Назустріч неідеальним умовам. Історія луцького тренера Олега Мельничука

«Я з Привокзального району, чим пишаюся, до речі», — каже 32-річний Олег Мельничук. Там його школа, там він виріс, грав у футбол, мав ліпших друзів дитинства.

Ми зустрілися в одній із численних кавʼярень Луцька, аби та увібрала історію про опір великого міста, рішення покинути виш (двічі), бунтарський вік у далекому Марокко, першу тренажерку та відчуття руху на трьох опорах.

Ви читаєте цю історію у межах спортивно-урбаністичного проєкту «Місто, рухайся!». Ми хочемо показати Луцьк і рух у ньому крізь оптику різних досвідів. У його межах відбуваються безплатні тренування. Реєструйтеся!

Довідково: проєкт реалізують онлайн-журнал misto.media та «Алгоритм дій» у межах Urban Vision Lutsk за сприяння департаменту молоді та спорту міськради. Партнери проєкту: девелоперська компанія «ЕФЕКТ» та мережа Happy Bakery.

Рожище — Луцьк

Сімʼя Мельничуків — із Рожища, «маленького приємного містечка», як називає його Олег. Він — єдина, люблена дитина своїх батьків. Коли хлопчику було чотири, родина переїхала у Луцьк у той самий Привокзальний район — зелений влітку і доволі тихий, з розлогими затишними дворами із вішаками для білизни та лавами.

Отого раннього дитинства в Рожищі Олег вже не памʼятає, хоча часто їздив до родичів. Свідомий вік припав саме на Луцьк.

«Місто завжди було мені дуже симпатичним своєю камерністю за наявності всіх благ. Ми завжди мали куди піти, був вибір з 10–20 закладів, аби відпочити. Але водночас у кожній кавʼярні нас знали, віталися. Мені це завжди подобалося», — згадує чоловік.

Дитиною він знав, що хоче професію, де треба спілкуватися з людьми і, сміючись, додає: «Мені казали, що у нас є якийсь департамент молоді, який працює з дітьми з особливостями. Я якось уявляв собі, що буду начальником цього департаменту, всім допомагатиму, дуже важливий такий у кабінеті».

В цілому, замислюється, дитинство чомусь дуже сильно затерлося в памʼяті і витягувати спогади по шматочках дуже непросто:

«Не знаю, чи це через те, що воно з травматизацією постійно зв’язано, але до 12 років я мало що можу пригадати».

Історія про гірку

Олег ріс звичайним малим шибеником, як і належить дітям, — біг, куди очі дивляться, ліз, куди можна дотягнутися.

«Мені було 4. Гралися у дворі, я заліз на пластикову машинку, на якій невдало з’їхав із гірки. Невдало. Зламав ногу. Медицина 98 року… Я не звинувачую лікарів чи їхню кваліфікацію. Я просто розумію, що не було спеціалістів, які могли б оперативно впоратися з цією проблемою просто на місці. Цей перелом переріс у те, що кістка перестала зростатися. Вона просто не відновлювалася. Кожен раз, коли я ставав на ноги, це знову призводило до перелому. А коли отримуєш декілька травм в одному місці, воно починає ставати хронічно болючим», — згадує Олег.

Після третього-четвертого перелому він втратив змогу ходити, опиратися на кінцівку. Припускає, що через невдалу операцію зачепили зону росту кістки, тож різниця між ногами — 18 см.

«З 4 до 12 років загалом у мене було шість переломів. Після цього якось координація виросла чи просто стабілізувалося, і таких жорстких травм уже не було. Ситуація стабільна. Але здатності ефективно реабілітуватися я не маю. Ураження там надто серйозні, а ризики операції, яка поверне здатність ходити просто на двох ногах, дуже високі. Не враховуючи ціни, звичайно», — говорить він.

Свої Рон та Герміона

Через травми Олег вивчив кожну палату четвертого поверху обласної дитячої лікарні, провів там сумарно кілька років, мав індивідуальний графік для навчання. Опору шукав у батьках, які завжди підтримували сина та яких він сам називає героями, шкільних друзях, які постійно навідувалися, компʼютерних іграх і книжках.

«Як не дивно, „Гаррі Поттер“ прищеплює найкращі принципи дружби, взаємодопомоги. Мені хотілося завжди мати таку собі Герміону і Рона, які підтримують у важкі часи. Коли ти в лікарні і не можеш фізично себе організувати, я їх моделював і вигадував. Коли став трохи старшим, мені в руки попався Джек Лондон. Його „Морський вовк“, „Мартін Іден“. Це модель людини, яка займається творчим саморозвитком і шукає кращу версію себе. Це також сформувало бажання у мені відновити себе», — роздумує Олег.

