«Заходимо, а на плиті… смажаться цвяхи»

У дворі луцького дитячого садка № 25 паркується автомобіль патрульної поліції. Водійка вмикає проблисковий вогник і вітається у гучномовець. Інспекторки нацполіції приїхали сюди навчати дітлахів правил дорожнього руху.

Навколо гостей миттєво з’являється зо два десятки вихованців садочка. Вони обступають «копів» з усіх сторін і вигукують у гучномовець свої імена.

Одна з жінок у формі — висока світловолоса Ольга Шмігель. Вона керує відділом зв’язків з громадськістю обласного управління патрульної поліції. Майже дев’ять років навчає дітей, як поводитися на дорозі, саме до неї потрапляють справи про домашнє насильство, неналежне виховання в сім’ї. А поза тим шлях Олі у поліції починався з цілодобових чергувань.

Це — рубрика «Місто працює». У ній ми розкажемо про людей, праця яких, на перший погляд, непомітна. Але створює те відчуття комфорту, за яке ми і любимо Луцьк.

Нагадаємо: після Революції гідності, дій міліції, а надто «беркутів», запуск оновленої патрульної поліції був для багатьох ковтком свіжого повітря. Сотні людей по всій Україні заповнювали анкети, аби взяти участь у конкурсі на посаду патрульного. І хоча це первинна ланка, яка працює «на вулиці», до служби була прикута величезна увага. Вони відрізнялися формою, автомобілями, тут було багато молоді, а першу урочисту присягу складали у грудні 2015 року на Театральному майдані.

З чиновниці — в поліцію

Ользі Шмігель — 40. За освітою — тренерка, магістерка олімпійського та професійного спорту. Має чорний пояс з тхеквондо. У 2015 році вона стала однією з перших патрульних поліцейських в Україні і залишилася у цій системі. У силову структуру пішла з обласного управління молоді та спорту.

Згадує, що про конкурс дізналася від подруги. Вирішила спробувати свої сили у компанії з нею.

«Я тоді повірила в ідею нової правоохоронної системи, мене захопило бажання стати її частиною. Крім того, я завжди хотіла допомагати людям», — каже патрульна.

Згадала, як хотіла в юності бути рятувальницею, але не мала змоги вчитися у відповідному виші. Пазл склався — дівчина вирішила ризикнути. Зважила можливості: силу має, фізо  — здасть, з людьми спілкуватися любить.

«Не надто сподівалася, що мене візьмуть. На роботі в ОДА якраз був завал — заходи „Волинь спортивна“, три місяці просто вилітали з життя через відрядження в райони. Це забирало море часу. Тоді моїй доньці було п’ять років. Проходила відбір паралельно: розв’язувала робочі питання й нишком втікала на тести. Керівнику нічого не казала, бо не знала, чи пройду. Можливо, через те, що я була заклопотана іншим, я не відчувала мандраж», — згадує поліцейська.

Тоді в патрульну службу відібрали 160 людей, 20 з них — жінки. У колишній міліції саме до вуличних патрулів жінок залучали нечасто. Зараз — це вже звична річ.

«Якщо ти якісно виконуєш обов’язки, то немає різниці, чоловік ти чи жінка. Ти тягнеш свою ланку — і все. На лінії напарники теж цінують професіоналізм, бо якщо напарник поганий — ти залишаєшся сам на сам із небезпекою», — пояснює правоохоронниця.

На тлі піднесених очікувань від реформи поліції конкурс був шалений: на Волині 25 претендентів на місце і одне з них дісталося Ользі. Жінка покинула кабінет облдержадміністрації, отримала формений одяг американського бренду 5.11 Tactica та поїхала на навчання.

Врятувати всіх

Патрульна поліція — це перша ланка, яка приїжджає на виклик 102 і першою опиняється на місці бійок, сімейних драм та дорожніх аварій.

Ольга згадує, спочатку патрульні особливо не мали в кого вчитися — все було навпомацки. Тепер кожен новачок має менторів: сідає третім до екіпажу і набирається досвіду з колегами.

