Якщо я малюю обійми, то вони — останні. Фелістович

художниця Катерина Фелістович картини

Катерина Фелістович, в майстерні.

Молоді луцькі художники про себе/ спецпроєкт.

Ми найчастіше асоціюємо місто з тим, що відоме, що набуло певних значень, не раз розказане та побачене. І тим самим створюємо перешкоди, аби помітити щось нове. Натомість місто невпинно породжує талановитих, інших і особливих. Не ставши для них опорою, простором, який їх тримає, місто таких втрачає.

Три історії місцевих митців і мисткинь, про яких ви поки що не чули. Їхні стилі, сенси, виклики, бажання. Де на них дивитись та як їх розуміти.

Спецпроєкт про молодих луцьких художників, які — є.

Перший герой проєкту — Владислав Лебідь. Другий — Олексій Синюк.

У трьох серіях спецпроєкту розповідаємо про луцьких художників, які саме зараз прокладають собі дорогу, щоб бути почутими і затребуваними, які творять у війну, і все те, чим живуть і чим переймаються у Луцьку, перевтілюють у творчість. Ми пішли у їхні майстерні, «підсіли» на їхні інстаграми, слухали їх і спостерігали за ними. І — головне: дали їм змогу самим розповісти про себе так, як би їм цього хотілося.

Знайомтеся: Катерина Фелістович.

Усе почалося з художньої школи в Луцьку, в яку в мене завів брат. Це було моє святе місце змалечку. Там я прогулювала школу, оцінки в якій тримались на тому, що завжди треба було щось намалювати. Я цим користувалась. Щось намалюю у звичайну — відпускають в художню.

Батьки не дуже цьому раділи, особливо тато. Не сприймали серйозно як професію. Навіть зараз можу почути: «Мазанину свою малюєш».

Потім я вступила у ВНУ на спеціальність 023 — образотворче мистецтво, декоративне мистецтво, реставрація. Я мала вчитися у Львівській національній академії мистецтв. Тоді був дуже класний маленький конкурс. Але тато мені сказав «ні».

Зараз мені 25. Я викладаю дітям віком 7–10 років у Луцькій художній школі. У тій, де вчилась. Тут дуже класний колектив, не зрівняється ні з ким і ніде. Я дуже щаслива, що сюди потрапила. Склала зручний для себе графік: два дні на тиждень, понеділок і середа з ранку до вечора, три групи на день, це приблизно 50 дітей у день.

«Люблю „копатися“ в людях. Писати про нещастя».

«Люблю „копатися“ в людях. Писати про нещастя».

Усі інші дні я — в майстерні. Інколи умовно. Бо займаюсь документами, соціальними мережами, продажами, відправленнями, закупами.

Коли малюю, то приходжу в майстерню в обід, активно працюю, можу за раз зробити три роботи і піти додому. Не відволікатися навіть на чай.

Маленькі картини 30 на 40 см я пишу годину-півтори. Великі — максимум два дні. Якщо йде, то йде. Якщо не хочу — не роблю. Не хочу брехати собі і людям.

Завжди йду в майстерню з якоюсь ціллю. Якщо відчуваю, що побачила, почула, прочитала щось, що зачепило — йду і пишу. Якщо ввечері починаю думати про те, що буду робити завтра, то завтра вже нічого доброго не буде.

Без мети йду в майстерню лише годувати котів.

Мені важливо, щоб мистецтво було щире, щоб люди там не бачили розмитостей, розуміли, про що воно.

Роботи Каті на стіні у її майстерні.

Роботи Каті на стіні у її майстерні.

Дуже не подобається, коли у моїх роботах бачать якусь щасливу любов і подібне. Якщо я малюю обійми — то вони останні, зараз ці люди розлучаться і більше ніколи не зустрінуться. У мене інше бачення, більше трагедії.

Чому? Я почала серйозно малювати вже під час повномасштабної війни. Коли пропустила через себе всі ці «прєлєсті» життя. Коли мій брат пішов у військо, і на це треба було шукати купу грошей та купу емоційних ресурсів.

Після того мене поперло. Це була осінь 2022 року. Я почала конкретно пахати.

У мене є робота, яка називається «Черга». Це умовна черга жінок, які чекають на щось, точніше — на когось. Кого здебільшого зараз чекають жінки? Чекають на людей, які невідомо, чи повернуться, очікують гарних новин. Часто спілкуюсь із жінками, які переживають цей досвід. І вони зовсім інші, по-іншому все сприймають. Це набагато сильніші та впевненіші люди. Вони знають, що їм треба робити в житті, розуміють, що головне, а що, насправді, не має сенсу.

Картини розміром 30 на 40 см художниця пише годину—півтори. Великі — максимум два дні.

Картини розміром 30 на 40 см художниця пише годину—півтори. Великі — максимум два дні.

А до цього у мене були квіти. Я себе ними добивала і дуже на них вигоріла. Не знаю, що це було, навіть не можу пояснити.

Я люблю малювати життя. У квітах я життя не знайшла. Я знайшла життя в людях. Люди дають всьому поштовх рухатись. Для мене фігуратив — це най-най.

Мова тіла, вирази обличчя, погляд, емоції — це основне, про що я хочу розповідати в картинах. Я їх проживаю.

