«Снайпер ловив мене, та не спіймав». Інтервʼю з військовим та письменником Валерієм Пузіком

Валерій Пузік — український письменник, художник, режисер та військовослужбовець ЗСУ. У його доробку 23 книги: воєнна проза, поезія та дитяча література. Серед них: «Ким ми були», «З любовʼю, тато», «Мисливці за щастям», «Людська нора». А ще — численні живописні та графічні полотна, короткометражки, кліпи, відеопоезія та повнометражний фільм «Наші котики».

misto.media поспілкувалося з Валерієм Пузіком під час 6-го літературного фестивалю «Фронтера» в Луцьку, учасником якого він був. Говоримо про вибір іти до війська, роль письменників під час війни, «окопозалежність» та повернення, якого хотіли б ветерани.

Організатор фестивалю — Літературна платформа «Фронтера». Фестиваль відбувся за підтримки Українського культурного фонду в межах програми «Флагманські події», Посольства Іспанії в Україні, Фундації ЗМІN та сприяння Луцької міської ради.

Стратегічний партнер — платформа «Алгоритм дій». Діджитал-партнер — ideil.

Благодійний партнер — фонд «Повернись живим». У межах партнерства тривав збір коштів на потреби бригади «Любарт».

Повну версію розмови можна послухати та подивитись на YouTube-каналі misto.media.

Сільська містика діда Івана та уроки Довженка

— Ви — дуже різноплановий митець. Намагаючись осягнути ваш доробок, я помітила, що ви дуже багато пишете про ландшафти, землю, воду, небо. А які ландшафти сформували вас?

— Дитинство до семи років у мене пройшло в селі Теліжинці Старосинявського району на Поділлі (тепер — Хмельницький район Хмельницької області, — mm). За 10 кілометрів від місця Пилявецької битви зі славнозвісним чи славетним Богданом Хмельницьким. Тому ріс я під впливом козацьких історій. Відповідно, було дуже багато сільської містики. Її дуже добре оповідав сусід — дід Іван. І після його вечірніх оповідей не хотілося… Навіть не так: було дуже страшно виходити на вулицю, особливо коли ніч накриває землю. На вулиці були 90-ті, і тоді часто ввечері вимикали світло.

Це місце також називали «Безодня». Тому що там було «бездонне» джерело. Для нас, маленьких дітей, воно було бездонне, але насправді — метри чотири-п’ять у глибину. Розповідали, що там втопився німецький танк, і його дуло стирчить — якщо придивитись, можна його побачити. Всі малі діти туди ходили — глянути, де ж те дуло. І кожен вигадував історію, що він його побачив — схованого у темряві безодні.

Доволі символічне дитинство, мені здається.

— Найперше, ви проявлялися як художник. Як ви у собі відкрили письменника?

— Десь у дев’ятому класі я почав думати про вибір професії. У мене була така книжечка з університетами, коледжами. Я почав вагатися, ким мені бути: моряком чи режисером. Враховуючи, що це був початок 2000-х, а кіновиробництво — справа доволі марудна (плівки немає, кіноапаратів немає), я вирішив піти на компроміс із собою. Вступив на художника-дизайнера на три роки, щоб навчитися малювати розкадровки. І отак я почав малювати більш професійно.

Уже там пробував писати сценарії та якусь прозу. Я виріс на авторському кіно, де треба, щоб ти намалював, написав, зняв, можливо, навіть зіграв сам себе. Так я почав писати. До того я писав вірші, тому це не було чимось спонтанним.

Мене дуже цікавив жанр кіноповісті, тому що це наче гібридна література, де поєднуються і література, і кіно. У більшості моїх текстів, мабуть, відчувається вплив Олександра Довженка, тому що для мене він тоді був номером один. Ландшафти, мабуть, звідти.

«Коли виходиш із позиції, кольори аж деруть очі»

— Дуже важливе місце для вас займає Одеса. Чому?

— Тому що там я прожив 10 років. З початку повномасштабного вторгнення весь час служив на півдні України.

У 2022 році почав малювати свій найдовший, найбільший цикл картин — «Південний пейзаж», де в основі малюнка лише одна лінія — лінія горизонту. У сюжетах — небо, земля і вода. Інколи кольори так перемішуються, що незрозуміло, де небо, а де земля. Це теж дуже важливий момент, бо в мене було відчуття, що коли виходиш з позиції, довго не бачивши денного світла, і тобі дуже ріже очі — всі кольори такі яскраві, що аж деруть очі: «шук-шук-шук». І я хотів та хочу передавати це відчуття, намагаюся, але наразі не дуже… Ну, виходить щось, але не так, як задумувалося від самого початку.

