Зіграти біль. Історія ветерана Юри Савура

Про те, щоби мати власне піаніно, Юра почав думати ще на передовій. Сидів якось у фронтовому підвалі, натрапив на оголошення про продаж інструменту. Вирішив: спершу купить, а вже потім навчиться грати. Після бойового виходу та важкого поранення руки покупку довелося відкласти. Зрештою, Юра не дозволив війні повністю змінити його плани на життя — грати на піаніно таки вчиться.

*

Юрій із позивним Савур — 30-річний ветеран. У 2022, з початком повномасштабної війни в Україні, він добровольцем приєднався до Сил спеціальних операцій «Любарт» (нині 20-та бригада оперативного призначення «Любарт»). На передовій був бойовим медиком, а згодом — командиром відділення в спецпідрозділі.

У 29 отримав тяжке поранення правої руки. Нині закінчує реабілітацію, чекає на новий протез і поступово наповнює життя новими сенсами.

До війни. Футбол, театр, радіо

Юра народився 20 квітня 1996 року в Луцьку. Навчався у школі № 9, переважно жив у центрі міста. Вчився непогано, займався футболом, єдиноборствами й танцями. Любив писати пригодницьку белетристику для шкільних конкурсів.

— Якби перечитав ті розповіді сьогодні, точно знайшов би чимало недоліків, — усміхаючись, каже він.

Після восьмого класу, за ініціативою мами, хлопець вступив до Волинського військового ліцею. Навчання залишило позитивні враження — познайомився там з людьми, з якими й досі товаришує.

Історія позивного Савур також — ще з ліцею. Готуючи наукову роботу про УПА, Юра натрапив на життєпис полковника УПА Дмитра Клячківського, який мав псевдо — Клим Савур. Імʼя було співзвучним зі справжнім прізвищем хлопця, тому вирішив: добре б мати псевдонім — Савур.

— У той час я ще не думав, що це стане моїм позивним, — розповідає Юрій.

Зараз чоловік у своєму цивільному житті воліє називатися більше псевдонімом, ніж прізвищем. Пояснює: заради безпеки.

Коли Юрі було 18, війна на сході країни набирала обертів. Хлопець уже намагався потрапити до війська. Телефонував у батальйон «Айдар». «У 18 років ще нема куди рипатися», — почув у телефоні.

Після ліцею вступив до Національного університету «Острозька академія» на спеціальність «Політологія». Обрав навчання подалі від Луцька — хотілося більше свободи й самостійності.

Студентське життя було яскравим: від футбольних ігор між факультетами — до діджейства на радіо та народних танців.

— Вистави ставили у театральному гуртку. Одна з них за п’єсою Олександра Ірванця «Прямий ефір». Автор у нас викладав, тож бачив виставу і був задоволений. Казав, що мені дуже добре вдалася роль політолога, тому що на політології вчився, не довелося сильно багато й грати, — пригадує Юра.

Потім «щось перегоріло, батарейка сіла». Останній курс він так і не завершив. Повернувся до Луцька, влаштувався на роботу в «Епіцентр».

Хрещення

24 лютого 2022 року застало Юру вдома. Перші дні допомагав рідним облаштувати підвал, а вже 26-го пішов до військкомату. Там пообіцяли зателефонувати, однак дзвінка не дочекався.

Друг розповів про добровольче формування «Любарт», яке тоді лише створювали. Юра долучився до підрозділу й від травня до серпня готувався до мобілізації. Разом з іншими добровольцями вивчав тактичну медицину, топографію, поводження зі зброєю, тренувався на навчальних базах і в польових умовах.

У серпні 2022 року мобілізувався до лав Збройних Сил України. Після підготовки на Волині частину військових відправили на Бахмутський напрямок. Юра продовжив навчання разом з українськими та іноземними інструкторами.

Влітку 2023 року підрозділ вирушив на Миколаївщину, а згодом — на Херсонщину. Попереду було форсування Дніпра та висадка на лівому березі.

