«Хочу, щоб людям було легше, ніж колись мені»

У буднях Олексія є закономірність: щонайменше раз на два тижні чоловік пакує наплічник, збирає все похідне спорядження та йде в гори. Проте не сам. Разом із ним мандрують ветерани. На кілька днів вони лишають позаду рутину, ночують в наметах та долають десятки кілометрів.

— Ми повертаємо смак до життя, — пояснює Олексій, — повертаємо людям віру в те, що, незважаючи на свої фізичні ушкодження, вони можуть набагато більше, ніж будь-хто інший.

39-річний Олексій Кушнєр із позивним Мікк пішов до війська ще у 2014 році, а після початку повномасштабного вторгнення повернувся на службу бойовим медиком. Нині лучанин — ветеран, який присвячує себе підтримці військових, допомагаючи їм відновлюватися. Разом із ними й сам вчиться відкривати для себе життя поза війною.

*

Олексій народився в Мінську, де на той час навчалися його батьки. Мама родом з Волині, а батько — білорус. Вони познайомилися ще студентами, після чого у подружжя народився син. Коли Олексію виповнилося п’ять років, сім’я переїхала до Ковеля, а згодом — у село Римачі.

У дитинстві він був допитливим та непосидючим. Жартома пригадує, що деякий час мав схильність до піроманії (любив знаходити сірники, щоб щось підпалити). Коли дорослі були на роботі, проводив багато часу надворі: ходив із друзями до лісу й на річку. Любов досліджувати нові місця залишилася з Олексієм й до сьогодні.

Хлопцеві найбільше вдавалися природничі науки, а саме біологія, тому після дев’ятого класу вступив до медичного училища». Після навчання Олексій вирішив одразу здобувати практичний досвід. Так опинився у селі Рівне тодішнього Любомльського району, де працював фельдшером. Згодом до його обов’язків додалося ще одне село — Борове. Після строкової служби не став повертатися у село та в пошуках більших грошей переїхав до Ковеля. У місті працював різноробочим.

«Казали, що це не була війна»

У 2013 році розпочалася Революція гідності. Без зайвих роздумів спакував найнеобхідніше та разом з друзями поїхав до столиці.

— Ми приїхали, коли розпочалися студентські протести. Я подивився на всі ці хороводи, співи й танці й мав позицію, що так країну не змінити, тому поїхав назад. Проте після побиття студентів повернувся і майже не виїжджав із Києва, — розповідає.

Олексій пригадує одну подію, яка, на його думку, врятувала йому життя. У лютому 2014 року, коли на вулиці Інститутській у столиці розстрілювали протестувальників, його відправили до Луцька по бронежилети. Того дня на Інститутській були його друзі: частина з них загинула, інші дістали поранення. Олексій припускає, що якби не та поїздка, міг би опинитися поруч із ними.

— Під час Революції гідності ми поховали наших друзів. Тому рішення піти до війська й воювати за українську державу для мене не було питанням вибору. Я мав особисту мотивацію довести цю справу до кінця й помститися.

Повернувся на Волинь, доєднався до «Правого сектору». У червні 2014 року разом зі своєю компанією, яка сформувалася у «Правому секторі», долучився до добровольчого батальйону «Азов». Згодом Олексій став командиром зводу. Паралельно виконував обов’язки бойового медика.

— Наша перша бойова операція — звільнення Мар’їнки біля Донецька. Ми йшли групою попереду, а позаду рухалася група на МТ-ЛБ. Вони потрапили під обстріл, а ми на той час уже просунулися далеко вперед, у саме місто, де тривали вуличні бої. Там загинув Копац — він був росіянином та першим загиблим воїном у підрозділі «Азов». Це сталося в липні 2014 року. Пам’ятаю, часто казали, що це була не війна. Але насправді вона вже тривала, просто не торкнулася такої великої кількості людей, — розповідає ветеран.

До Іловайської операції Олексій та його побратими вірили, що війна закінчиться до зими. Українці щодня звільняли нові території та мали значні успіхи, тож сподівалися, що зможуть витіснити противника.

Коли ж російські війська розбили частину українських сил, окупували більше територій, стало зрозуміло, що війна затягнеться. Це усвідомлення впливало на мотивацію військових.

Служіння

На початку 2015 року Олексій звільнився зі служби. Після Мінських домовленостей його підрозділ переважно перебував на базах і тренувався, а не брав участі в бойових діях. До того ж, наприкінці 2014 року «Азов», який тоді був підрозділом міліції, перейшов до складу Національної гвардії України. Це передбачало підписання контракту на невизначений термін. Олексій вирішив повернутися до цивільного життя.

На той час він уже мав особисті причини залишитися на Волині. У «Правому секторі» познайомився зі своєю майбутньою дружиною Ольгою Валянік . Після повернення Олексій оселився в Луцьку. Вони почали жити разом майже одразу, а одружилися через чотири роки спільного життя.

