Просто бачити дощ. Що війна дала рятувальнику, який дочекався пенсії і став сапером ЗСУ

Травень 2025 року. Четверта ранку. На Сході вже починає світати. Україна.

— Алло, що ти, виспався? — телефонує Сергію комбат.

— Так, — як завжди, лаконічно відповідає той.

— Давай до мене.

У штаб приходить Сергій (Зубр) — командир інженерно-саперного взводу. Та один його підопічний — весь особовий склад цього підрозділу на той момент. Отримують завдання: у сірій зоні, за останніми українськими позиціями, виставити мінний «шлагбаум» — перекрити шлях, яким росіяни хочуть іти на прорив.

Хоча сапери зазвичай працюють уночі, коли їх менше видно, чекати до вечора вони не можуть, треба їхати, каже командир. Тому група дочекалася транспорту й вирушила на завдання.

Сонце піднялось високо. Спека. Сергій їде й молиться. За час служби вивчив «Вірую». Про себе просить: «Боже, я розумію, що це треба зробити. Для того ми є. Але зроби так, щоб ми на вечір пішли, бо вдень шансів вижити дуже мало».

Десь між Семенівкою та Новоселівкою Першою — селами Покровського району на Донеччині — проїжджають дамбу, за нею дорога йде на підйом. Перед тим горбком машина раптом: «Пух-пух-пух», — закипіла. Хлопці одразу вибігли й сховалися від дронів у першу-ліпшу хату. По радіостанції виходять на штаб:

— Коробочка мінус, — передає Зубр.

— Даємо другу. Чекайте, — лунає у відповідь.

Поки виглядали заміну, напарник скрутив ногу… Повернулися. Сергію знайшли нових людей. Поїхали знову. Вночі.

Сергій до 24 лютого 2022 року

Сергій (Зубр) Драганчук народився у Кишиневі (Молдова) — там працювали його батьки-геологи. Незабаром вони повернулися в Україну — хотіли, щоб діти навчалися вдома. Довго шукали квартиру. Знайшли у Луцьку, оселились у 33-му кварталі. Й досі літак  і кінотеатр «Луцьк», пізніше клуб «21 століття», — одні з його особливих міських локацій.

Юність Сергія припала на 90-ті — роки невідомості й постійних змін. Тоді йому подобалася форма. Вступив до військово-інженерного інституту. Вже після присяги його навчальну роту перевели на спецфакультет Міністерства надзвичайних ситуацій України. Каже: «Добровільно-примусово».

Зміни супроводжували чоловіка всі 26 років служби: МНС реорганізовували, демілітаризовували й у 2012-му ліквідували, створивши Державну службу з надзвичайних ситуацій (ДСНС). Почав діяти Кодекс цивільного захисту України (2013) — своєрідна «конституція» для рятувальників, яка регулює все, що стосується безпеки населення, запобігання катастрофам та ліквідації їхніх наслідків.

Найважливіші спогади цих років — коли вдавалося врятувати життя. Приїхати швидше за медиків, дістати людину з понівеченого авто, деблокувати після ДТП. Рятувальники називають це «золотою годиною»: якщо встигнути надати допомогу протягом перших 60 хвилин, шанси постраждалого вижити є найвищими.

— Якось на вулиці Володимирській мої хлопці виїхали на ДТП: уламок дорожнього паркану пробив людині грудну клітку. Працювали ювелірно — постраждалого врятували. Потім його батько приїжджав дякувати. Для мене це показник навченості особового складу, — ділиться Сергій.

Коли почалася Революція гідності, то ходити на мітинги їм не дозволяли, бо вони «при погонах». Тільки пункт обігріву розгорнули у Луцьку, наливали людям чай.

— Було важко морально. Ми всі були в телевізорі, — згадує.

Щойно у 2014-му Росія розпочала проти України війну, на базі ДСНС створили зведений загін рятувальників. Сергій тоді першим від області поїхав з людьми й технікою на Схід. Дислокувалися на аеродромі в Краматорську.

— Порівняно з 2022 роком, це була «екскурсія», — іронізує тепер чоловік.

Сергій після 24 лютого 2022 року

Не вірив, що почнеться повномасштабна війна. Коли почалася, не вірив, що Україна вистоїть і звільнятиме свої території. Але люди стояли в чергах у військкомати. Він хотів іти захищати державу з ними.