—Треба було перебувати на островах, займатися логістикою, витягувати поранених і загиблих. На жаль, під час однієї з перших операцій ми понесли втрати. Бойове хрещення було лютим. По мені стріляли з усього, чого тільки можна. Тоді це ще була стара війна — ще майже без дронів: артилерія, міномети, гранатомети. Я був там бойовим медиком. На першому виході надавав допомогу пораненим. Спершу одразу все плутається в голові — припускаєшся дитячих помилок. З часом втягуєшся, — розповідає Юрій.

Частина операцій минала без активних бойових дій. Проте були й такі, які військовий називає «нескучними».

— На Запорізькому напрямку нам треба було зайти в заміновану посадку та пройти через неї без поводиря : той відмовився. І ось ми йдемо вночі під обстрілами просто з приладами нічного бачення. Нам потрібно забрати наших шістьох людей. Якимось чином ми майже всліпу пронеслися туди і назад, і все обійшлося. Це було весело, а найголовніше — без втрат.

Донбас та перше поранення

Після Запорізького напрямку були бойові виходи у Вовчанську на Харківщині, а згодом — на Донеччині. Саме там Юра отримав перше поранення.

— Це було неподалік Часіка . Мені прилетів осколок у щелепу — вибухнула граната. Ще один — у годинник. Шматок відколовся, але досі працює. Нас було шестеро: троє прийшли поміняти трьох із нашої шістки, і в результаті — четверо поранених. Треба було якось викручуватися. За тиждень до цього, за кілька кілометрів від нас, у сусідній посадці, була майже така ж ситуація: хлопці заходили на позицію — їх закидали скидами. Були загиблі, тяжкі поранення. У нас же всі на своїх двох вийшли. Правда, тоді треба було сім кілометрів рухатися пішки. Зараз я вже знаю, що сім кілометрів — це ще куди не йшло, — пригадує Юра.

Після поранення чоловік кілька місяців проходив лікування та реабілітацію, а потім повернувся у стрій.

«Ну, значить протез»

— Це був травень 2025 року, Покровський напрямок. У нас задача — приїхати на позицію і контролювати сектор. Як такої роботи багато не мали, тому на п’ятий–шостий день ми висунулися на евакуацію. Нас збиралися поміняти, але машина потрапила в аварію. Евакуація затягнулася — мусили залишатися на місці. Через кілька днів сказали швидко збиратися — за нами відправили «гаммер».

Їдемо, я тримаю зброю, дивлюся по сторонах, слухаю обстановку, і в наступний момент — нічого не чую. Нас підбили. Це все сталося дуже швидко. Намагаюся вилізти з машини і розумію, що не можу відштовхнутися правою рукою. Не відчуваю. Подумав, перелом. Кричу: «Триста!», все за протоколом. І лише, коли промовив перше слово, біля мене знову відновився рух.

Наступне, що відчув, — побратим витягує мене з лівого боку машини. Дивлюся на руку — вся перебита. То я взяв руку в руку і побіг. Добігаю до посадки, впав і кричу: «Де мої хлопці?». У цей момент у трьох метрах від мене пролітає ще один дрон. Він чи то керування втратив, чи картинку, але мене не помітив.

Коли заліз у бліндаж, стало спокійніше. Мені почали надавати допомогу під моїм керівництвом. Наклали турнікети поверх рани, зігріли і не давали спати, бо в один момент я вже почав бачити світло в кінці тунелю. Дали фліску, вкрили ковдрами — світло зникло. Потім очікував евакуації на сигареті. Болю не відчував.

Мабуть, я був готовий до такого розвитку подій, і коли побачив руку, то подумав: «Ну, значить, протез». Весь мій шлях підводив мене до цього моменту, і я спокійно впорався з цим.

Реабілітація

Після поранення Юра знову пройшов через кілька госпіталів. Переважно лікувався в Луцьку: фізіотерапія, ерготерапія, робота з психологом. Фізично і морально допомагали відновлюватися катання на конях, заняття з ампфутболу та малювання. Одну з картин вдалося відправити на виставку.