«Вчили закони по книжці, боялися помилитися. Практика — це зовсім інше: підійти до живої людини й почати говорити — це дуже страшно», — тепер уже зі сміхом згадує патрульна.

Перший робочий день у 2015-му вона пам’ятає, як учора. Екіпаж із трьох патрульних їхав на виклик до авторинку. Згадує, як глибоко вдихнула, поправила кепку і внутрішньо зібралася в пружину, коли рація вперше зашипіла і ожила чужим голосом диспетчера.

Тоді зіткнулася з усіма барвами нової роботи: було і затримання в кайданках, стос написаних постанов, сварки, рапорти про застосування спецзасобів.

Згадує, у перший день було багато емоцій. Хотілося заподіяти добро, але якщо твоя робота в цей момент — оштрафувати, будь готова до негативу у свій бік. Бувало, люди хамили, розмахували руками — доводилося затримувати. Спочатку було страшно, потім з’явився адреналін, а згодом це стало буденністю.

«Люди звикли критикувати поліцію. Це, мабуть, найприкріше в роботі. Усім хочеться, аби їх любили і хвалили, а штрафували чи сварили — сусіда. Мало хто зауважує позитив у праці поліцейських: навіть коли сказати вголос про якісь досягнення, у відповідь можна почути: „Це просто їхня робота“. Є й інша проблема — самі поліцейські нерідко почуваються незахищеними», — зітхає Ольга.

Зізнається, перший місяць в патрульній поліції їй було важко — хотіла врятувати всіх. Через патрульного за день проходить до 10 викликів. Це 50—60 різних людей, на кожного треба зреагувати швидко і правильно. А потім зрозуміла: поліція — це лише маленька ланка великого механізму. Неможливо допомогти людині, яка сама не хоче собі допомагати. Дівчина вигоріла. Вдома рятувала лише тиша.

Були випадки, коли постфактум лякало усвідомлення, як погано все могло закінчитися. На адреналіні про це не думала.

«Заходити в чужі квартири — це небезпечно. Ти не знаєш, хто там за дверима. Підходити до чужих машин — теж ризик. З часом до цього звикаєш, і це насправді небезпечно, бо втрачаєш пильність», — міркує Ольга.

Пательня з цвяхами

Під час однієї з нічних змін виїхали на стандартний для цієї пори виклик про порушення тиші. Думали, зараз постукають у двері, люди вимкнуть музику й патруль поїде далі. Йшли спокійно й розслаблено — справа звична. Раптом з під’їзду крик: «Допоможіть!».

Патрульні миттєво одягнули броню, взяли спецзасоби — і в будинок. На сходах між поверхами сиділи жінка з дитиною й боялася зайти у квартиру — всередині неадекватний тато погрожував власній сім’ї.

«Заходимо ми. Чоловік сидить на кухні, перед ним — порожня пляшка пива, тарілка, а на плиті… смажаться цвяхи. Серйозно. Горить вогонь, і він „смажить“ цвяхи. Каже нам: „Бачите, яка моя жінка ненормальна? Хоче мене в дурку сплавити. Попросив їсти, а вона мені цвяхів накидала — на, мовляв, їж“», — розповідає поліцейська.

З’ясувалося, чоловік травмувався на заробітках за кордоном, і почалися галюцинації. Повернувся додому, лікувався, проте згодом покинув таблетки і взявся за чарку. Дружина кривдника розповіла, як той намагався «загартовувати» малолітнього сина — прикладати гарячу ложку до руки дитини, щоб той не боявся болю.

Ольга пам’ятає, як було тоді страшно: ніхто не знав, чого від такої людини чекати. Впевненості додавав напарник: поки розмовляв з неадекватом, Ольга потихеньку прибрала ножі з кухні й викликала «швидку».