Олексій активно долучився до волонтерства. Спочатку допомагав громадській організації «Автомайдан Волинь»: працював на складі, сортував овочі та перепаковував продукти, щоб не пошкодилися під час транспортування до військових. Згодом почав допомагати військовим і ветеранам у розв’язанні юридичних питань.

Пізніше став регіональним представником громадської організації «Юридична сотня», яка надає правову допомогу військовослужбовцям та їхнім родинам. Він консультував людей і допомагав розв’язувати питання, які потребували взаємодії з органами місцевого самоврядування, судами та іншими установами.

— Є таке поняття, як служіння: де народився, там і згодився. Якщо я можу допомогти тим, хто повертається з війни або продовжує служити, то чому б ні? Це моє майбутнє, майбутнє моєї держави, до якої мені не байдуже.

Це пов’язано з тим, що я робив тоді, чим займався після служби, чим займаюся зараз і чому повернувся до війська під час повномасштабного вторгнення. Чи хотів би я цим займатися? Насправді ні. Але обставини вимагають, щоб я в певному сенсі присвячував цьому своє життя. Хочу, щоб кожній наступній людині, яка з цим зіткнеться, було трохи легше, ніж колись було мені.

Коли я повернувся з війни у 2015 році, то було внутрішнє відчуття, що ось я воював, і у мене є перелік прав і пільг, які держава мені має самостійно презентувати. Це так виглядало, ніби якийсь дядько чи тітка має прийти і принести мені все до хати. Було відчуття, що люди якоюсь мірою мають хоча б раз сказати мені «дякую за те, що я воював». Але цього не було, тому що в нас, на жаль, немає цієї культури, як у Штатах «thank you for your service» .

Але це не проблема суспільства — це елемент пропаганди. В 2014–2015 роках я чекав, що мені суспільство подякує, інституції подякують. Але цього не трапилося, і це трохи гнітило. Вже коли я вдруге повернувся, я знав, що мені не потрібно нічого очікувати. Якщо я хочу чогось досягти, мені просто треба стати і це робити, — розмірковує Олексій.

Паралельно з волонтерством та супроводом ветеранів чоловік працював у сферах організації подій та будівництва. Також Олексію вдалося здобути вищу юридичну освіту.

«Страшно стає вже після»

За тиждень до початку повномасштабного вторгнення до Олексія звернулися луцькі прикордонники. Через посилення українсько-білоруського кордону вони попросили його провести заняття з домедичної допомоги для особового складу прикордонних застав.

Протягом тижня Олексій їздив прикордонними підрозділами, а 23 лютого повернувся додому. Вранці наступного дня почув вибухи й дізнався з новин про початок повномасштабного вторгнення. Збирати речі йому не довелося: сумка після поїздок на кордон так і залишилася нерозібраною.

Уже 24 лютого Олексій пішов до військкомату, а 26 лютого опинився на Київщині у складі 14-ї окремої механізованої бригади у ролі бойового медика.

За перші три місяці повномасштабної війни він побував на Київщині, Миколаївщині, Херсонщині, Харківщині, зокрема на Ізюмському напрямку, а наприкінці травня — на Донеччині. Там брав участь у важких боях за трасу Бахмут — Лисичанськ.

Наприкінці серпня 2022 року підрозділ Олексія перекинули на Харківщину, де військові готувалися до контрнаступу та звільнення окупованих територій. Згодом волинянин перейшов до 3-ї окремої штурмової бригади, де служили його друзі з «Азову».

— Найважче у роботі медика — це працювати із загиблими, особливо коли тіла вже почали розкладатися. Або коли поранення настільки важкі, що ти розумієш: тобі не вистачає засобів чи можливостей, щоб урятувати людині життя. І ти відчуваєш безпорадність. Під час бойових дій страху як такого немає. Ти просто робиш те, що маєш робити. Страшно стає вже після того, як починаєш переосмислювати, наскільки жінка з косою була близько до тебе, — каже чоловік.

«Пам’ять не може обмежуватися портретами»

Олексій не єдиний у своїй родині, хто пройшов через війну. Його батько, Ігор Кушнєр, також долучився до Збройних Сил ще у 2014 році, воював в АТО, а після початку повномасштабного вторгнення знову повернувся до війська.

Батько Олексія був офіцером. 19 грудня 2022 року неподалік Бахмута росіяни забрали його життя.

— Ми повертаємося до теми щодо того, що я роблю і як я роблю. Це про те, що насправді мені не сильно хочеться бути ветераном і стояти на хвилині пам’яті о 9:00. Мені не хочеться займатися юридичними питаннями. Але я змушений це робити — через обставини й те, як я бачу світ навколо себе. Я хотів би бути сином мого батька, а не сином загиблого героя, — каже він.

Для Олексія пам’ять про загиблих присутня і в повсякденному житті, і у справах, які він продовжує робити, та в людях, яких не хоче забувати.

— Коли я беру участь у забігах, то ніколи не біжу сам. Я біжу разом із побратимами, з якими ми бігали ще до повномасштабного вторгнення. Це спонукає мене не зупинятися, бо вони не зупинилися. Я згадую їх у дні народження, а не в дні загибелі, бо для мене це ще одне нагадування, що ворог зміг досягти своєї цілі.