Навіть, коли людина спить — мені так хочеться це намалювати. Він такий задовбаний прийшов після тієї роботи, спить без задніх ніг — класно! Чим не сюжет? Це ж життя.

Люблю «копатися» в людях. Писати про нещастя. Це найяскравіша емоція, хочемо ми того чи не хочемо. Нам щастя запам’ятовується менше. Коли є час для роздумів, то вилазять не зовсім гарні думки.

Багато моїх робіт — динамічні та бурхливі. Коли пишу — не можу сидіти спокійно, рука літає полотном. В мене постійно щось падає, брязкає. Я доволі агресивна, коли малюю.

Зазвичай пишу олією. Бо я дуже мінлива. Можу малювати, малювати, а потім стерти всю роботу і почати спочатку. З акрилом, наприклад, так не зробиш, його потім треба замальовувати ґрунтом. Використовую і балончик, і пастель, і все, що під руку потрапляє.

Я хочу говорити з глядачами їхньою мовою, хочу, щоб мене почули.

Люблю використовувати кольори, які є у реальному житті, справжні. Я не бачу яскравих кольорів. Я бачу пастельні та чорні, максимально ніжні. І коли ти дивишся на картину — з тобою говорить фігура, а не колір. Хочу, щоб мої роботи сприймали через зміст, не через техніку.

Дивись на тіло, в обличчя — тоді ти зрозумієш мою творчість.

У період зими мої роботи стають дуже депресивні. Осінь, зима — все темне. Починається весна — з’являється зелений. Я дуже відчуваю середовище, навіть трохи від нього залежна.

Я не маю всім подобатись. Я просто знайшла свого глядача.

Мені завжди казали: о, пишеш свою мракоту, хто це брати буде? — Багато хто!

Я дивлюсь на статистику за проданими роботами, і вона мене дуже тішить.

Трапляються і такі, що пишуть гидоту типу: «Серйозно? За цю роботу стільки грошей? Фу». Мене до цього підготував університет. Там могли мені сказати багато чого поганого, але це мене загартувало. Якби не той досвід, то я б кинула малювання вже давно. Але в університеті і багато хорошого було, не думайте!

Та все ж кількість людей, які мене люблять та підтримують — величезна.

Коли роботу купують за день — то це ще довго. Мій рекорд: від 16-17 хвилин, до 20-ти.

Здебільшого купують жінки. Або чоловіки для жінок.

Загалом, після початку повномасштабного вторгнення світ, нарешті, побачив нас — українських художників. З’явилось дуже багато колекціонерів зі всього світу, які хочуть мати нашу творчість у себе вдома.

«Назви робіт говорять про їхній зміст», — говорить художниця.

«Назви робіт говорять про їхній зміст», — говорить художниця.

РЕЗЮМУЮЧИ

У досвідченого багатопрофільного художника з Луцька Андрія Горбаля ми запитали про спільноту молодих луцьких художників як таку та вже згадану виставку молодих локальних художників «Молода Волинь». І ось що почули:

— На мою думку, спільноти художників у Луцьку — це завжди поняття абстрактне. Однієї цільної групи фактично немає. Усі всіх знають, але більшість проєктів, в основному, реалізується окремо.

Цікаво було б створити щось на кшталт «Спілки молодих митців». Таку ідею ми обговорювали, ще коли мали «комуну/сквот» на Франка (в народі «Тріп-Дачу»). Але проблема була у відсутності умов та ще в багатьох аспектах.

В ідеалі, звісно, групуватися та втілювати цікаві проєкти разом, але люди нашої сфери часто специфічні, інколи не так просто знайти компроміс.

Обʼєднання молодих митців могло б «підсунути» радянське бачення Національної спілки художників України та показати, що ми можемо працювати на високому професійному рівні й не обов’язково в класичних стилях і техніках.

Також як ідеал — отримати хоча б мінімально місце/приміщення для праці та виставковий простір або ж на базі теперішнього відкрити заняття для дорослих та дітей, щоб розвинути у них смак до чогось нового.

«Молода Волинь» або ж «МоВо» — це вже давня традиція для нашої галереї від спілки. Вона була суперкрутою, але з часом чомусь почала псуватися, туди відбирали будь-кого і будь-що.

Саме тому я дуже зрадів, коли минуло року мені зателефонував Володимир Марчук (луцький живописець, монументаліст, член Національної спілки художників України, — mm) та запропонував підібрати людей для «МоВо». Звісно ж, почав із близького мені оточення — людей із графіті-бекграундом, більшість з яких зараз є потужними галерейним митцями.

Цьогоріч я теж буду (брали коментар у Андрія у березні 2024, станом на 27 серпня 2024 — був, — mm) куратором «Молодої Волині» та вже почав процес підбору авторів. Формат буде подібний до минулорічного, але, напевно, буде більша кількість авторів та різних технік, стилів тощо. Надіюсь, ситуація в країні мені дозволить це все організувати як слід.

Хочу наголосити на тому, я не роблю спілку, не згруповую художників, просто хочу спробувати себе в підборі цікавих авторів, можна сказати, кураторській роботі.

misto.media Підписуйся на misto.media в інстаграмі, фейсбуці та телеграмі

також читайте