На той момент Сергій Драганчук працював у ДСНС і мав звання підполковника, служив.

6 серпня 2023 року в Сергія завершився контракт. 26 серпня — він був на полігоні.

Коли 26 років тому чоловік починав служити в МНС, воно було мілітаризованим, а працівники вважалися військовослужбовцями. Тоді й отримав звання старшого лейтенанта. Тому коли пішов у ЗСУ, мав би стати командиром роти (80—150 людей у підпорядкуванні). Але після БЗВП — базової загальновійськової підготовки — потрапив до 68 окремої єгерської бригади імені Олекси Довбуша (68 ОЄБр) і став командиром інженерно-саперного взводу (15—45 осіб). Через недоукомплектування мав у «найкращі» часи 8 чоловіків у команді.

— Я не скажу, що мав велике бажання воювати. Бо тільки дурний любить воювати.

Але є необхідність — захищати державу. У мене двоє дітей, дружина, батьки. А вони (російська армія, — mm) як сюди прийдуть, точно влаштують геноцид, — пояснює.

Воїнів 68-ї бригади часто називають росомахами або ж просто єгерями (від нім. Jäger — «мисливець»). Звідси й «анімалістичний» позивний Сергія — Зубр.

«Вони зупиняються перед нашими мінами»

Сергія з двома новими напарниками з вечора підвезли до посадки. Над головою літає та гуде. Майже навпомацки у темряві біжать до передньої позиції. Минають FPV-шників, потім мінометників, гранатометників, кулеметників і останніх — піхотинців. Десь зупиняються перекурити, відпочити, зорієнтуватися. Через півтора кілометра шляху підбирають заздалегідь заготовлені протитанкові міни. Беруть по чотири штуки на душу — по 10 кг кожна.

Перед тим, як зайти в сіру зону, де й мають ставити «шлагбаум», попереджають позицію «Суслік» (єгерська бригада), що пробігатимуть перед ними: щоб ті не відкрили вогонь.

А тоді заходять на «нічию» територію. Починають встановлювати міни. Аж раптом голос:

— Пацани, ви што, с сємдєсят чєтвьоркі? — за декілька метрів від них.

Зубр розуміє: росіяни. Все його тіло німіє й обливається потом. На страх часу немає — треба завершити почате.

— Да-да, с сємдєсят чєтвьоркі, — промимрили у відповідь.

Доробили і ходу назад! Сергій каже напарникам: якщо когось поранять, на відкритій місцевості не лишайтеся, ховайтеся. І тільки, коли впевнитеся, що безпечно, біжіть надавати допомогу чи забирати. Неважливо, хто це — чи командир, чи ні.

Але дорога назад відчувається саперам набагато коротшою. Чим більше метрів між ними і ворогом, тим легше бігти.

Коли вранці повернулися доповісти на командно-спостережний пункт, то дізналися, що росіяни й справді здійснили «накат» на позиції. І зупинилися перед мінним шлагбаумом.

Напевне, бачили, як їх ставили, роздумує Сергій. Але загородження зробило свою роботу — стримало ворога.

— Хлопчина, який там стояв, теж не злякався. Взяв РПГ (ручний протитанковий гранатомет, — mm) і по БТРу, який підʼїхав, почав працювати. За ним мінометники, дрони, кулеметники підключаються. Розмотали їх «в хлам». А там і всередині, і зверху на машині рускі були… Приємно дивитися в «картинці», як твоя робота допомогла, — згадує Зубр.

«Взвод 50+»

Його взвод працював безпосередньо на лінії зіткнення. Основні завдання: розвідка маршрутів висування до позицій, мінування ділянок для стримування противника та прикриття піхоти. Також встановлювали невибухові загородження, як-от плутанка чи єгоза (колючі дроти). Підрозділ проводив розмінування позицій після обстрілів і очищав місцевість від вибухонебезпечних предметів.

— Усе, що ми робимо, — заради піхоти. Поки на землі стоїть наш боєць, вона залишається нашою, — наголошує воїн.

Спочатку виконували завдання в Луганській області. Та незабаром їх відправили на Донеччину — на Покровський напрямок: села Семенівка, Новоселівка Перша, Желанне (з 2024-го — Благодатне), Новожеланне (з 2024-го — Бажане), Даченське та місто Селидове.

Найкраще працювалось вночі, в дощ, сніг або туман — коли погано видно і чутно.