Олексій переконаний: думати про вшанування загиблих потрібно вже зараз.

На його думку, пам’ять про українських захисників не може обмежуватися портретами на стендах у центрі міста. Вони розповідають історії конкретних людей, однак не можуть бути єдиною формою меморіалізації.

— Потрібні камінь і метал — те, що неможливо спалити й що передаватиме міць та героїзм цих людей. Стенди — це лише одна з частин меморіалізації, і цього недостатньо, — пояснює ветеран.

Окремо Олексій звертає увагу на те, кого саме вшановують на міських стендах. Спочатку там розміщували портрети загиблих учасників Революції гідності, згодом — військових, які загинули під час АТО та ООС. Тепер на стендах представлені полеглі жителі Луцької громади.

І ставить питання: як у такій системі вшанувати іноземних добровольців, які приїхали захищати Україну, або військових, чиї тіла досі не знайшли?

Натомість чоловік бачить потребу в повноцінному меморіальному комплексі. Говорить про простір, що поєднував би місце поховання та меморіал і давав би змогу гідно вшановувати полеглих. За його словами, подібні підходи до пам’яті існують в інших європейських країнах і США, а в Україні є власні історичні приклади вшанування полеглих воїнів, зокрема поховання воїнів Української Галицької Армії  та Січових Стрільців, воїнів УНР.

— Коли ми замислюємося про смерть, то хочемо бути гідно похованими й гідно вшанованими. Я теж хочу, щоб після моєї смерті мої друзі, рідні, знайомі й навіть незнайомі люди могли прийти та вшанувати мою пам’ять. Бо яка мотивація в людини захищати державу, якщо вона розуміє, що після неї залишиться лише яма два на метр і фотографія в центрі міста?

Повернення

Повернення до цивільного життя для Олексія не означало, що війна залишилася позаду. Його побратими продовжували воювати й потребували допомоги, тому він долучився до волонтерства: організовував збори та допомагав закривати потреби військових підрозділів.

Власний досвід Олексія показав, що потреба в новій освіті може виникнути вже після повернення з війни.

Зараз він навчається в магістратурі з психології, однак платить за навчання самостійно. Можливість безоплатно здобути освіту як ветеран він уже використав, тож теперішнє навчання оплачує власним коштом.

— Я вважаю, що це трохи неправильно — обмежувати нас однією освітою. Ми ж не живемо в Радянському Союзі, коли людина здобула одну професію і все життя мусить на одній роботі працювати. Минуло багато часу. Відбулася переоцінка. Є запит на те, щоб здобувати нові кваліфікації. Чому ні? — каже ветеран.

У Волинському національному університеті Олексій Кушнєр викладає нині курс «Захист України». Ініціатива передбачає залучення ветеранів із бойовим досвідом, які можуть ділитися практичними знаннями. Олексій відповідає за медичний напрям.

Навчання інших — продовження того, чим він займався на службі. Тільки тепер його завдання не обмежується порятунком поранених на полі бою: він передає знання, які можуть допомогти зберегти життя будь-кому.

Нині Олексій разом з однодумцями продовжує організовувати походи в гори для ветеранів.

Зазвичай у групі близько десяти людей, а мандрівки намагаються проводити раз на два тижні. Учасники проходять гірські маршрути, ночують у наметах і проводять кілька днів далеко від міської метушні.

— Нам важливо сформувати спільноту людей, які підтримуватимуть одне одного і будуть зацікавлені не просто проживати це життя, а жити. Бо після війни ти повертаєшся додому, а тебе починає з’їдати рутина. На службі ти робив важливу справу, навколо були люди, з якими ти ділив спільний досвід, постійно був на адреналіні. А вдома думаєш, що купити поїсти, як заплатити за комунальні послуги, і поступово все зводиться до побуту, — розповідає Олексій.

У походах діє чітке правило — алкоголь і психоактивні речовини заборонені, якщо їх не призначив лікар. Для Олексія це не лише питання безпеки. Він хоче показати, що люди можуть відверто говорити про пережите, підтримувати одне одного й будувати близькі стосунки без алкоголю.

Біля вечірнього вогнища учасники можуть ділитися важкими спогадами, мовчати про те, про що поки складно говорити, або разом сміятися. Так поступово виникає відчуття команди — те, що багато хто втрачає після повернення зі служби.

Історію опубліковано в межах проєкту «Всі пішли на фронт: після». У цих текстах misto.media розповідає, як війна вплинула на життя військових чи ветеранів, як вони долають виклики і планують своє майбутнє в громадах. Він є продовженням документального проєкту misto.media «Всі пішли на фронт» про військових ЗСУ та їхні професії до повномасштабного вторгнення, що реалізовувався впродовж 2023–2024 років. Його метою було розповісти про лучан, які прийняли однакове рішення: залишити все і йти захищати Україну, їхню мотивацію і волю.