Своя серед своїх

На полицях робочого кабінету психотерапевтки Ольги Остапчук — вівтар особистих речей. Жінка по черзі бере кожну і розповідає її історію. Поміж лялькою-мотанкою, гіпсових свічників та розмальованих відстріляних гільз розташовані державні нагороди, серед яких Орден княгині Ольги, медаль «За врятоване життя», відзнака Президента України «За оборону України», почесний нагрудний знак Головнокомандувача ЗСУ «За збережене життя».

27 липня 2026 року медикиню нагородили відзнакою «Прослава Святого Пантелеймона» в номінації «Найкращий лікар — еталон професії» за професіоналізм, інноваторство та дотримання високих етичних принципів.

Скраю полиці — два серця: одне анатомічне з промальованими судинами, інше — декоративне, з якого ростуть квіти — гілка лаванди з кожної аорти. Поряд — навчальна модель мозку. Ольга бере її в руки й одразу розділяє на півкулі, демонструючи механіку мислення:

— Це потужний інструмент наочної психоосвіти. Для людей, які мають високу тривожність та переймаються психосоматикою, важливо на власні очі бачити, як працюють мозок та серце, аби перевести абстрактні страхи у зрозумілі біологічні процеси.

Ользі Остапчук — 34. Психотерапевтка, ветеранка, майорка медичної служби у відставці. З 26 лютого 2022 року була мобілізована, а навесні 2024-го очолила медичну службу 100-ї окремої механізованої бригади. Керувала розробкою алгоритмів медичної розвідки та плануванням евакуації, які передали для навчання іншим підрозділам, а також створила внутрішні мобільні донорські групи.

З 2025 року — провідна консультантка начальника Головного управління Національної поліції у Волинській області з питань ветеранської політики та керівниця Луцького центру ментального здоров’я «Повернення».

У назві осередку вся суть місії: повертати військових до життя. Тепер вже не фізично з поля бою, як це було на фронті, а ментально — тут, у тилу.

На тонкому зап’ясті медикині — масивний військовий годинник. Вона вся з контрастів: м’яка посмішка вкупі з твердим характером, білий халат з тактичним взуттям. Каже, мусила бути сильною. Змалечку звикла дбати про близьких, оскільки була найстаршою в багатодітній сім’ї.

Тоді й заворушилася мрія стати лікаркою. Вступила в Івано-Франківський медичний університет у 2009 році — це був перший рік, коли зовнішнє незалежне оцінювання дало можливість пройти на державну форму навчання дівчині з селища без грошей і зв’язків.

Студентські роки згадує як школу життя: вдень — теорія, по обіді — практика в лікарні. Останні курси, які припали на 2014 рік, волонтерила як військова психологиня. Вечорами та ночами телефоном спілкувалася з військовими, які перебували на нулі: вислуховувала, давала можливість виговоритися та допомагала стабілізувати емоційний стан. Паралельно навчалася на військовій кафедрі.

Після завершення університету та інтернатури у 2017 році Ольга працювала сімейною лікаркою у Камінь-Каширському центрі первинної медико-санітарної допомоги. Згодом вона очолила Нуйнівську амбулаторію загальної практики сімейної медицини, де й зустріла початок повномасштабної війни.

На війні немає атеїстів

26 лютого 2022 року Ольга Остапчук мобілізувалася лікаркою медичного пункту  51-го окремого батальйону 100-ї бригади ТрО, яка сформувалась в Камінь-Каширську. Нині бригада стала 1-м механізованим батальйоном 100 ОМБр.

Впродовж першого року повномасштабного вторгнення «волинська сотка» базувалася на українсько-білоруському кордоні. Цей час Ольга присвятила навчанню медичній самодопомозі військовослужбовців та розбудові медичної служби батальйону.

— Медики не в змозі рятувати в різних куточках одночасно. Знання з базової самодопомоги рятують пораненого до прибуття еваку, — пояснює лікарка.

Вона об’їздила всі підрозділи батальйону, добровольчі формування та прикордонні служби на Волині, навчаючи бійців алгоритмам само- та взаємодопомоги.

Навесні 2023 року «сотка» рушила виконувати бойові завдання на східний кордон. Коли у 2024 році 100 ТрО отримала статус окремої бригади, Ольга Остапчук очолила медичну службу формування. Робота в умовах постійних обстрілів під Кремінною на Луганщині змусила шукати ефективні шляхи евакуації та допомоги.

