Дорослі ігри, що дають свободу. Спецпроєкт про театр ляльок

Суботній вечір. У волинському театрі ляльок, що на перетині вулиць Богдана Хмельницького та Кривий Вал у Луцьку, людно. Біля каси вишикувалась нетипова черга за квитками. Серед відвідувачів — жодної дитини. На сцені цього вечора — іспанська еротична історія про дона Перлімпліна й Белісу. Афіша попереджає — вікове обмеження 18+.

Суто дорослі глядачі для театру ляльок — рідкість. Здебільшого вони супроводжують на виставу. Які там маріонетки , коли дитинство давно позаду? Але це не так.

«Лялька — не те саме, що іграшка. Її неможливо перерости. Неможливо бути надто дорослим для історії, яку грає лялька», — міркує директор театру Вадим Хаїнський.

Режисер за освітою прийшов на керівну посаду в ляльковий у 2022 році. Тоді Вадиму було 30. Чоловік родом з Любомльського району. Каже, про театр не мріяв. Пішов вчитися на маляра-штукатура. В коледжі трапився гурток театрального мистецтва, в якому хлопець «пропав»: їздив на конкурси, привозив дипломи. Тоді найбільшою підтримкою для Вадима стала бабуся: пишалася онуком, збирала про нього вирізки з газет, наполягала, аби він вступив до Луцька в коледж культури та мистецтв. І він вступив.

Студентом Вадим Хаїнський почав працювати методистом та режисером театралізованих заходів у луцькому палаці культури, створив дитячу театральну студію «Бешкетники». У 2015 році прийшов у театр ляльок на конкурс і став актором-ляльководом. З 2019 року грає у театрі «Гармидер», викладає сценічне мистецтво у Волинському фаховому коледжі культури і мистецтв імені Ігоря Стравінського.

Його попередник — Данило Поштарук  — очолив театр ляльок у свої 38, у 1975 році. З цього часу почався новий відлік в історії приміщення.

Навесні 1976 року на цій сцені вперше «ожили» маріонетки. Актори грали для луцького глядача дебютну історію «Блакитне щеня».

Досі — від часів завершення Другої світової війни, тут діяв драмтеатр .

Згодом його переселили у нове приміщення на Театральному майдані, центральній луцькій площі.

А ще раніше у будівлі на Хмельницького (тоді Больнічній) показували кіно. Саме з цією метою наприкінці 19 століття її звів глаcний  Луцької міської думи Леонід Ельберт. Кінотеатр назвали «Одеон»  і показували тут німі стрічки з живим музичним супроводом скрипки та фортепіано.

Однак повернемося до наших днів, коли театру хочуть знову дати новий поштовх.

Червона нитка

На темній сцені ледь помітно похитується давня плетена колиска з немовлям. Поряд — стара скриня і напівзітканий килим, весь із вузликів і великих петель. Його наче покинули на пів дороги, недоплели.

Придивившись, помічаю на килимі витканий малюнок — хату-мазанку та похилений тин. Пейзаж кількома чіткими мазками.

Скрізь нитки, нитки, нитки. Вони стеляться сплутаними пасмами по підлозі, плетуться вгору. Ця нитка не лише візуальний елемент. Вона — символ. Жіноча доля, материнська любов, кровний зв’язок поколінь.

Це сценографія до моновистави «У нашім раї на землі…» з репертуару «вечірньої сцени» театру ляльок.

Режисер-постановник дійства — колишній керівник театру Данило Поштарук. За основу він взяв дві Шевченкові поеми — «Наймичка» і «Катерина». Своє бачення втілив разом із художницею-постановницею Галиною Івашків.

Моновиставу виконує Світлана Стасюк. Вона на цій сцені грає понад 40 років. Лялька в її руках нагадує ікону: видовжене, жовте, як свічка, обличчя з вицвілими очима, схоже на лик. Це вистава-молитва. Вистава-сповідь.

У залі тихо. Чути, як дихають глядачі. Видно, як дихає лялька в руках акторки. Її голос звучить колисковою. Пісня заплутана, як червона скуйовджена нитка на сцені. З неї прядеться любов, у ній зашпортався біль.

Повірити ляльці

Вадим Хаїнський зріднився з лялькою, як зі ще одним «Я». Каже, освоїти ляльковедення, озвучити свого героя — це ще не все: персонаж залишиться механізованим, як робот. Ляльку треба оживити, наповнити тим, що маєш сам.

«Театр ляльок — це не лише про акторську гру, а й про гру в дитячому сенсі. Акторам, які не вміють гратися, поринати в дитинство, іноді навіть дуркувати, як діти, — буде складно. Їм не повірить отой найменший глядач», — вважає директор.

Але працює театр не лише для дітей. Щомісяця на вечірній сцені лялька звертається до дорослого глядача. Репертуар відрізняється складнішими та глибшими сюжетами, драматургією, костюмами, сценографією, акторською грою.

