Страшно, плачеш, але не зупиняєшся. Історія військового медика, який хотів рятувати

— Позивний Лютий дав мені мій побратим. Хоча спочатку це було не притаманно мені. Я був дуже делікатний. Хлопці часто жартували: на моє ліжко у брудному одязі не сідай, з моєї ложки чи виделки не їж. І старші дивилися скептично. Ну, от такий.

А потім почалися серйозні ситуації. І там, де хтось міг розгубитися або відійти вбік, я навпаки ліз уперед, стрибав у вогонь. І от Борода, один з побратимів, якось сказав: «От ти лютий! Я, чесно, не очікував від тебе такого». Так воно й залишилося.

Лютий — це 27-річний Богдан Яковюк. У березні 2022 року він приєднався до 94-го батальйону охорони і обслуговування, де служив медиком. Надавав першу допомогу побратимам, виїжджав на виклики та стежив за їхнім станом.

Навесні 2023 року Богдан повернувся до цивільного життя. З війни привіз не лише досвід, а й травми, які й до сьогодні нагадують про пережите.

Богдан поступово вчився з цим жити й шукати спосіб бути корисним уже поза службою. Зрештою цей досвід він трансформував у роботу — відкрив масажний салон The body massages.

Говоримо про війну, відновлення і те, як знайти новий сенс.

Життя до війни

Богдан Яковюк родом із Млинова, що на Рівненщині. Вчився у місцевій школі № 2 й змалку тягнувся до роботи руками — любив щось майструвати, виготовляти, будувати. Каже, намагався робити навіть мечі.

У школі хлопець вчився непогано. Найважче давалися точні науки. У дев’ятому класі батьки запропонували спробувати себе у фармацевтиці. Дали рік, аби підтягнути хімію та біологію, зрозуміти, чи справді цей напрямок підходить. За час навчання інтерес лише зростав, тож у 16 років Богдан поїхав до Рівненського медичного коледжу.

— Змалку мені подобалося допомагати людям. Батьки навчили мене відповідальності. Думаю, це також зіграло велику роль у моєму становленні, — пригадує Богдан.

Після трьох років у коледжі хлопець вступив до Харківського національного фармацевтичного університету на заочну форму навчання, повернувся в Млинів та почав працювати в аптеці. Тоді зрозумів, що фармацевтика все менше та менше відгукується йому як справа життя.

Тоді ж, після поглиблених курсів з масажу, які викладали на навчанні, у Богдана визріла ідея про свій кабінет. Юнак шукав приміщення і продумував формат майбутнього проєкту. Втім, ці плани довелося відкласти:

— Багато хто їхав працювати за кордон. Я також хотів спробувати, хоча було страшно. Так у 18 років я опинився у Польщі та залишився там на два роки.

За кордоном хлопець працював у компанії, яка працевлаштовувала іноземців на заводи. Богдан координував утримання майже 2 десятків будинків, де проживали робітники: організовував ремонти, контролював технічний стан, закуповував обладнання та облаштовував нові приміщення.

— Мені довіряли великі бюджети й серйозні завдання. У досить юному віці я відповідав за об’єкти, в яких жили сотні людей, — розповідає Богдан.

Проте будівельну кар’єру довелося поставити на паузу через проблеми зі здоров’ям. Хлопець повернувся до Млинова, аби відновитися. Планував знову вирушити за кордон, але обставини затримали юнака.

Богдан зайнявся власною квартирою, сам її ремонтував — був одним із перших, хто заселився у новий на той час ЖК «Яровиця» у центрі Луцька. Згодом допомагав із ремонтами сусідам: долучився до облаштування понад п’ятнадцяти квартир будинку.

А невдовзі в житті Богдана зʼявилася Олена — його майбутня дружина.

Перші дні хаосу

Майбутнє подружжя збиралося відгуляти весілля навесні, тож 23 лютого 2022 року відвезли завдаток за музикантів та ведучого. А вже наступного дня розпочалася повномасштабна війна.

Пара поїхала до батьків у Млинів. Згадує, перші дні були суцільним хаосом. Хотілося щось робити: Богдан із друзями виготовляв «коктейлі Молотова», гнув арматуру.