— З мого досвіду, коли правильно проведено медичну розвідку і планування, правило «золотої години»  працює. Це підтверджують хлопці: якщо з ними щось станеться, вони потраплять на операційний стіл у межах цього часу. Але через посилення контролю неба ворожими безпілотниками дотримуватися цього правила стало набагато важче. Найстрашніші слова: «Заборона на виїзд у зв’язку з тактичною ситуацією». Тожі ми не можемо забрати поранених. Була готова самостійно йти за тими людьми, але розуміла — просто збільшу кількість смертей. Жодної користі, — каже лікарка.

Медикиня довго мовить про тих, кого вдалося врятувати, і кого — ні. Пам’ятає їхні імена, обличчя, голоси. Згадує, як розкрила броню пораненого, зняла футболку і побачила на шиї кулон — зірку з півмісяцем .

— Чомусь в один момент зринули в пам’ять етичні нюанси допомоги мусульманину. Лікар іншої статі може лише за дозволом торкатися пораненого і відкривати тільки ту частину тіла, яку безпосередньо лікує. Почала говорити з бійцем: «Я торкаюся твого тіла, щоб врятувати тебе», коментувала для нього процес. Згодом бачилася з цим хлопцем, дякував, що з повагою поставилася до віри й переконань. На війні немає атеїстів, у кожного — свій Бог. Це дуже важливо, — ділиться Ольга.

Кров завжди потрібна вночі

На фронті є завжди потреба у донорській крові. Знайти її на стабпунктах  непросто, тому Остапчук створила донорські мобільні групи. Ще під час служби на Волині вона організувала обстеження бійців на туберкульоз, гепатити В, С, ВІЛ та сифіліс. Вакицнувала військових від дифтерії, правця, гепатиту В, ковіду та сезонного грипу. Таким чином вдалося визначити потенційних донорів.

— Ми (медики батальйону — mm.) обстежили весь особовий склад і чітко визначили, хто може виступати потенційним донором. Ці бійці й стали так званими «донорами на ніжках» — мобільними, пересувними групами, які можна було викликати за потреби.

У результаті була створена чітка база: у кожній роті бійці знали свою групу крові та резус-фактор, що було прописано в їхніх військових квитках. За потреби вони самі зголошувалися до виїзду. На місці процедура мала такий вигляд: у групі бойових медиків кидали запит на певну групу крові і потрібні донори їхали у стабпункт.

— На сході така потреба виникала постійно. Нам регулярно надходили термінові запити пізно вночі. На годиннику 22—23 вечора, ми уже знали, буде дзвінок: «Треба кров». Кров завжди потрібна вночі. Оскільки мати вичерпний запас біоматеріалу на передку неможливо через обмежений термін його зберігання, така мобільна система повністю себе виправдала, — розповідає про розробку лікарка.

Цей досвід, каже Ольга, вивчали згодом на міжнародному медичному симпозіумі в Нідерландах.

Зупинити біду

30 квітня 2024 року військова демобілізувалася за станом здоровʼя. У 2025 році перекваліфікувалася на лікарку-психотерапевтку. Своє місце в тилу їй вдалося знайти у Центрі ментального здоров’я для ветеранів та їхніх родин «Повернення».

— Тепер моя робота — працювати з важкими емоціями ветеранів. Неважливо, чоловік це чи жінка — емоції в усіх однакові. У нашому суспільстві майже немає місць, де військовий може просто відкритися й не вислуховувати за це осуду. Мені цей біль відомий. Щоб вийти з кризи, треба прожити все, що болить. Якщо затискати біль, горе, страх, ми матимемо соматизацію, інфаркти та інсульти та інші хвороби, які зараз дуже помолодшали, — аналізує психотерапевтка.

Нині на її робочому місці — тихо. Скрізь деталі-зачіпки, які відволікають від війни тих, хто завше носить її з собою. На столі — зображення у формі сонця, де кожен промінь означає певну емоцію. Поряд — коробка паперових носовичків та настільне антистрес-коло з дрібним піском, що повільно осипається у чудернацький пейзаж.

— Можна вічно дивитися, правда? — усміхається Ольга, вгледівши мою цікавість.

Але довго в цих стінах не вдається затриматись ні на чому — до психотерапевта повсякчас хтось зазирає та дзвонить.

— Мушу відповісти. Ділюся особистими контактами і на зв’язку 24/7, бо легше взяти слухавку й сказати два-три слова, ніж потім людина робить собі велику проблему. Кількома словами можна зупинити біду, — пояснює і запрошує на екскурсію центром ментального здоров’я.

