Боксерка Світлана Васькевич: «Дві хвилини бою — це як життя. Якщо не рухаєшся — пропустив удар»

Коли лучанці Світлані Васькевич було 11 років, сестра взяла її на бокс. Світловолоса дівчинка нічого не очікувала від бою, але коли на ринг вийшли кремезні важковаговики, час змінив тяглість. Це — воно.

Світлана ухвалила для себе важливе рішення — одягнути рукавиці і піти на перше тренування. З того дня минуло 18 років. За плечима дівчини софіти професійного рингу, поразки і перемоги. Ми говоримо про те, чому її навчив бокс, та чому цей спорт — це не історія кулаків. Вони тут лише один із елементів.

Прийдеш вдруге — значить, твоє

— Як ти прийшла у спорт?

— У дитинстві я пробувала різне — шукала себе. Займалась танцями 5 років, малюванням, була редакторкою шкільної газети. Мій тато займався бойовими мистецтвами, сестра — боксом та кікбоксингом. Мене це не цікавило, але все змінилось, коли в 11 років сестра взяла мене на боксерські змагання. Вони відбувалися в невеликому залі спортшколи № 2. І ось я сиджу і дивлюся на ринг. Спочатку в спарингу були спортсмени у легкій та середній вазі. Останній бій — важковаговики, чоловіки за 90 кілограмів. Ці звуки від ударів, які чуєш на власні вуха у реальному часі, — не передати. Напруга — шалена. Я дивилась на ринг — і щось в мені клацнуло. Вирішила — я хочу піти на тренування з боксу.

— Бажання вдалося швидко втілити?

— Так, і цей день я запам’ятала на все життя. Це було справжнє пекло. Ми тренувалися в залі ВНУ під керівництвом мого першого тренера Анатолія Дмитровича Кобеля. На жаль, він уже не з нами. Пригадую, після розминки я вже нічого не хотіла, а це був лише початок. Потім загальна фізпідготовка, знайомство зі стійкою, боксерськими рухами. Мені дали рукавички — старі, вологі, з запахом поту. Потім — робота з мішком, і ще після цього — силова підготовка. Тренування зайняло до двох годин. Була восьма вечора, сестра посадила мене на автобус, дала яблуко. А я ледь мала сили його з’їсти. Прийшла додому і завалилася в ліжко. Мама тоді злякалася, бо я ані уроків не зробила, не поїла, а проспала до самого ранку.

— Чому захотілося після цього продовжити?

— Я собі тоді сказала: «Світлана, якщо прийдеш на друге тренування — це твоє». І я прийшла. Хоча такої кріпатури в житті не відчувала. Здавалося, що мені боліло навіть волосся, а я ж була спортивною дівчинкою. Отак все і закрутилося.

«Я пам’ятаю, як заходила в ринг, але сам бій — ні»

— Ти досягнула рівня кандидата у майстри спорту з боксу. На якому етапі ти зрозуміла, що це твоя професія?

— Я вступала в університет, аби отримати фах. А згодом мене запросили взяти участь в професійних боях і це зовсім інший рівень, аніж турнірні змагання — гонорари, умови, софіти, атмосфера навколо. Я проводила поєдинки у Туреччині, і це дозволяло мені заробляти собі на життя.

— Це була історія про достойний заробіток чи щось інше?

— Професійний бокс — це зовсім інший адреналін, емоції. Це те, чого я не маю ані на тренуваннях, ані у спарингах у залі. Я не пам’ятаю болю, страху чи чогось такого. Я пам’ятаю, як заходила в ринг, але сам бій — ні. Все відбувалося автоматично, по задачі.

Коли я виходила на ринг — були лише я і суперниця. Це ні з чим не зрівнянні емоції.

— Повернімося до маленької Світлани. Як це вперше отримати удар?

— Не хочу, аби думали, що під час тренування вас одразу ставлять у спаринг і товчуть. Ні! Не було такого, аби нас кидали у бій на виживання. Наш тренер завжди казав: головне — здоров’я спортсмена. Його ціль була — побудувати команду, спільноту спортсменів. Ми були дружніми, ділилися всім, підтримували одне одного. Не було спорядження — ділилися. Один боксер — і всі за нього. У нас не було поділу. І на тренуваннях я стояла з хлопцями.

А якщо отримувала удар — то це значить, що я його пропустила, щось недопрацювала і треба зробити роботу над помилками. Отримала удар — значить, суперник добре попрацював. Це не про «бити заради болю», це про техніку, стратегію, роботу.

— Та все ж: що ти відчувала після перших спарингів?

— Після першого бою все дуже боліло. Особливо — шия.

— Шия?

— Так. (Світлана сміється, кілька разів відкидаючи голову назад, — mm) Я багато пропустила ударів в голову, відкидала її і м’язи шиї добре працювали.

— Ніколи б не подумала про шию.

— Загалом у боксі є три зони, куди завдають удари: підборіддя, зона печінки та тулуб, вище лінії шортів. Бити у скроню, низ живота, нирки, потилицю — заборонено, бо це дуже небезпечно.

Жінки на тренуваннях шукають розрядки

— Ти зараз маєш своїх вихованців. Які принципи тренувань ти взяла зі свого дитинства і що додала свого?

— Якщо порівнювати стару школу і сучасні підходи, то раніше були більш жорсткі вимоги. Прийшов — працюєш. Ніхто тебе не вмовляв. Програв — треба тренуватись краще. Суддівство не оскаржувалось. Мій тренер завжди казав: «Хочеш виграти — перемагай так, щоб у суддів не було сумнівів».

Зараз треную і малих дітей, і дорослих. Тренування стали м’якшими, більше психологічної підтримки. Але принцип той самий: немає нокауту — значить, недопрацював.

