У залі з’являється світло. Ми з дітьми одночасно голосно вдихаємо. Щось глибоко всередині не дає говорити. Одразу й не збагнути, яких емоцій більше: вражень від сценографії, музики й акторської гри чи сорому й тривоги за людську легковажність. Відчуття, як після перегляду кліпу Майкла Джексона «Earth Song».

«Хочеться почути ваші враження», — звертається до колективу директор Вадим Хаїнський.

Частина акторів виходить із залу. Частина — задумливо мовчить.

«Варто почати сортувати сміття в театрі», — чути голос із задніх рядів.

«Переосмисліть поліетилен на сцені!» — лунає наступна пропозиція.

«Вистава повинна дати надію, оптимізм», — звучить ще одна думка.

«Це не казка, в яку можна заховатися. Це тригер, який зачіпає щось глибинне в кожному з нас. Так, можливо, спершу страшно. Але це шанс, що щось зміниться», — на одному подиху мовила режисерка вистави, яка досі мовчала.

***

Чи дитяча ця вистава — не впевнена. Обов’язково подивлюся її ще, але уже сама. Не розпробувала. Мушу роздивитися акторські костюми, тіні на стелі й вистукати на коліні синкопи  афро-джазу. Класний прийом. Влучний. Люблю, знаєте, естетські відступи у сюжеті.

Поміркувати теж є про що. Вистава не дає відповідей і не засвічує ліхтар у кінці тунелю. Вона ставить болісні запитання. Про людину, яка творить, але й руйнує. Про те, що пластик — це символ та реальна загроза. Як не залишити після себе тільки сміття? Можливо, світ міг бути щасливішим без нас?

Це вистава-дзеркало, у якому планета дивиться на нас. Пронизлива оповідь про дитинство Землі, яке ми згадуємо, коли вже майже пізно. Ця історія страшна й прекрасна водночас. І вона дуже потрібна.