Терапія глиною зі Слов’янська

Луцький осередок всеукраїнської мережі «Повернення» працює на базі обласної психіатричної лікарні. У центрі облаштували п’ять кабінетів фахівців, кімнату для групової терапії та палату денного стаціонару на два місця з функціональними електричними ліжками, що дають змогу регулювати положення тіла, й інклюзивним душем. Для відвідувачів створити рецепцію із кріслами-мішками та різьбленими шахами у зоні очікування, а для працівників — ординаторську, маніпуляційну та кімнату відпочинку.

Керівниця відкриває по черзі кабінети. У кімнаті групової терапії щойно завершилось заняття, після якого на столі залишився пластиліновий їжачок, обтицяний яблуками. На стінах й полицях немає живого місця — усі поверхні заповнені картинами, тарелями, свічниками, милом ручної роботи й ароматичними саше. Вздовж стіни довгим парканом стоять відстріляні гільзи, що чекають акрилового розпису. На підвіконні сохнуть миски після глинотерапії та горнята з відбитками пальців.

— Річ створена на гончарному крузі має візуальний ефект — правильну форму, оздоблення. Але для зцілення потрібна саме ліпнення: пацієнти мають самі придумати предмет й виліпити його — це є лікування. Біля людини, коли вона це робить, обов’язково є психолог, і вони разом проговорюють біль, — пояснює психотерапевтка.

На сеансах арттерапії використовують вологу глину, доставлену військовими зі Слов’янська на прохання керівниці центру.

— Мій побратим привіз ці мішки з керамічного заводу. З неї пацієнти створюють свої миски й горнята. У комірчині зберігаються ще кілька пакунків звідти. Це останні — керамічні цехи та гончарні мануфактури вщент знищені російськими військами, — киває на пакунки в кутку.

У підсобці лежить недописаний осінній пейзаж з Ейфелевою вежею. Це картина за номерами, яку приходить малювати пацієнт центру. Ветеран мріяв саме про таку — щоб Париж і осінь. Нічого більше не надихало. Замовили — малює.

— У цих умовах легше долати свої страхи та відновлюватися. Іноді саме ці стіни з картинами та весь простір нашого центру стають тим єдиним місцем, де можна відновити внутрішню рівновагу, відчути безпеку й знайти спокій.

Повернутися, щоб допомагати

Відшукати власний спокій стало не меншим випробуванням для Ольги. Офіційна демобілізація майора Остапчук відбулася наприкінці квітня 2024 року.

— Таке двояке відчуття: з одного боку побратими там залишаються, з іншого — війна ще незакінчена. Мені заборонили одягати броню, а коли ти не можеш виконувати повноцінно свої обов’язки — сенсу залишатися немає. Поки ходимо — то все добре, — пригадує медикиня.

Велике навантаження та пропущені крізь серце втрати відобразилися на психологічному стані військової.

— Я ніби взяла на себе смерті побратимів. Коли знаєш усіх цих людей, мусиш зносити біль, але це можливо лише до певної межі. Чим більше людей під твоєю відповідальністю, тим більше горя носиш в собі, — ділиться Ольга.

Жінці довелося пройти власний шлях повернення — через супервізію, нові психотерапевтичні методики та підтримку колег. Вона переконана: самотужки витягнути такий вантаж неможливо.

— Для мене повернутися — це показати, що майбутнє є. Так, воно вже не буде таким, як до війни, але цей досвід — це не те, що треба забути. Навпаки, це те, що дає силу й інший погляд на життя. Коли кажуть «забудь про війну» — це пригнічує. Повернутися — це прийняти себе таким, яким ти є зараз, і не травмуватися об минуле. Якщо людина вижила й повернулася — вона вже перемогла.

*

У коридорі центру чути кроки — черговий відвідувач зупиняється біля дверей, роздивляючись шахи у зоні очікування. Тут військовим не треба вигадувати правильних слів — лікарка навпроти, хоч уже й не в пікселі, проте носить під білим халатом той самий гуркіт передової та біль втрат. Вона — своя.

Сьогодні її вимір часу інший — «золота година», аби довезти пораненого бійця до операційного столу, змінилася на довгу дистанцію загоєння душевних ран, де швидких рішень не буває.

Історію опубліковано в межах проєкту «Всі пішли на фронт: після». У цих текстах misto.media розповідає, як війна вплинула на життя військових чи ветеранів, як вони долають виклики і планують своє майбутнє в громадах. Він є продовженням документального проєкту misto.media «Всі пішли на фронт» про військових ЗСУ та їхні професії до повномасштабного вторгнення, що реалізовувався впродовж 2023-2024 років. Його метою було розповісти про лучан, які прийняли однакове рішення: залишити все і йти захищати Україну, їхню мотивацію і волю.