— Є такий жарт: сапер помиляється тричі. Перший раз — коли обирає професію. Другий — коли одружується. Ну і третій, останній, — на полі бою, — розповідає Зубр.

Тому він завжди ретельно готував своїх підлеглих. Вчив вигадувати на ходу, бо війна дуже мінлива. Бути уважними — один крок не туди вартує здоровʼя або життя. Старався бути прикладом та першим скрізь, куди мають йти його бійці.

— І безстрашними мають бути сапери. У мене всі хлопці мобілізовані: один водієм був, другий — завгоспом. Я пам’ятаю їхні очі й руки, коли вони вперше робили запальну трубку, яка веде до детонатора, що підриває основну вибухову речовину. Не дихають, усе в них труситься. А вже через місяць вони в темряві ту трубку робили й тротил , як мило, кидали, — згадує командир.

Йому часто казали: «Тобі щастить: нормальні хлопці трапляються». Сергій же впевнений: підготовка робить їх «везучими». За час його командування у взводі не було жодного загиблого чи тяжкопораненого. Були контузії, але їх уже ніхто не рахує.

— У мене був взвод «50+». Діди, які могли дати фору будь-кому. Віддавалися тій війні повністю. Не ховалися за спинами інших. З ними не страшно було йти на вихід. За два роки не було відмов чи неправильного виконання. Я не боюся сказати, що це один із найкращих підрозділів у бригаді, — говорить Зубр.

До всіх звертався по-батькові — як до старших, але й тримав у «єжових рукавицях» — як командир.

Міхаличу — Михайлу Бернадському — 59. Родом з Хмельниччини. Водій взводу виходив і на бойові завдання: мінував, «совав» єгозу. Якось підірвався на міні. Рідні думали, що загинув. Вижив. Після лікування повернувся на фронт. Нещодавно Михайло звільнився із ЗСУ — на війні загинув його син Микола.

Геннадій Ткачук з позивним Завгосп прийшов до Сергія в підрозділ, коли мав 53. Він з-під Дубна: «Дуже грамотна людина, швидко вчився і любив готувати їсти». Завгосп був із Сергієм, коли ставили мінний «шлагбаум», де підірвався ворожий БТР.

Дєд або ж Федір Музика десь саме зараз звільняється зі служби, бо йому виповнюється 60. Теж із Хмельниччини. Носить сиву бороду, але голить вуса. Не має половини легень і не бачить вночі. «Бігає, як спецназівець».

— Якось ввечері говорили, хто б що хотів з’їсти, — розповідає Сергій. — Я тут і згадав за біляші. Вранці Дєд стукає у двері: «Командир, пішли». Я: «Куди? Що сталось?». Приходжу, а вони біляші смажать. Серед війни.

Роман Блавацький отримав позивний Історик, бо весь час дивився документальні відео на історичну тематику: закурить ввечері, увімкне ютуб і слухає. Він зі Львова. Коли востаннє був вдома, просив у племінниці, щоб поховали його на Личаківському кладовищі. З квітня 2025-го Історика вважають зниклим безвісти. Мав би вже 55. Зубр говорить, що Роман загинув, але його не можуть забрати — занадто небезпечно.

Уперше Сергія серйозно поранили біля села Новоселівка Перша. Вдруге — коли заходили у Покровськ.

Після того взвод «посипався»: хлопці гинули, отримували поранення. Зараз підрозділ не виконує своїх функцій, каже ветеран.

«Ще дуже довго мене ночами ганяли по посадках… Коли я спав»

Зубра поранили торік 30 січня. Перші дні надавали допомогу лікарі в Дніпрі: провели дві операції на оці. Потім півтора місяця пробув у Києві: операції, загоєння, знову втручання. Так тривало до середини літа. Ризикував втратити око, його вдалося зберегти, хоча зір не відновився. Сергію дали другу групу інвалідності й звільнили зі служби в ЗСУ за станом здоров’я.

Спершу, каже, відчував кожну волосину на голові, болі були нестерпними.

— Я не був великим штурмовиком, але ще дуже довго мене ночами ганяли по посадках… Коли я спав, — згадує.

Ще важче переживав звістки про загибель чи поранення побратимів.

І під час служби, і після поранення Сергія підтримували родина та побратими — «друга сімʼя». Важливими для нього були дзвінки від друзів.