— Чи відрізняється тренування чоловіків та жінок?

— Так, я хлопців треную більш прямолінійно. Ставлю задачу — вони роблять. А з дівчатами треба відчувати настрій, чого їм не вистачає у цей момент, чому вони прийшли на тренування. Часом я бачу, що людині потрібно більше викинути емоцій після важкого дня, часом перемкнути мозок на іншу задачу. Світ зараз змінився, м’якіший став. Але результат той самий — хочеш тренуватись, працюй.

— А з якими запитами на бокс приходять жінки?

— Переважно — щоб розрядитися. Прийшла після роботи, випустила пар — і додому. От у мене тренується жінка, каже: «Краще тут випарюсь, ніж вдома буду на всіх зриватись». Дівчата зараз дуже змінюються. Вони хочуть встигнути все: діти, робота, родина — і ще й тренування. Але іноді приходять просто, щоб «розвантажитись». І якщо в цей момент ще їх «дочавити» фізично — вони взагалі вигоратимуть. Тому я підлаштовуюсь. Буває — зменшую навантаження, додаю більше емоцій, драйву. Головне — зберегти ресурс.

Удар починається від ноги

— Яка роль тренера під час поєдинку? Глядач бачить лише, що тренери постійно щось вигукують.

— Після кожних змагань я кажу команді, що більше з ними не поїду, бо зриваю повністю голос. Але їду, звісно. Я дуже емоційна. Бокс навчив мене стримувати емоції на ринзі, але як тренерка я переживаю за кожну дитину. Діти виступають у шоломах і не чують — тому треную їх реагувати на вигуки певні, сплеск руками, жести. Все, щоб вони відчували мою присутність у рингу, навіть якщо я далеко. Тренер може бачити, що суперник, наприклад, смикає рукою чи носом, і підказувати спортсмену.

— А що це значить?

— Це може бути несвідомий рух перед тим, як завдавати удар. Тому ви бачите на професійному рингу беземоційні обличчя, такі «покерфейс», аби не видати супернику свій наступний рух.

— На скільки я розумію, тому команди боксерів так прискіпливо дивляться відео матчів напередодні та після змагань.

— Саме так. Обов’язково знімаємо відео. Сідаємо з дітьми, розбираємо. Що було не так, чому пропустив удар. Бо без аналізу — немає росту.

— У чому складність роботи з дітьми, якщо говорити про бокс?

— Якщо я бачу, що дитина може більше — я пропоную участь у змаганні, але мені потрібне рішення не моє, а дитини, готовність до цього батьків. Якщо я бачу страх, неготовність, то ліпше почекати, але не випускати на ринг незрілого спортсмена. Батьки повинні розуміти, що за три тренування на тиждень, ніхто не стає чемпіоном, потрібен розвиток поза залом, підтримка. Але я бачу, як діти змінюються. Якось у нас на тренуванні підліток отримав удар. Ніс зламали. Ну, кажу, знав, що не на танці прийшов, йди вмийся, їдемо в травмпункт. Затампувала, поїхали в лікарню, прибігає мама, я хвилююся від її реакції — не передати, хоча це спорт. Мама до сина, а той встає і каже: «Заспокойся, я ж не на танці прийшов» і йде мовчки в рентгенкабінет.

— Чого люди не розуміють про бокс до того, як спробують?

— Що бути у спарингу — це складно. Дві хвилини в рингу — це не дві хвилини розмови. Це як дві хвилини стояти у планці, але ти ще можеш отримати удар. І ти маєш ухилятись, аналізувати, рухатись. Покрутишся в рингу — і все: легені горять, ноги ватяні. Буває, що не вистачає 5 секунд — і програв. А буває — думаєш: «Коли ж вже це закінчиться?!». Тому так — до власного досвіду важко усвідомити, скільки триває дві хвилини боксерського бою, як вони відчуваються.

— Якщо говорити про базу в боксі — то що це?

— Реакція, вміння контролювати свої емоції, фізична підготовка, вміння захищатися. Якщо говорити про силу удару — то рух починається з ніг, далі підключається тулуб і завершується енергія у руці. Багато хто думає — рука головна. Але ні. Уявіть скрипку: аби вона звучала, потрібен смичок. Так само і в ударі.

— А чому боксери так люблять тренування зі скакалкою?

— Тому що все починається з ніг. Вони постійно мають бути в русі на рингу і скакалка цьому вчить. Окрім цього це гарне навантаження та координація рук і ніг. Якщо ти стоїш на місці — ти програв. Це як з мішенню: поки рухається — складно влучити. Я завжди кажу: «Не зупиняйся. Рухайся. Тоді не влучать».

— Фізично ці тренування важкі?

— Не легкі. Але я попереджаю, що ми ж не поговорити прийшли. Якщо приходиш — ти вже маєш бути готовий попрацювати. Інакше — двері не зачинені. Щодо дітей, то там інший підхід. За загальним правилом до боксу найкраще приходити у 12 років. Раніше — це скоріше ігрова форма, вправи для координації, швидкості реакцій, загальна фізична підготовка, розвиток моторики. Наприклад, кладу фішки різних кольорів, називаю колір і дитина повинна торкнутися відповідної фішки. Це все про швидкість реакції, а реакція в боксі — це і є та секунда, яка вирішує результат бою.

Цей текст створений у межах проєкту «Місто, рухайся!» — спільної ініціативи misto.media, Urban Vision Lutsk і платформи «Алгоритм дій» за підтримки Департаменту молоді та спорту Луцькради. Проєкт передбачає також публічні тренування (чергове відбудеться 6 серпня о 18:30 на спортмайданчику на вулиці Глушець біля центрального входу до парку). Його присвячуємо боксу.

Приєднатися.