Останнє допомогло повернутися до активного життя та знайти спільноту ветеранів. Згодом зрозумів, що на війні він однозначно командний гравець, але в цивільному житті хоче більше самостійності.

Зараз Юра вчиться грати на піаніно разом з викладачкою Вікторією з центру Recovery у Боголюбах. Грають разом у три руки. Чоловік хоче повернутися до письма та завершити навчання на політолога. Планує також здобути другу вищу освіту з економіки, щоб у майбутньому розвивати свою справу.

Останнім часом він проходив програму ветеранського лідерства від руху «Чесно».

— Я побачив людей, які беруть ініціативу на себе. Не обов’язково для цього йти в політику чи партію. Коли бачиш, що є класні ініціативи у Львові чи Києві, а в Луцьку їх немає, виникає бажання зробити щось у себе. Ми вже зараз можемо готувати систему для ветеранів, які повернуться з війни: тих, хто буде поранений, хто — ні, хто житиме в Луцьку чи в маленьких громадах. Оце мені зараз цікавіше, — ділиться ветеран.

У військову справу, каже Юрій, погодився б повернутися лише у ролі перекладача англійської мови.

Навчитися жити

Реабілітація Юри триває й досі. Після важкого поранення доводиться поступово відновлювати здоров’я: нещодавно переніс операцію на слух, попереду — новий етап протезування.

— Усе, що я чую, — це писк. Думаю, довго буду з цим розбиратися. Але мене ніхто не смикає — я нікуди не поспішаю. Можу нормально займатися своїм здоров’ям. Якщо треба зробити ще операцію — зроблю. Побільшає шрамів, але вже діватися нема куди. У мене їх уже і так, як у дурня фантиків, — усміхається.

Коли Юра отримає новий протез, поки невідомо. Потрібно тренувати руку, бо датчики зчитують сигнал із мʼязів. Каже, усе залежить від того, наскільки добре вдасться її підготувати, навчитися «згинати її у своїй голові».

— Зараз у мене механічний протез, але він тимчасовий. Використовую як вішак. Взяти стакан і попити води — я поки навіть не уявляю, як це ним зробити, — каже Юра.

Утім Савур уперто вчиться жити з однією рукою: вміє зав’язувати шнурівки, підстригати нігті, готувати їжу. Навчився писати лівою.

Це не завжди просто, бо нотувати на невеликому аркуші незручно. Треба думати, як притримати папір. Складніше вставати — бракує точки опори.

Досвід

На запитання, які уроки виніс із війни, Юра жартує:

— Якщо летить FPV-дрон, то краще не рухатися — може, тебе не помітить, — усміхається чоловік. — Армія — це зріз суспільства. Все те саме, що є в цивільному житті: питання взаємодії між людьми, просто інший масштаб й інша уніформа. Я відкрив себе з іншого боку. Виявилося, що я не такий боягуз і слабак, як мені самому колись здавалося. Мені це навіть подобалося. Як би то не звучало, війна — це круто. Ну, є нюанси. Не круто тільки тоді, коли гинуть побратими. І, мабуть, ще зрозумів, наскільки близькими можуть стати побратими. Це, напевно, треба пережити — пояснити словами важко. І ще точно виніс одне: роботи непочатий край.

Він втратив руку — і «якось по-іншому» почав дивитися на світ. Перший етап дитинства закінчився.

Мрій немає, є лише цілі. Є намічений шлях, і нема нічого, чого не можна було б досягнути.

Історію опубліковано в межах проєкту «Всі пішли на фронт: після». У цих текстах misto.media розповідає, як війна вплинула на життя військових чи ветеранів, як вони долають виклики і планують своє майбутнє в громадах. Він є продовженням документального проєкту misto.media «Всі пішли на фронт» про військових ЗСУ та їхні професії до повномасштабного вторгнення, що реалізовувався впродовж 2023-2024 років. Його метою було розповісти про лучан, які прийняли однакове рішення: залишити все і йти захищати Україну, їхню мотивацію і волю.