Немає художника, який не розписував тубуси. Синюк

Ми найчастіше асоціюємо місто з тим, що відоме, що набуло певних значень, не раз розказане та побачене. І тим самим створюємо перешкоди, аби помітити щось нове. Натомість місто невпинно породжує талановитих, інших і особливих. Не ставши для них опорою, простором, який їх тримає, місто таких втрачає.

Три історії місцевих митців і мисткинь, про яких ви поки що не чули. Їхні стилі, сенси, виклики, бажання. Де на них дивитись та як їх розуміти.

Спецпроєкт про молодих луцьких художників, які — є.

У трьох серіях спецпроєкту розповідаємо про луцьких художників, які саме зараз прокладають собі дорогу, щоб бути почутими і затребуваними, які творять у війну, і все те, чим живуть і чим переймаються у Луцьку, перевтілюють у творчість. Ми пішли у їхні майстерні, «підсіли» на їхні інстаграми, слухали їх і спостерігали за ними. І — головне: дали їм змогу самим розповісти про себе так, як би їм цього хотілося.

Знайомтеся: Олексій Синюк

Бажання малювати — наче лінія, якою я йшов усі свої 26 років життя. Я зростав із цією думкою. У мене не було вибору. Ніколи не розглядав якогось іншого варіанту. Не можу уявити навіть, щоб склалося інакше. Для мене найкращий спосіб провести життя — постійно ставати ліпшим. Мистецтво для цього дуже добре підходить.

Мені інколи здається, що все, що маю, — везіння, бо я ніколи не докладав для цього надзусиль. Я не ходив у художку, а на кафедрі образотворчого мистецтва у ВНУ більше вивчав історію мистецтв і біографії художників, ніж малював. Мені навіть казали, що з мене вийде кращий культуролог, ніж художник.

Малювати почав під кінець навчання в університеті. Тоді я поїхав у Кульчин неподалік Луцька розписувати храм. Я був підмайстром, писав орнаменти. Майже рік. Дуже швидко зрозумів, що це — не моє. Але це була моя перша робота, я назбирав коштів, щоб орендувати свою першу майстерню.

Під час навчання один викладач нам постійно говорив, що ми ніколи не станемо художниками. Так і є, насправді. З моєї групи тільки 2-3 людини закріпились у цій сфері. Це дуже тяжко.

Кажу ж: мені пощастило. Робота пішла, почали продаватись роботи, з’являтись замовлення. Так вже чотири роки, напевно.

Усе, що я роблю зараз й останні кілька років — експериментую. У мене немає чіткої тематики. Якщо подивитись на все, що я малював, — це наче п’ять різних художників. Не ставлю перед собою конкретної мети — пробую і сподіваюсь, що з часом прийду до чогось. Ще не визначився зі своїм стилем, але вже ближчий до цього, ніж раніше.

Прикладом цього пошуку є серія робіт «Голови». У ній я випробовую себе. Вони не про семантику, не про сенс, а про естетику та експеримент. Я працюю над ними вже рік, це десь 25 робіт (станом на 11 березня 2024 року, і вже 39 робіт у цій серії на сьогодні, — mm), які побачив глядач, і ще стільки ж переписаних, недописаних, викинутих чи схованих. Так я можу відстежити, стаю я кращим чи гіршим. Аналізувати, як і чому змінююсь.

Я дуже люблю колір. Це мій основний виражальний засіб. Люблю поєднувати різні стилі та техніки. В архітектурі є поняття еклектики, коли поєднуються різні стилі, часом не поєднувані між собою. Мені дуже подобається це в мистецтві. Дуже люблю щось таке консервативне, як олія, поєднати з аерозольною фарбою. Щось сучасне — з традиційним мистецтвом. Таким чином знайти унікальне.

Оцю мою любов до історії мистецтв, відсилання до конкретних художників чи епох можна побачити у моїх роботах. Наприклад, серія жовтих картин має відсилання до епохи Відродження, найбільше до скульптур Мікеланджело. У ній — чуттєвість, вразливість людей. Хотілось підійти по-новому до заїжджених тем. Перевірити, чи можуть вони бути актуальними. Показати, що загальні патерни мистецтва не змінюються століттями, багато класичних сюжетів досі можуть бути на часі.

Люди знають мене завдяки картинам, на яких зображені коні. Коней люблю змалку. Як багато дітей, я проводив частину літа в селі у бабусі. Там з ними спілкувався, взаємодіяв. Знову ж таки: коні та вершники — часто вживана тема у класичному мистецтві. Я повторюю цю естетику, але у сучасному підході.

У майстерні — щодня з 8 ранку до 8 вечора. Але це не означає, що весь час працюю. Насправді я дуже лінивий. Починаю працювати десь тільки о 12-тій. Можу весь день не працювати, просто бути тут. Це мій простір, тут легше зосередитися, налаштуватись на роботу.

Можу ходити кілька днів, а то й тижнів. Не робити нічого, лише десятки ескізів, постійно перемальовувати, але в кінці мені так і не сподобається.

Коли я тільки планував орендувати майстерню, всі художники казали, що це має бути аскетичне місце, де є тільки мольберт і стільчик, якомога менш зручний, аби працювати і не відволікатися. В мене інший підхід: зробив максимально комфортне середовище, щоб було приємно проводити час. Питання, чи я буду тут працювати, чи відпочивати, — швидше про самодисципліну.