— Інколи це небо жовте, оранжеве, інколи — червоне. Про що для вас ці кольори?

— Оце ж, власне, це відчуття кольору, який тисне тобі на очі й, можливо, замінює один колір іншим. Я колись намалював пару картин, де небо було червоним, а хмари — синіми. І вони мені так подобалися: вони виглядали декоративними, але в них було щось магічне, отакий магічний реалізм. І це теж, мабуть, якийсь вплив діда Івана.

Попередній слайд

Наступний слайд

— У 2015-му, коли ви доєдналися до Добровольчого українського корпусу, то весь час писали. Спочатку вас змушували, тому що це була ваша робота в інформаційному відділі. Пізніше, коли перевелися в артилерію, продовжили писати для себе. Чому ви писали про війну?

— Я не хотів, але мене змусили. Це точно. Місяць я працював у ДУК-інфо (інформаційний відділ Добровольчого українського корпусу «Правий сектор», — mm). Дуже часто доводилося телефонувати в Піски , в якісь інші точки, де точилися бойові дії. І зазвичай хлопці відповідали матюками: «Ти що, тю-тю, ми тут воюємо, а ти питаєш, як обстановка?» У мене були різні завдання. Наприклад, зробити текстовий портрет людини, зведення за ранок чи за тиждень. Мені здається, це стимулювало мене продовжувати й далі писати в тому ж ключі.

Коли ми виїхали на позицію з мінометною батареєю, у мене був блокнот, і я туди дуже довго записував все, що з нами відбувалося. Усі спочатку не розуміли: «Що ти там пишеш?» Я відповідав: «Читайте, якщо хочете — дописуйте». І в якийсь момент хлопці почали дописувати свої фрагменти. Мене це так тішить. У книжку «Шахта», на жаль, багато чого не увійшло — там була лінія, пов’язана з Максимом Кривцовим , і він ще за життя попросив її видалити. Книжка дуже довго трансформувалася в те, що з нею сталося. Інколи я шкодую, що це зробив. Можливо, треба було не послухатися.

Причиною знецінення було незнання, що таке війна

— Ваша перша книга про військовий досвід — «Моноліт» — вийшла у 2018 році. Як тоді було з книговидавництвом літератури авторів-військових?

— Дуже погано. Одне видавництво відмовилося. Потім я виграв другу премію від видавництва «Смолоскип», але вони не захотіли видавати «Моноліт» теж. І я цю книжку почав різати, розпихати…

— Як ви думаєте, чому тоді це було так непопулярно й чому зараз видавати книги про війну є нормою, а не проблемою?

— Тому що тоді це була якась незрозуміла війна — десь далеко, нікого не чіпала. А потім в якийсь момент ракети попадали в сусідній двір, і всі подумали: «Бляха-муха, те, що ми казали, мовляв, ваш досвід, атошники, не унікальний, — він насправді таки унікальний». Тому що це вир емоцій, можливо, найяскравіший спалах у житті, який ти будеш постійно згадувати. Ну, як не крути, це так і є.

Причиною того, що книжки військових довгий час поливали брудом, применшували їхню якість, називали «терапією», говорили: «Видавайте за власні кошти маленькими накладами, а колись прийде письменник і напише великий український роман про цю війну», було незнання, що таке війна.

Коли вона прийшла, розширила свої володіння (я розцінюю війну як якусь теж містичну історію — це як матерія), прослизнула в усе наше життя, у свідомість, стала всюди — це змінилося. Війна, мабуть, найдивніший містичний персонаж, який є…

— Тема цієї «Фронтери» — причетність. І я б хотіла поговорити ще про вашу причетність до українського суспільства, його захисту, до війська. Що рухало вами, коли ви йшли добровольцем у 2015 році? Якими були ці причини?

— Треба щось пафосне сказати. Любов до України. Хотів захистити українську землю, родину, сім’ю. Не впустити ворога.

— Ви усміхаєтеся, і я не знаю, чи ви всерйоз говорите.

— Це пропаганда мала б бути… Насправді, якщо так роздивитися, у кожного є свої особисті причини йти на війну. Багато хто у той час тікав від якихось сімейних проблем. У кожного свої інтереси.

На той час Максим Кривцов уже був у Добровольчому українському корпусі.