«Театр багато років грав для дітей, складно переламати уже сформований стереотип „лялька = дитина“. Нам треба трохи часу, аби з’явилось більше вистав для дорослих, і щоб люди звикли, що театр ляльок — не лише для малят», — розповідає керівник.

Для Хаїнського «зразком роботи з лялькою як символом», який супроводжує людину все життя, є харківський театр ляльок. Тут значна частина репертуару — для дорослих. Таке використання ляльки — не нове в культурі.

З первісних часів людство оточує себе ідолами, тотемами, талісманами — фактично ляльками, наділеними містичною, магічною силою. Їм поклонялися, приносили дари. Українські мотанки, ляльки-берегині — обереги роду, символи родючості. Хаїнський каже, вони не були іграшками — це щось значно більше.

Предки театральних ігрових ляльок, які походять із вуличних вертепів, комедійні персонажі народних театрів завжди говорили про ті речі, про які люди зазвичай мовчали. Лялька тут мала недитячу роль соціального критика, вчителя.

«В Україні є наша народна лялька — це козак. Цей образ мало досліджений, до того ж спотворений радянськими пропагандистськими наративами і довго асоціювався з шароварщиною.

Радянська влада нав’язала багато деструктиву театру ляльок, змітаючи на своєму шляху все народне, глибоке. Загубилися сенсові речі, які були в ляльці. Мені здається, через цю печальну сторінку історії, театр ляльок пішов не тим шляхом, яким мав би», — розмірковує Хаїнський.

Ще одне радянське «надбання» — асоціація театру ляльок з молодшим братом драматичного. Наприклад, коли ляльковики використовують у постановках способи гри «дорослого театру», нехтуючи власним самобутнім підходом до роботи.

Тому сучасники розвивають серйозний, глибокий репертуар, аби показати ляльку як актора для дорослого глядача. Такі спектаклі з’являлися й раніше, але здебільшого як експериментальні. Грали «Фауста» за п’єсою Йоганна Гете, «Камінного господаря» та «Лісову пісню» Лесі Українки.

Нині вечірні покази для дорослих стали традиційними та відбуваються щомісяця. Можна подивитися еротичний трагіфарс «Як кохався дон Перлімплін з Белісою в саду» за п’єсою Федеріко Гарсіо Лорки, моновиставу «У нашім раї на землі…» за поемами «Наймичка» та «Катерина» Тараса Шевченка, «Казку про рудого чорта та козацький рід» за різдвяною казкою Сашка Лірника.

Світлана Криворучко та Алла Скрипічук, які виконували головні ролі у постановці іспанської еротичної п’єси, кажуть, хвилювалися, як сприйме глядач цей матеріал. Але реакція потішила: глядач сміявся, аплодував та емоційно реагував.

Особливо цікаво, діляться акторки, спостерігати за реакцією студентів, які приходять організованими групами .

«Ми ламаємо їх стереотипи про те, що театр ляльок лише для дітей. На початку дійства вони не знають, як реагувати: одні стримують сміх, інші уважно вникають в історію. Зрозумівши жанр, починають почувати себе вільніше. Бачать, що лялька не робить постановку дитячою, а розкриває дорослі теми та гумор», — мовить Світлана Криворучко.

У Вадима Хаїнського багато планів щодо розвитку вечірньої сцени. Мріє побачити там вистави за творами Лесі Українки, Надії Гуменюк, Юрія Покальчука, Володимира Лиса, Василя Слапчука, Костя Шишка.

Думає про майбутню роботу над вічною театральною класикою — творами Вільяма Шекспіра, Бертольда Брехта, Еріха Ремарка, Альбера Камю. Хоче представити на сцені театру п’єси сучасних українських драматургів — Олега Михайлова, Ольги Мацюпи, Оксани Гриценко чи інших.

Притулитися до мами

Навіть у дитячих виставах акторська трупа працює і на дорослого глядача. Режисерка Катерина Лавринець пояснює — дорослим теж потрібні казки, а дітям — дорослі, аби разом ці казки прожити.

«Навіть якщо казка лякає або викликає якийсь негатив, — це все одно емоції, і їх треба проживати. Головне — правильно побудувати сюжет й підвести до того, що все буде добре, дати глядачу якусь надію», — розмірковує режисерка.

Згадує, коли на виставі для найменших «Зоряні колисанки» починається дощ, діти притуляються до мам. У такі моменти малюки можуть пережити свої тривоги, випустити страх, відчути полегшення.

Режисерка вважає: дітям не потрібне сюсюкання, вони сприймають світ природно. Тому навіть до найменшого глядача промовляє по-дорослому, розповідає вічні істини простими словами у доступних образах.