У 13 років через батькову роботу сімʼя переїхала на чотири роки до Марокко. Олег продовжив дистанційне навчання в українській школі, поєднуючи з європейською освітою. Перший візит додому із чужини пригадує з усмішкою:

«Виходжу в Бориспіль, а там — сніг. Я не бачив його два роки. Сідаю в автобус, моментально якась бабуся починає сперечатися з водієм за розмір плати, а я вмираю від задоволення, слухаючи рідні голоси, розуміючи, що я — вдома».

Попри всі нетипові умови, шкільні друзі та вчителі завжди давали відчуття цінності для колективу.

«Нас життя розділило по різних країнах, але Ігор, Альона, Назар — це люди, які стали моїми Роном і Герміоною», — згадує він.

Випускний клас, який Олег провів вже очно в 15-й школі, став апогеєм підліткового бунтарства, першої закоханості, драм, спільних поїздок на природу.

Говорить, що завжди відчував себе частиною колективу, ніколи не удавав, що якийсь не такий. Треба залізти на паркан — ліз, як усі.

«Я розумів, що ми є тим, що самі з себе представляємо. Ми можемо відчувати слабкість, але якщо ти не поширюєш це на оточення, вони не матимуть змоги це використати», — розмірковує Олег.

Апетит прийшов під час їжі

Десь тоді, у підлітковому віці, в житті Олега зʼявилося «перше доросле рішення»: піти в тренажерку.

«Я самостійно знайшов вид спорту, яким я можу займатися. Я оцінив свої перспективи в ньому, зрозумів — так, є обмеження, але багато чого можна адаптувати, доступне мені. Взяв у батьків гроші і пішов купувати абонемент. Це був зал „Юніверс“, його вивіску було видно з мого вікна», — згадує Олег.

Його зустріли на рецепції і попросили присісти: «Ну, ми будемо зараз з тобою багато говорити». Першим тренером хлопчика став Віталій Чирук, який задав рольову модель роботи у сфері: уваги до підопічного, індивідуальної роботи.

Попри те, що заняття були не легкими, але апетит швидко прийшов, як і результат: юнак окріп, помітно схуд, зʼявилася сила. Тренування стали способом життя, регулярною звичкою, яка супроводжувала його під час короткого навчання на філолога у волинському університеті, на юриста в Одесі, в нетривалому житті в Парижі, куди сімʼя поїхала через роботу батька.

Обидві вищі освіти Олег не завершив. Документи забирав, бо зрештою не бачив себе в тих сферах. Як і не розглядав себе суто тренером. Нині сміється над собою, бо готує знову документи до вступу, вивчає адаптивний фітнес.

«Я просто допомагав людям, складаючи тренувальні програми, але я ніколи не бачив себе серед тренерів. Я розумів, що мені це цікаво, але будь-яка сфера, крім цієї, тому що я щиро вважав, що тренер має бути особистим прикладом в тому числі розвитку фізичної форми, а про яку фізичну форму можна мені говорити? Яка свідома людина, думав я, піде до мене на тренування, до людини з певними обмеженнями? Я був в цьому абсолютно впевнений, аж до моменту, коли почав працювати», — ділиться Олег.

Та вже за кілька місяців роботи зрозумів, що на своєму місці. А всі страхи та перепони вдається вирішувати, наприклад, голосом — скеровувати підопічних, аби вони технічно виконували вправи.

Вайб камерного міста, в якому розуміють

Маленька кавʼярня, де ми говоримо, поступово наповнюється людьми і всі столики дзижчать, наче вулики, нагадуючи мініверсію Луцька останніх років.

— Яким для тебе є Луцьк, аби ти міг назвати його комфортним, аби тут було комфортно рухатися?

— Я би не хотів, щоб ми просто несвідомо обростали житловими кварталами, які не мають ні індивідуальності, ні зрозумілої структури, ні якоїсь програми розвитку. Тому що атмосфера того, що ти знаєш кожного «через одну руку», створює затишок. Вона створює це відчуття належності місту.

Якщо про інфраструктуру для людей з інвалідністю — абсолютного комфорту не створити, але я б хотів, щоб у суспільства було більше розуміння. Що вони можуть, чого — ні. Як надати допомогу, при цьому не принижуючи чиюсь гідність. Тобто банально: щоб люди були не просто добрішими, а щоб люди були розуміючими.