— Порадившись із батьком, дійшли думки, що зі своєю освітою я можу бути корисним у медпункті у Млинові. 1 березня я пішов у військкомат. Було страшно, але водночас у мені горів якийсь ентузіазм, і я не особливо думав про наслідки. Не скажу, що це був повністю свідомий вибір. Ніхто нічого тоді не розумів. Був поштовх та бажання хоч щось зробити.

Богдана підтримували слова батька, який свого часу був інструктором в збройних силах та має понад 20 років в рятувальній службі.

— Під час моєї служби, а особливо в кризових моментах, він казав: якщо ти вже обрав свій шлях — значить, мусиш рухатися ним далі, поки маєш сили. Власне, поки міг, я рухався. Після мого повернення додому батько сам вступив до лав ЗСУ. Ось уже другий рік він там.

Короткі сірники

— Я був наймолодшим у своєму батальйоні. Вже з самих початків до нас приїжджали інструктори з інших країн, які тренували нас за європейськими стандартами тактичної медицини, до прикладу, за алгоритмами MARCH . Це було дійсно цікаво.

У медичному складі нас шестеро, всі різного віку. У команді не було надмірної зверхності у ставленні старших до молодших. Як не крути, початок повномасштабки перекрив якусь особисту неприязнь та змусив швидко згуртуватися.

У Млинові ми пробули близько 3 тижнів. Ходили на підготовчі курси в школу, яка знаходиться за 300 метрів від мого дому. Через деякий час нас почали відправляти двійками на певні напрямки, щоб займатися медичним забезпеченням гарнізону та полігонів, коли щось йшло не за планом. До прикладу, коли в частині хтось помирав або був поранений, ще навіть не потрапивши в бойові умови.

Щоб визначити, хто поїде, ми тягнули сірнички. Хто витягне короткий — той і їде. Це був доволі сімейний момент. Мені якось фартило, і я витягав довгі, але так тривало не довго.

…До 24 лютого ми не встигли розписатися та відгуляти весілля. У батальйоні побратими наполягали: «Блін, ну треба, щоб було весілля». Значить — робимо!

Це все було так мило. Для нас з Оленою зробили таке невеличке святкування прямо у частині. Висів постер «Перше весілля в батальйоні». Комбат нас розписав під вистріли із зенітки . Це було кумедно. Дружина взагалі не розуміла, що відбувається, думала, що то салюти.

Після весілля мене мали відправити у відпустку. Сказали: дивись, зараз поїдеш на сім днів, а трішки пізніше ми тебе відправимо надовше. З’їздив на тиждень і повернувся у частину. Минуло п’ять із половиною місяців, якщо не більше — за три дні до довшої відпустки прийшло завдання на виїзд.

Ми знову тягнули сірнички, щоб вирішити, хто їде. Короткий сірник витягнув мій побратим, з яким я жив у кімнаті. Далі тягнути вже не було сенсу. Й так ясно, що ми їдемо разом. Якщо чесно, було страшно.

«Я хотів бути корисним»

— Ми закріпилися в Одеській області. Прикордонна зона з Придністров’ям. Якраз період, коли з тих районів повиганяли рускіх. Я б не сказав, що тоді там було надмірно небезпечно, але відчувалося інше. Ми були поміж цивільних, які не дуже позитивно налаштовані до нас. І це мало сильний вплив. Коли на тебе дивно дивляться, перешіптуються — ставало не по собі. Ти елементарно не розумієш, чи можеш спокійно піти купити продукти, чи краще зайвий раз не висовуватися.

Пів року прожили під землею з лампочкою шістдесяткою (60 Вт). Через це я дуже посадив свій зір. Бувало, що без світла та нормальних умов для елементарної гігієни проводили близько тижня в холодну пору року. Замість туалету — яма, взимку ця ситуація лише погіршувалася. Ми дуже промерзали.

…Зі смертю я познайомився не від кулі, а через алкоголь. У перші місяці на моїх руках померли дві людини, які не дійшли навіть до бойових дій. Усе через спиртне. Алкоголь — один із тих ворогів, який приносив багато шкоди.