Майстерня потрібна, щоб розмежовувати особисте життя й роботу. Це бруд, фарба, запахи. Особливо, коли працюю з аерозолем. Картини та матеріали займають багато місця. Інколи жартую, що потрібна ще одна майстерня, аби складати там роботи. Скільки б місця у тебе не було, завжди мало.

Пошук майстерні — актуальна проблема для луцьких художників. У Львові, Києві, Харкові є місця, де збираються працювати різні митці. У Львові — завод «РЕМА», у Києві — інститут автоматики. Це старі приміщення. У кожного є своя майстерня, але вони працюють спільно та взаємодіють одне з одним. У Луцьку такого немає. Навіть місце для однієї майстерні важко знайти. Бо якщо ти шукаєш комерційне приміщення, то це завжди щось гарне та дороге, як для магазину чи салону. Часто орендатори не хочуть здавати простір під майстерню, бо його можуть забруднити чи зіпсувати.

Будівля, у якій мені з колегою пощастило зняти майстерню, — культурна спадщина України. Тут орендують офіси дуже різні люди та компанії: є адвокат, будівельна фірма, швачки, і ми, художники, які наче випадково сюди вписались. Тут і зручно, і гарно ходити щодня повз костел і замок. У нас тут живуть три коти: дві дівчинки — Фроська та Маруся і хлопчик Барсік. Вони — спільні. Ми їх годуємо, доглядаємо, граємось з ними (у кімнату заходить Фрося, у неї колись давно погризені вуха і округлий животик, — mm). Фроська не вагітна, просто вона так виглядає.

У мене вдома теж є кіт — Федір, названий на честь художника Кричевського. Коли я вчився, дуже захоплювався цим митцем. Він був перший, хто мене надихнув.

Я — дуже дешевий художник. Просто не дуже амбітний. Достатньо, щоб гроші були інструментом для продовження роботи. Прибуток не є моїм пріоритетом. Але все одно все йде добре. Мені щастить. Є дуже успішні місяці, є менш успішні.

Мій рекорд — коли з початком війни за 13 місяців продалися абсолютно всі картини, які я створив. Серія, яку я підготував на виставку «Молода Волинь» влітку 2023 року, на момент закриття експозиції була продана, за винятком однієї картини.

Робота «Фрагмент», розміром 160 на 100 сантиметрів, коштує приблизно 16 тисяч гривень. Її я зробив для участі у виставці «Космогонія сенсів» для Музею Корсаків. У цій картині фрагмент серії «Голови» можна побачити буквально, як вирізаний чи накладений. Хтось сказав би: 16 тисяч? Жах, як багато. В соціальних мережах часто можна побачити: за таку мазню, блабла… Якщо спілкуватись з іншими художниками чи галеристами, вони завжди скажуть: чому так мало?

Найкращий спосіб продавати роботи — активно вести соціальні мережі. Більш відомі співпрацюють з різними галереями чи дилерами, які займаються продажем.

Коли почалась пандемія, перша платформа для продажу робіт, яка з’явилась на українському ринку і дуже вплинула на його формування та активний розвиток, — група у Фейсбуці «Сіль-Соль». Також варто активно брати участь у різних виставках та опенколах (виставках, де художники можуть брати участь після проходження попереднього конкурсу).

Луцьким художникам дуже пощастило, бо у нас є Музей сучасного українського мистецтва Корсаків. Багато галеристів скаржаться, що в Україні мало просторів для сучасного мистецтва. Коли вони дізнаються про Музей Корсаків, то дуже дивуються, що таке круте місце не у Києві, а у Луцьку.

Мене надихає, як галузь почала розвиватись у Луцьку протягом останніх років. У нас дуже багато молодих художників. Багато не публічних поки. Подобається творчість Андрія Горбаля, Андрія Калькова, Каті Фелістович, Вадима Савули, Саши Наумюка.

Багато хто поїхав у Львів (наприклад, Радкевич) чи Київ. Їх можна зрозуміти. Круто, коли можеш здобути освіту в кращому місці. Але це стає все менш і менш важливо.

Із початком повномасштабної настав ступор. Декілька місяців я не міг нічого робити. А потім разом з багатьма художниками почали малювати, продавати і передавати або частину коштів, або всі — на військо. Брали участь у благодійних проєктах. Немає художника, який би не розписував тубуси. Проста штука, але вона приносить користь. Я радію, коли мені таке пропонують. Це ще одне поле для експериментів. Та й просто: ти заробляєш гроші — ти донатиш.

Торік на фронті загинув мій двоюрідний брат. Я два місяці просто сидів вдома і не міг малювати. А потім Андрій Горбаль запросив взяти участь у виставці «Молода Волинь». Я почав малювати і так вибрався.

У мене є друг, який служить. Він обороняв Харків, був у Бахмуті. Зараз не на бойовій посаді. Раз у тиждень має вихідний. У цей один день він малює в майстерні, яку орендує. Він сам каже: це його дуже рятує.

Коли почалось повномасштабне вторгнення Росії в Україну, всі думали: мистецтво буде не в пріоритеті. Знаєте, як за пірамідою Маслоу? Але виявилося — це не так. Був великий сплеск: художники почали активно малювати, щоб якось допомагати війську. По-перше, люди активно купували та брали участь в подіях, бо розуміли, що це і приємно, і донат. По-друге, з’явився дуже великий інтерес до української культури, як за кордоном, так і серед українців. Для багатьох стало відкриттям, що у нас є художники, що їх можна і треба підтримувати.