«Усі дорослі колись були дітьми, читали казки. У зрілому віці ці історії сприймаються інакше: виринають непомітні раніше деталі, проявляються контексти. Здавалося б, наратив той же, історія не змінилася, але ти бачиш її інакше. Думаю, кожна казка трохи не дитяча», — каже Катерина Лавринець.

Лялька не забирає свободу. Вона її дає

Як театру для ляльок змінити імідж, запитуємо у Петра Савоша. Він зіграв понад 70 ролей, серед них не тільки герої казок, а й глибокі філософські персонажі: Творець у виставі «Фауст», Дон Пабло де Альварес у «Камінному господарі», Рудий Панько у спектаклі «На Івана Купала».

Своєю манерою відповіді чоловік показує, що тут грають для дорослих з-пів оберту: різким рухом ставить посеред невеликої гримерки стілець і сідає на нього задом наперед, як на коня. Його голос низький. Мовить повільно й тихо, іноді майже шепоче, наче ділиться таємницею. Робить довгі паузи. Підіймає брову.

«Лялька не забирає в актора свободи, навпаки — дає поштовх до пошуку, роздумів, надихає на працю. Коли скрипаль бере інструмент і тягне поволі смичок по струнах, з’являється не просто звук, — атмосфера. Тоді хтось починає танцювати — музика заводить. Лялька — як музичний інструмент, спонукає до дії», — розмірковує він.

Каже, вона має душу, як жива людина. Завдання актора — проникнути в її суть, вловити характер і передати глядачеві через пластику, поведінку на сцені: щоб лялька пішла, заговорила. Актор повинен відчути ляльку. Лише тоді йому повірять.

«Коли вистава заклала якусь зернину, змусила подумати чи отримати кайф від того, що людина побачила — все: потихеньку йде ломка, й абсолютно змінюється ставлення до театру ляльки», — пояснює актор.

Захоплюється європейськими театрами ляльок, яким притаманна індивідуальна акторська робота й сольні номери з лялькою. У виставах порушуються глобальні теми — самотності, бідності, миру, каліцтва, маріонетки ходять на милицях. Видовище пробиває до мурашок, глядач заворожений лялькою — настільки вона емоційно діє.

Я за те, аби театр міг бути різним

Акторка Олена Бондарук працює 45 років. Спостерігає, як змінюється глядач, а за ним трансформується театр.

«Роль театру ляльок в радянські часи свідомо применшувалась: спочатку — драматичний, потім — театр ляльок. Я це завжди бачила. Навіть на якихось творчих зустрічах, бувало, так і говорили: „О, наш менший брат“, — згадує акторка.

Попри легковажні кліше, радянська влада нав’язувала театру ляльок «патріотичний репертуар». Буфером між владою та творчим колективом театру став колишній директор Данило Поштарук.

«Данило Андрійович оберігав нас від того, що відбувалося „вище“. Всі розуміли, його (як і кожного керівника будь-якої культурно-освітньої установи, — авт.) викликали „в кабінети“, аби пояснити, якими мають бути вистави. Але він все згладжував. Творчі люди — завжди трохи бунтарі, мали спротив до радянщини. Гадаю, нашому театру вдалося уникнути заангажованості», — міркує артистка.

Згадує, у ті часи п’єс для театру ляльок, написаних українською мовою, було мало. Творчий колектив не хотів ставити спектаклі на кшталт «Мальчіша-Кібальчіша» . Тому режисери самі писали сценарії до творів світової та української класики, створювали інсценізації.

Складність роботи посилювала важка театральна лялька. Габаритними персонажами було фізично важко керувати, переміщувати по сцені. Дефіцит переслідував скрізь: від побутових проблем  до художніх можливостей створення ляльок, костюмів, декорацій, освітлення.

Сучасний театр ляльок інший. Він у пошуку нових фатур, пластики, сенсів, форм. Із експериментального — створили імесивну виставу «Зоряні колисанки», показали спектакль «Хто росте у парку» від київського театру «Шосте чуття», готують перформативний спектакль «Всесвіт».

«Я за те, аби театр міг бути різним, — каже Олена Бондарук. — Головне — не загубити у цих пошуках ляльку. Все ж тут головна — вона. Актор може зіграти лялькою все — від „Ріпки“ до „Фауста“, від казки до еротичного трагіфарсу. Лялька — не забавка, вона — філософ, що розповідає просто про складне».

***

Переконайтеся самі: ляльки вміють говорити серйозно. 31 травня вас чекає прем’єра вистави «ВсеСвіт», а також спектаклі, які вже пройшли апробацію у дорослого глядача: «У нашім раї на землі…» та «Як кохався дон Перлімплін з Белісою в саду».

Адреса театру: Луцьк, вулиця Кривий Вал, 18.

Каса працює щодня 10:00 — 15:30, крім понеділка.

Квитки можна придбати онлайн.

Додаткова інформація за телефоном: +380 332 723 260