«Коли ми почали його забирати, він став агресивним, бився. Полетіла рація, камера. Напарнику вдалося зафіксувати чоловіка, але одягнути кайданки — ніяк. Вирішила брати хитрістю. Кажу: „Пане, мені буде страшно їхати з вами в одній машині, якщо ви не будете в кайданках. Ви такий сильний чоловік!“. І той погодився на „браслети“. Привезли в управління, оформили матеріали», — згадує Шмігель.

Виховати здорове суспільство

З 2018 року Ольга Шмігель не патрулює — пішла на підвищення. Нині вона керує відділом зв’язків з громадськістю управління патрульної поліції  спілкується з дітьми й підлітками про правила дорожнього руху, як вберегтися від булінгу, домагань, співпрацює з громадськими організаціями, приходить на збори ОСББ. Крім того, Ольга працює з постраждалими від домашнього насильства, інформує службу у справах дітей щодо неналежного виховання, а також доєднується до вилучення дітей із небезпечного середовища.

Цей напрямок роботи поліції називається Community Policing (CoP). Мета його роботи — запобігати правопорушенням і створити безпечний простір у місті.

«Ми працюємо, аби у патрулів було менше викликів за фактами порушення порядку чи безпеки», — пояснює Оля.

Виснажливий графік патрульної (два дні — два вихідні — дві ночі) змінився на стандартні офісні години роботи з дев’ятої до шостої у будні. Хоча складні виїзди все одно нікуди не зникли.

«Пишаюся, що виросла за роки служби. На теперішній посаді почуваюся кориснішою. Пояснити, попередити, навчити — це моє. Та й робота з дітьми та молоддю — значно позитивніша й добріша», — усміхається патрульна.

«Попри нові завдання, все одно виконує поліцейську функцію. Якщо треба підсилення — йду. Наприклад, треба на КПП заступити — заступаю. На свята чи масові заходи — завжди в строю, як-от на Великдень біля церков», — розповідає Оля.

Її відділ зв’язків з громадськістю реалізовує проєкт «Помічник патрульного» спільно з департаментом молоді та спорту Луцької міської ради та Молодіжною радою Луцька, вона проводить тренінги для вчителів та медиків щодо протидії домашньому насильству, також працювала у проєкті «Велоакадемія»  .

«Через дітей можна достукатися й до дорослих. Коли людина вже доросла, має свій досвід і сталі погляди, її думку змінити важко. Але якщо ми виховуємо нове покоління, яке змалечку розуміє, для чого потрібні правила і як вони діють — так простіше будувати здорове суспільство. Були моменти, коли ми в першому класі говорили про правила дорожнього руху. Потім вчителька розповідала: йде мама з дитиною, хоче перебігти дорогу, а дитина її зупиняє: „Тут іти не можна! Тут немає пішохідного переходу!“. Тобто це працює», — міркує поліцейська.

Іноді Ольга ностальгує за патрулюванням. Буває, у спокійний вечір ловить себе на думці, що хотіла б знову вийти на нічну зміну. Серед іншого згадує прості побутові моменти: як ділили яблука, доїдали бутерброди, жартували між виїздами. Втім, свій нинішній етап вона сприймає як розвиток. Каже, що не може стояти на місці, хоче рухатися далі — навіть попри те, що в патрулі залишилася сильна команда і важливий досвід.

«Не можу читати жіночі романи»

Ольга змінилася за роки служби. Уважність до деталей та небайдужість стали частиною її характеру. Стала менш толерантною до хамства. Іноді, коли хочеться відволіктися від усього і почитати щось легке, — не виходить.

Особливо не йдуть жіночі романи про пристрасне кохання-зітхання, де всі сваряться, миряться, б’ють посуд. Відкриває книгу і бачить свій протокол щодо домашнього насильства. З перших сторінок в голові цвяхом засідає думка: «Це не кохання, це токсичні стосунки, через місяць вони одружаться і будуть до нас на 102 дзвонити».

«Люблю свою роботу. Люблю патрульну поліцію. Навіть якщо ніхто не дякує, знаю, що допомогла, зробила цей світ трішечки кращим — я молодець», — усміхається Ольга.