Я з ним спілкувався, дуже вагався, було страшно. Я ще примудрився вступати до Карпенка-Карого . Думав: якщо зараз вступлю на державну форму, то вже точно не піду. Життя, мої вибори підштовхували мене до того, що типу: «Чувак, до Карпенка-Карого не вступив, казав, що підеш. Те не зробив, те не вдалося, книжку не дописав». Ну й пішов.

— Як ці причини вашої причетності змінилися в 2022 році?

— Мені дуже не хотілося.

Якщо тоді я ще цього боявся, то у 2022 році я знав, що це таке, і знав, що з цієї «двіжухи» можна не повернутися. Якби згадувати себе 20-річного… Можливо, це неправильно казати, але якийсь романтичний фльор був. Тягнуло. Тягнуло подивитися, як це: копати, стріляти. Що таке війна взагалі? Ми ж тоді ще до кінця не розуміли, що вона надовго і що ми багато чого й кого втратимо. А у 2022 році мені не хотілося нічого втрачати…

Якщо порівнювати ці два досвіди, то в ДУК тебе ніхто не тримав. «Ти тут нє нужен, хочєш — уєзжай». Ти був вільною людиною. А потрапивши у військо, зрозумів, що це система, що все.

— Чи різні види причетності не руйнують або не взаємозамінюють один одного? Наприклад, ваш досвід перебування 40 діб на позиції, яка виглядала як нора, — його не зрозуміє ніхто. Досвід, який неможливо пояснити, чи не руйнує він стосунки з близькими?

— Звісно, війна накладає глибокий відбиток на сімейні стосунки. Я батьків востаннє бачив у 2024 році. До того — у 2021 році. Якось ми говорили з кимось, і вони: «Наша сім’я збирається щотижня». Як можна збиратися щотижня? Раз на три роки їжджу до батьків.

Звісно, воєнний досвід накладає дуже багато відбитків на сприйняття світу. От, наприклад, я сьогодні пожартував про гранату на вході до «Фронтери». Мене не впустили. Це жарт. На «Книжковому арсеналі», коли я заходив і казав, що несу оземку  в рюкзаку, хлопці з охорони посміялися: «Ну, відкривай, подивимося». Я відкрив — там нічого немає — все, проходь. А тут не впустили. Це ж теж межа гумору, так? Оце нормальний військовий гумор. Можливо, тут не дуже зрозумілий. Але охорона відпрацювала добре — можна й так сказати.

Кіно голосом Максима і роман про Одесу 1924-го

— Наостанок — про повернення. В АТО ви вже проходили цей шлях і описували, як роботодавець відмовив вам через добровольчий досвід. Чому так сталося, що це свідчить про тодішнє суспільство, і як нам не повторити цих помилок зараз?

— У мене такої рецептури теж немає. Єдине, що з того досвіду я виніс для себе, — таку важливу ідею: ми, в принципі, будемо непотрібні, якщо війна закінчиться. Поки ми там бігали з автоматами, поки служили, люди будували собі кар’єри, повністю влаштовувалися в житті. А нам доведеться, мабуть, йти в АТБ працювати охоронцями.

Можливо, не всім, але великій частині. Тому що кваліфікація за ці роки втратилася у більшості людей. Я не вірю, що повернення з війни зміниться. У всіх війнах, якщо так подивитися, ветерани були непотрібними: «Добре, що ви там воювали, але давайте якось… ми вас туди не посилали». Не позитивна нота, так?

У мене просто немає ілюзій щодо того, що будуть якісь нормальні пільги, які дадуть людині рік відійти від цього, психологічно розвантажитися. Навряд чи будуть якісь програми для цих сотень тисяч людей, які повернуться. Щоб вони могли просто рік відпочити, зважитись, наретрититись, просто розвантажити собі голову, зробити ремонт як мінімум у себе в голові й якось створити візію свого майбутнього.

З досвіду 2015 року — це просто на тебе навалиться. За комуналку треба платити, їсти щось треба, і ці побутові проблеми просто отак: «Вшууух!» — і все.

— Ви також писали, що мрії для вас є маяком, який не дозволяє загубити шлях до повернення з війни. Що ви продовжуєте мріяти, щоб могти повернутися. Про що ви мрієте тепер?

— Мрій у мене як таких немає. Є цілі — короткострокові та довгострокові.

Якщо з короткострокових, то написати якесь оповідання, коли зʼявляється ідея. У мене є три дні, може, трошки більше, щоб зафіксувати її. Бо якщо ти не починаєш фіксувати її одразу в короткій формі, то, в принципі, з часом вона втрачає актуальність. І та емоція, яку б я мав закласти початково, через місяць уже не та.

