Ветерани з важкими пораненнями найохочіше шукають роботу

Він п’є міцну каву, говорить швидко, гостро, не шукаючи зручних формулювань. Не бачить сенсу підлаштовуватись, аби комусь сподобатись, справити враження. Каже: «Війна мене змінила».

Ветеран Микола Романюк переніс важкі поранення, контузії та складні операції. Місяці був прикутий до ліжка. Сьогодні він щодня проходить кілометри, займається зі «своїми хлопцями» в спортзалі, керує будівельними проєктами й пише гранти.

«Я не поспішаю жити, просто треба вставати й щось робити. Попереду круте й цікаве життя. Якщо уже вижив, буду жити добром. Бог мені дав шанс після важких травм і операцій. Я щаслива людина».

Сам собі опора

Микола — лучанин. Йому — 48. Виріс на Балці — мікрорайоні з приватним сектором поблизу вулиці Рівненська. Там закінчив школу № 17, займався боксом. Каже: «У нас на районі була своя атмосфера: чужих не любили, а за своїх заступалися».

Пізня дитина. Мав на 9 років старшого брата, який трагічно загинув. Батько пішов із сім’ї, коли Микола був ще малим. Хлопець з юності звик дбати про маму з інвалідністю, якій нині 85.

Сьогодні головним світлом і предметом гордості вважає доньку, яка з’явилася у Миколи, коли той був зовсім юним 16-річним хлопцем. Зараз їй 32, мешкає за кордоном. Батько досі з усмішкою згадує про час проведений разом, коли дівчинка була маленькою.

«Ми багато гуляли, мандрували, любили ходити в музеї. Вона змалку цікавилася історією, допитлива дівчинка росла. Зараз це дуже близька для мене людина», — ділиться ветеран.

Життя зробило Миколу заповзятливим і прагматичним — чоловік не чекав допомоги, самостійно ставав на ноги. Понад 14 років працював як підприємець, пізніше був начальником охорони на підприємстві «Агроекспрес-сервіс».

«Жив сьогоднішнім днем, мав посаду, роботу, стабільність. Звикаєш, живеш. Але у кожної людини настає час, коли вона або йде вгору, або падає вниз. І треба визначитися, куди ти рухаєшся далі», — міркує чоловік.

«На війні Бог дав мені брата»

Таким днем для Миколи Романюка стало 24 лютого 2022 року. Чоловік зустрів велику війну на робочій зміні. Розбудив охоронець зі звісткою про перші вибухи та початок повномасштабного вторгнення.

Попри те, що він був єдиною підтримкою для матері з інвалідністю й не служив з юності в армії, одразу пішов до військкомату. Каже: «Як завше мені уже не жилося з того дня. Бачив, як молоді двадцятирічні хлопці йшли самі на війну. Мусив теж йти». Йому кілька разів відмовляли. Аби потрапити на фронт, Миколі довелося задіяти всі можливі знайомі зв’язки.

«Зробив кілька дзвінків, тільки тоді мене забрали — з третьої спроби. Виходить, по блату пішов на війну», — усміхається ветеран.

Після короткого 10-денного вишколу на полігоні в Старичах Микола потрапив у склад підрозділу К-2 54-ї окремої механізованої бригади імені Івана Мазепи , якою на той час командував Кирило Верес. Служив гранатометником.

Одразу опинився в найгарячіших точках Донеччини та Луганщини: Красногорівка, Мар’їнка, Солодке, Верхньокам’янське, Лисичанський напрямок, пройшов запеклі бої за Бахмут. Пліч-о-пліч із побратимами він безперервно пробув «на нулі» понад рік. Матері про це не казав — вона вірила, що син перебуває на тилових навчаннях.

«Мені пощастило, що моя бригада з 2021 року воювала. Набрався бойового досвіду у них. Не уявляю, як би служив серед таких як сам новачків», — міркує.

На фронті Микола побратався ще з одним волинякою — Русланом Хоречком (Волиною) з Рожищ. Нині він, як і Микола, — ветеран, заснував будівельну фірму.

«Брата в цивільному житті в мене забрали, а на війні Бог дав мені брата. Ми познайомилися ще на полігоні в Старичах. Вночі під обстрілами, у болоті — там все перевіряється. Волині теж дісталося. Допомагаю йому повертатися в стрій», — розповідає.