Але водночас у мене був якийсь внутрішній запал. Можливо, через молодість. Щоранку йшов на свій пост, у медпункт, виїжджав на завдання — мені це було важливо. Я хотів бути корисним. Бо, по суті, для чого ми там, якщо не для цього? А для того, щоб зберігати та рятувати життя, а не забирати його!

І не завжди війна — це про постійний бій.

…Бували періоди, коли ти нічого не робиш, і це теж частина служби. Але моя задача була інша — зробити так, щоб люди вижили. Щоб були в кращому стані, щоб могли триматися далі.

…Бували моменти, які сильно били по психіці. Коли людина просто падає — і все, вона помирає. Хтось губиться, хтось панікує, а ти мусиш діяти.

…Бувало, проводиш реанімацію: у людини ламаються ребра, тобі страшно, ти плачеш, але не зупиняєшся. Качаєш до тих пір, поки вже руки відмовляють. Міняєшся з побратимом, витираєш сльози — і знову повертаєшся.

Інколи врятувати життя не вдавалося. Після цього я завжди винив себе, що десь недопрацював, а десь зробив не так, щось міг би краще. Хоча з часом розумієш, що у той момент ти зробив усе, що міг.

Реабілітація

— Коли ти медик, ти не можеш хворіти. З такою думкою я перехворів тричі. В один з останніх випадків я довго не хотів звертати увагу на те, що погано себе почуваю. Не хотів, щоб на мене дивилися, як на слабкого. Через це я дотягнув до гнійного запалення, просто згорав при температурі 40+. Власне, це і зламало моє здоров’я — і фізично, і психічно — значно сильніше, ніж я тоді був готовий собі визнати.

Коли я проходив терапію та відновлення, в якийсь момент зрозумів, що ні близькі, ні лікарі не можуть повністю мені допомогти. Ловив себе на думці: я ж знаю, як допомагати іншим, я це робив, але собі допомогти не можу. І це, напевно, було найважче. Це був найжахливіший період мого життя.

Тримало бажання бути потрібним. Ще там, на службі, мене драйвило, що я допомагаю людям, хлопцям, побратимам. Після повернення це нікуди не зникло.

Під час реабілітації я помітив, що дуже багато людей поруч так само потребують допомоги, але не визнають цього. Багато хто просто не може впоратися із собою. І це ще більше мене тягнуло зрозуміти: чому так?

Хтось, напевно, подумає, чому я так часто говорю про відновлення у відео та на інтерв’ю. Бо насправді це моя щоденна робота — день за днем справлятися зі своїм станом.

На камеру ти можеш усміхатися, намагатися триматися, але всередині це нікуди не зникає. Як казала моя мама, від того колишнього позитивного хлопця залишилося не так багато.

Місце відновлення

Перші ідеї про масажний салон з’явилися у Богдана під час реабілітації. Лікарняна атмосфера абсолютно не сприяла тому, щоб краще себе почувати. В масажних кабінетах та центрах, які відвідував, було некомфортно та холодно.

— Мені не подобалося, що до мене торкалися холодними руками. Я дуже промерз на службі. Для мене холод — це проблема, — пояснює.

Рішення відкрити власний заклад ухвалював радше на ентузіазмі. Завдяки будівельному досвіду сам спроєктував майбутній салон: від технічних рішень до планування простору. Інтерʼєр допомогла облаштувати дизайнерка — подруга дружини.

Фінансово було також непросто. Значну частину власних коштів Богдан витратив на лікування після служби. Тож відкриття салону стало можливим завдяки підтримці друзів і знайомих.

Ось вже майже три роки салон The body massages працює на Яровиці, 13. Нині — планують відкриття ще одного простору.

Богдан має команду масажистів, а сам — виконує роль керівника. Каже, його простір — це місце для відновлення та відпочинку, де можна вимкнути телефон та на деякий час забути про все.

***

Після служби медику доводиться жити з досвідом втрат та травми, який не зникає сам по собі:

— Я в постійній боротьбі, щоб почуватися краще. Вже минув момент того життя, коли я міг просто функціонувати та не задумуватися про своє самопочуття. На жаль, це як пухир, з яким я мушу постійно ходити і весь час стежити, в якому він стані.

Він формує своє щастя та спокій, опираючись перманентному почуттю тривоги, допомагає собі — через допомогу іншим.