Наприклад: моїм товаришам, які отримали поранення на Сході та мають інвалідність, досі буває якось ніяково, коли їм відкривають двері. Вони ще не адаптувалися насправді, вони не розуміють, чому люди це роблять, але це їх ображає.

Запитайте: «Вам відчинити двері?». Людина відповість: «Так» чи «Ні». Якщо їй потрібно помучитися і зробити це самостійно — чудово, це її вибір.

З іншого боку, коли ви бачите людину в колісному кріслі, яка заїжджає в маршрутне таксі — дайте їй простір. Не завжди треба одразу допомагати, варто просто дати простір і подивитися, щоб усе було нормально.

— А є якісь побутові урбаністичні речі, які дуже легко додати?

— Один із варіантів — тримачі для милиць. Або дзвіночки для людей з обмеженою рухливістю на візках, коли ти можеш викликати когось із персоналу, щоб тебе обслужили трошечки далі від каси. І покриття. Покриття, покриття і ще раз покриття.

Зони, де тривають тимчасові ремонти або нещодавно тривали — дуже багато зон просто засипані гравієм. Із цим треба якось боротися. Людині навіть не на колісному кріслі, а просто з обмеженою рухливістю нижніх кінцівок дуже важко там пройти.

Поєднання льоду і бруківки або просто дуже холодної погоди — це важко. Тому я і працюю з людьми, які вже пройшли реабілітацію, за принципами адаптивного фітнесу. Чи насправді адаптивного підходу до життя. Не очікувати створення ідеальних умов, а привчати себе до існування в неідеальних.

Бруківка завжди буде. Завжди будуть вузькі місця, через які ця людина повинна буде проходити, психологічно або фізично. Треба просто бути сильнішим. Треба через це переступити.

Якщо ми маємо на увазі людину з ампутацією кінцівки, ми дуже багато працюємо на доріжках під різними кутами. Привчаємося рухатися в некомфортних, нестандартних умовах. Якщо це людина з проблемами в спині — ми потихеньку повертаємо функціональність у нахилах, забираємо страх падінь і укріпляємо м’язовий корсет. Щоб коли потрібно буде десь нахилитися чи підняти себе, це не було травматично.

Тобто це повинен бути рух із двох сторін: міста — назустріч людям, і людей — назустріч тому неідеальному місту.

— У тебе є фізичні опори, а які — моральні?

— По-перше, нас собі завжди достатньо. Що б із нами не траплялося, кого б ми не втрачали, ми повинні усвідомлювати: коли ми починали цю ініціативу, коли сходилися з цією людиною, коли проводили цей прекрасний час — нас уже було достатньо. Не потрібно винити себе за те, що з тобою щось не так, ти щось не допрацював чи не доробив і через це потрапив у таку ситуацію. Бо коли ця ситуація починалася, ти був у порядку, тобі було достатньо. По-друге, безжальність до себе.

— Безжальність?

— Треба себе любити, поважати, захищати. Але за умови абсолютної чесності із собою. Коли ми знаємо, хто ми є, знаємо свої слабкі та сильні сторони. Абсолютна чесність — це безжальність.

Треба вміти говорити з собою мовою фактів. Тою живою мовою, якою тобі більше ніхто не скаже. Якщо ви розумієте, що отримали травму, і ця ваша функція, скоріше за все, не повернеться вже ніколи — скажіть собі про це, пройдіть це, адаптуйтеся. Якщо розумієте, що професія не ваша, ви не відчуваєте від неї задоволення і не бачите перспективи розвитку — чесно скажіть собі це і йдіть далі.

Ну і, напевно, третє: єдине, що важливе, — це людські стосунки. Все інше другорядне. Люди навколо тебе — це найважливіше.

— Про що ти мрієш?

— Про прості речі: поїздка на мотоциклі, подорож в Ісландію і хороша фізична форма.

— Про що б ти порадив подумати людям, які опинилися у новій версії свого тіла?

— Золота тріада: хороший сон, адекватне харчування, контроль стресу. І пошук інструментів — експериментуйте з кріслами та милицями, поки не знайдете зручні. І порада щодо проживання болю.

Марк Аврелій сказав прекрасну річ: якщо біль сильний, то він не довгий. Якщо біль довгий, то ви можете його витримати. Завжди тримайте це в голові.