Згадує, що на фронті найстрашнішим був не стільки ворожий вогонь, скільки побутове виснаження, морози, коли повільно замерзають кінцівки.

«На війні немає нічого світлого. Це суцільний хаос. Я не вірю в філософію сенсів війни. Ми щодня прокидалися з єдиною думкою — прожити ще один день», — міркує ветеран.

Нині кожен свій день він особливо цінує.

«Чого мені хотіти? Живий. Бог поміг встати на ноги й згуртувати навколо своїх людей. Решту зроблю сам», — переконаний Микола Романюк.

«…А я нічого не пам’ятаю»

Вихід із фронту виявився важчим за самі бої. Тіло, яке рік трималося на адреналіні, після евакуації почало відмовляти. Численні контузії, забійні травми хребта та ураження внутрішніх органів призвели до важких психосоматичних і неврологічних збоїв.

Коли після виведення з «нуля» Микола опинився в тилу й зупинився на орендованій квартирі, його мозок вперше зреагував повним відключенням свідомості.

«Приїхав у Бориспіль, оселився, заснув — і в мене пам’ять на два дні взагалі пропала. Відкриваю очі: телефон розряджений, в квартирі — безлад, а я нічого не пам’ятаю. Взагалі. Це був перший провал. Другий раз — заходжу в магазин, очі вмикаються, а продавець каже: „Вибрали щось? Пів години тут стоїте“. Мозок вимикався сам, щоб врятуватися від перевантаження», — ділиться.

Діставшись Луцька на таксі в комендантську годину, Микола зліг. Попереду були важкі операції на хребті, кишківнику та місяці нерухомості.

Порятунком від глибокого ПТСР, апатії та розпачу стала реабілітація в центрі психічного здоров’я та реабілітації «Лісова поляна«, де Микола проходив спеціальну кетамінову терапію під наглядом фахівців.

Кетамін-асистована терапія використовує кетамін  для зменшення симптомів посттравматичного стресового розладу, депресії та тривожності. Цей вид терапії у поєднанні з психологічним супроводом допомагає мозку перезавантажитися, додає бадьорості, покращує сон, знижує внутрішню напругу.

«Таких ветеранів, як я, які визнають, що вони хворі, — одиниці. Коли ти визнаєш, що ти хворий, тоді просиш про допомогу, і тобі допоможуть. Якщо стверджуєш, що не хворий — тобі ніхто не допоможе. Терапія перезавантажила мій мозок. Мені добре, коли я в потоці життя. Треба рухатися. Зараз сплю 8–10 годин, знову займаюся спортом, ходжу пішки й живу далі».

Відколи потрапив на реабілітацію, перестав рятувати тих, хто опирається допомозі. Взяв за правило прощатися з людьми, які не розділяють його бачення життя.

«Коли проходив різні етапи реабілітації, допомагав ветеранам. Але моя психологиня порадила не рятувати того, хто сам не хоче піднятися: „Допомагай тим, хто вперся в стіну, але шукає сходинку. Бо зламану людину не витягнеш, якщо вона не хоче“, — каже ветеран.

Відчуває, відтоді стало зрозуміліше жити.

Бренд для сестри

Повернувшись у цивільне життя у 2023 році, Микола Романюк зіткнувся ще з одним бар’єром: працевлаштуватися ветерану виявилося непросто, адже роботодавці побоювалися «загостреного відчуття справедливості» та наслідків контузій.

Тоді чоловік вирішив створювати власні робочі місця. Наприкінці 2024 року разом із сестрою та її чоловіком запустив проєкт «Чаруня» (Charunya) — виробництво крафтових українських шоперів зі старовинними орнаментами. Для шиття використовують рушникове полотно, джинс, вельвет та навіть військовий піксель. Назва бренду походить від давнього жіночого імені, що означає «та, яка має чари».

Завдяки перемозі в грантовій програмі «Варто 11.0» від Українського ветеранського фонду та урядовій програмі «єРобота» Микола залучив кошти, придбав професійне обладнання (вишивальні машини, верстати) та налаштував повний цикл виробництва.