У довгострокових планах у мене зараз — зробити фільм «Я, Максим Кривцов». Це повністю монтажне кіно. Збирав для нього відеозаписи два роки. Там є мої, ще з 2015 року, коли ми були на позиціях. Це такий портрет Максима, де, якщо вийде, хочу розповісти його історію його ж устами. Без закадрових нараторських текстів, без інтерв’ю, без якихось вставок — от щоб він сам мав змогу просто у цьому фільмі говорити.

Ще одна така візійна довга штука — роман про Миколу Куліша. Події відбуваються в Одесі в 1924 році. Він пише свою знамениту п’єсу «97», яка на той час мала шалений успіх, хоч фінал і був змінений на догоду більшовикам. У цій книзі з’являється Лесь Курбас, який знімав у той час на Одеській кіностудії свої фільми, та його шоста майстерня «Березіля».

Це той час, коли українізація регіону активно згорталася. У червні 1924 року вийшов пакет резолюцій та постанов 13-го з’їзду Російської комуністичної партії. 17 сторінок оцієї писульки було присвячено тільки пресі, мистецтву й театру, який був винесений окремо. Цей документ вплинув на подальші розстріли людей. Курбас уже з 1925-го не знімав кіно. Усе було під ручним контролем більшовиків. Я не знаю, як це назвати. Мені це уявляється якимось монстром…

Комунізм був приправлений медом: ми збудуємо, і ви всередині своєї країни будете своє українське мистецтво створювати. Режим поливу водичкою клумбу, і ці квіти зацвіли, а потім їх ножицями: «Ага, Курбас», — чик-чик. «Куліш», — чик-чик.

— На завершення хотіла б попросити вас зачитати один із ваших віршів: або той, що ви підготували для читань на «Фронтері», або щось із ваших збірок, які лежать у нас на столі.

— Давайте ось цю. («Три медалі в шухляді»). У мене з цієї книжки є улюблений вірш. Тільки він довгий. Його я писав про Григорія Савича Сковороду. Здається, це була відпустка у 2023 році. Я слухав лекцію (я в університеті на філології навчаюся) про Сковороду і під враженням від неї подумав: а що, якби він пішов на війну, яким був би його шлях? Така паралельна реальність. На той час він мені дуже подобався (вірш). Зараз не знаю, чи він мені подобається:

Григорій Савич Сковорода,

Людина, як він каже, дуже проста.

Коли в Україну прийшла війна,

Він зібрав рюкзак і…

Спочатку був добробат

Потім ЗСУ.

Найважчі для нього були чотирнадцятий,

Двадцять другий

І теперішній рік.

Медична картка: контузія, два поранення,

Реабілітація і знову фронт.

Все, що потрібно з речей, складеться в баул.

На собі: бронік, каска,

Саперська лопата, тактичний рюкзак,

Автомат, набої та кілька гранат.

1 сухпай на три дні.

Не сродна праця.

Така вона служба рядового солдата.

Є окоп і бліндаж.

Хочеш жити

Копай.

А копати доводиться багато.

У полі, в посадках, під обстрілами.

Різні місця, різні світанки.

Ночі довгі. Дотягнути б до ранку.

Григорій Савич Сковорода, позивний Філософ.

Складає вірші, пише байки.

Грає на скрипці та флейті.

Співав у капелі, вчився

В Києво-Могилянській академії.

Працював учителем поетики.

Свого часу був кулеметником.

Колись, повернусь до свого звичного життя, шепоче Савич.

Відбудую музей у Сковородинівці.

Російський снаряд влетів у дах

У травні двадцять другого.

Згоріло все.

Відбудую, –

І усміхається.

— А потім…

Помандрую світом,

Навідаюсь у Відень,

Допишу трактат.

А поки мрію

До блиску начищу автомат.

Така вона, моя філософія свободи:

Зброя, що вбиває ворога, дає результат.

Чи вірю у Бога?

Вірю!

Я ж тут.

Я — живий.

Снайпер ловив мене, та не впіймав.

Снаряд влетів у бліндаж, але застряг

І не спрацював.

Бог інколи проходить повз.

Зупиняється в тиші та цілющій росі.

Інколи чую янгольський спів.

Інколи він звучить у сухій траві.

Григорій Савич Сковорода,

позивний Філософ:

«Коли ти твердо йдеш шляхом, яким почав іти,

то, на мою думку, ти щасливий».