— Колись у Харкові до мене підійшла незнайома жінка: «Можна вас обійняти?». Місто дуже патріотичне: ти йдеш — і тобі завжди хтось та й кивне. Це важливо й приємно, — додає він.

Колеги з ДСНС приєднувалися також — ще коли лікувався, запропонували стати заступником начальника з ветеранської політики на Волині. Це стало порятунком для нього.

— Робота відволікає від проблем. Чим довше ти нічого не робиш, тим більше дурних думок в голову лізе, — зізнається.

Сергій користується різними активностями з фізичного та психологічного відновлення, які створюють для ветеранів державні установи і волонтери. Їздив з сімʼєю відпочивати у «Буковель» за безплатною програмою від курорту. Почав ходити на стрільбу з лука, якої безплатно навчає учасників бойових дій клуб «Луцькі соколи».

Для ветеранів зараз є дуже багато активностей. Важливо, щоб люди не закривались в собі. Чим більше будуть займатися, тим швидше відновлюватимуться, вважає. Саме це Зуброві й хочеться імплементувати на своїй новій посаді, яку обіймає з листопада 2025 року.

Ветеранська політика Сергія

Ми зустрічаємося з Сергієм Драганчуком у його кабінеті в управлінні ДСНС у Луцьку. На полицях — нагороди з війни і видрукуване та вставлене в рамку фото з побратимами. «Зробили вже після завдання», — уточнює. Серед військових вважається поганою прикметою фотографуватися до бойового виходу.

Його нова робота — підтримка ветеранів ДСНС, поранених рятувальників та їхніх сімей. Надзвичайники з Волині регулярно їздять на ротації у прифронтові зони та в райони бойових дій. Розбирають завали, гасять пожежі, розміновують, ліквідовують наслідки російських обстрілів. Ризикують життям, адже ворог часто повторно атакує місця влучання ракет та дронів.

Сергій шукає можливості для соціальної адаптації, психологічної та фізичної реабілітації колег. Стежить, щоб вони отримували належну медичну та правову підтримку. Допомагає з бюрократичними труднощами. Комунікує з благодійними, спортивними, ветеранськими організаціями.

— Вони мають повне право на такі ж пільги, як і військовослужбовці. Я служив і в ДСНС, і в ЗСУ. Мені ніхто не скаже, що я чогось не розумію, — переконує.

Найскладніше ж у допомозі ветеранам, на думку Сергія, — неготовність визнавати наявність проблем, особливо психологічних. Каже, що через травматичний досвід конфлікти під час повернення у цивільне життя неминучі. Задуматися про це варто вже зараз і військовим, і цивільним, аби уникнути взаємної агресії та запитань на кшталт: «А хто вас туди відправляв?».

— Коли водій громадського транспорту просить показати посвідчення учасника бойових дій, що дозволяє безоплатний проїзд, я його покажу, бо це його робота. А хтось починає: «Та я…». Ми ж воюємо за гідне життя тут. Це воно і є, — вважає ветеран.

«Великі проблеми до війни тепер не проблеми взагалі»

З-поміж усього, що війна у Сергія забрала, є щось, що вона й дала. Як-от усвідомлення цінності життя — у кожному його з першого погляду звичайнісінькому дні.

— Великі проблеми, які були до війни, тепер не проблеми взагалі. Я від зарплати до зарплати жив, від вихідних до вихідних, від літа до літа. А зараз дощ іде — та й добре. Хай той дощ затягнеться. Тільки, щоб час не так швидко летів, — рефлексує.

Аби рідні були живі-здорові. Аби дітьми тішитися далі. Зустрічати частіше синів, які по слідах батька пішли у військові навчальні заклади. Побачити з дружиною світ. Неспішно гуляти у парку з собакою Дорою— непосидючою дівчинкою породи бігль.

Памʼятати, що росіяни нам — не брати. Передавати цю памʼять дітям, внукам.

— З цієї війни як суспільство ми маємо винести урок: треба обʼєднуватися всередині країни, нації. Зміцнювати Збройні сили України. Щось із корупціонерами робити, бо крадуть безбожно. Робити так, щоб українці сюди поверталися. Бо я не хочу жити деінде. Мені тут добре. Якомога більше дистанціюватися від Росії. Зо три протитанкові рови і паркан заввишки 5 метрів на кордоні поставити… І виховувати наступні покоління так, щоб рускіх вони не вважали за людей.