Однак, коли процес був повністю налагоджений, Романюк передав бізнес сестрі й пішов далі.

«Я — людина результату. Поставив проєкт на рейки, залучив обладнання, налаштував процес і віддав сестрі — хай займається. Мені це вже не дає нового драйву. Робити те, що не викликає емоцій, я не буду. Це моє життя, це мій потік», — ділиться чоловік.

«Руками ветерана»

На початку 2026 року разом із побратимом Павлом Семенюком (ветераном 118-ї бригади, який втратив ногу на Запоріжжі — mm.) Микола Романюк заснував громадську організацію «Ветеран-сенс», яка допомагає колишнім військовим знайти роботу в цивільному житті, фізично та ментально відновитися.

Інший проєкт, який створив Романюк — соціальне підприємство «Руками ветерана«, що спеціалізується на проведенні ремонтних та оздоблювальних робіт для ОСББ, приватних і багатоквартирних будинків. Проєкт адаптує колишніх військових до цивільного життя, надаючи їм стабільну, гідно оплачувану роботу в будівельно-ремонтній сфері та залучаючи до розвитку міських громад. Ініціатива лучанина посіла четверте місце на Lviv Invest Forum 2026.

Отримавши грант у розмірі 350 тисяч гривень, підприємець придбав штукатурну станцію й взявся за виконання великих підрядів із ремонту та будівництва. До робіт залучають ветеранів із важкими травмами та ампутаціями.

Підприємець ділиться: реалії роботи з колишніми військовими — непрості.

«Підприємство „Руками ветерана“ грунтується на ідеї, що будувати його мають виключно ветерани. Я хотів допомогти, але побачив: це було надто ідеалістичне уявлення. Думав, всі ветерани мислять так само, як я, і це була моя помилка. Дехто з хлопців поки не готовий говорити про свої труднощі, і їм буває складно брати на себе відповідальність. А бізнес без цього не функціонує. Ми надаємо всі інструменти, але працювати й рости людина має сама», — зізнається підприємець.

З його спостережень, ветеранська спільнота — дуже різна. Не всі були на передовій. Хтось має важкі поранення й інвалідність, і якраз такі люди часто найохочіше шукають роботу. А тих, хто одразу готовий вчитися й брати відповідальність, на його шляху зустрілося небагато — кілька з сотні.

Через «Ветеран-сенс» Микола також організовує безкоштовні юридичні та психологічні консультації, залучає вимушених переселенців до волонтерських проєктів із плетіння маскувальних сіток та проводить творчі майстер-класи з писанкарства для поранених у госпіталях.

Каньйон

Війна та важке відновлення сформували в Миколи Романюка власну систему цінностей, де немає місця матеріальному накопиченню чи порожнім балачкам.

«Щастя не в грошах і не в машинах. Купує чоловік дорогу „тачку“, п’ять років збирає ті гроші, діти відпочинку не бачать. Купив, місяць натішився, а далі вона стоїть у гаражі, бо дорога в обслуговуванні. Навіщо? Це чистої води егоїзм і фальш. Людина задовольняє своє его, а жити забуває. Мені це нецікаво», — міркує.

Зараз Микола Романюк живе у своєму ритмі. Він самостійно вивчає проєктний менеджмент в УКУ, розробляє програми реінтеграції ветеранів для ОСББ та міських громад і щодня шукає нові виклики.

«Життя — це потік. У когось цей потік — як річка Сапалаївка, а в когось — як каньйон. Головне — не зупинятися й не жаліти себе. Минулого ти не повернеш, слово не вернеш. Треба відсікати негатив, шукати цікавих людей, створювати робочі місця й рухатися вперед. Поки ти рухаєшся — ти живеш».

Історію опубліковано в межах проєкту «Всі пішли на фронт: після». У цих текстах misto.media розповідає, як війна вплинула на життя військових чи ветеранів, як вони долають виклики і планують своє майбутнє в громадах. Він є продовженням документального проєкту misto.media «Всі пішли на фронт» про військових ЗСУ та їхні професії до повномасштабного вторгнення, що реалізовувався впродовж 2023-2024 років. Його метою було розповісти про лучан, які прийняли однакове рішення: залишити все і йти захищати Україну, їхню мотивацію і волю.