Ми зазирнули у пітьму. Відгук на виставу за мотивами трилеру Ілларіона Павлюка

Ділимося своїми враженнями. Рубрика «Колонки» у misto.media містить авторські матеріали — це майданчик для різних думок. Погляди, висловлені в цій колонці, є суб’єктивним баченням автора чи авторів.

Олена Біронт, менеджерка відділу партнерств.

Читаючи роман, постійно ловила себе на думці: я бачу фільм. Крутий психологічний трилер з містичними поворотами та сюжетними лініями, які обриваються високою нотою напруженого очікування. З паузами, під час яких пронизують усвідомлення і бажання зазирнути чи то в Біблію, чи то в дзеркало. Намагалася уявити сюжет у форматі театральної постановки. Не вдалося, тож пішла дивитися виставу.

На сцені мене зустріли величезні ворота, що перетворювалися і в міст через річку, і в авто, і в цукровий завод, і в перетин світів. Вивіска яскравим спалахом вирвалася на перший план лише раз, а далі тихенько і невпинно блимала, не даючи забути про символізм місця. Конструкції з боків сцени були будівлями, червона труна з важким віком — уособленням кам’яної невідворотності горя. Сніг магічно сипав і сипав у яскравих променях світла під живу музику, створену композиторкою Марією Ясинською.

Діалоги у книзі заслуговують окремої уваги. Розумію, що формат вистави передбачає скорочення додаткових персонажів та передавання їхніх реплік іншим героям, а також узагальнення образів, де один актор / акторка грає кількох осіб залежно від сюжету. Хоча іноді бракувало контексту — вдячна, що не згубилися фрази, які для мене були внутрішніми маркерами цієї книги.

Як от: «Не можна стати людиною о сьомій, якщо ти не був нею до сьомої«, або ж про жахливі місця, які просто не заслуговують чогось такого прекрасного, як діти. Та про людей, які потрапляють на небо, а птахи просто туди відлітають і повертаються знову і знову. Чи дитячий спогад про сварку батьків Гайстера у потязі, в якому сім’я застрягла новорічної ночі.

Згадка про це у виставі є лише побіжною, і мені не вистачило висвітлення для глядача питання, яке задав собі тоді малий Андрійко. Невже обґрунтований смуток кращий, аніж надщерблене свято? Це так відгукується українському глядачеві саме зараз, коли причин для обґрунтованого смутку в нас більш ніж достатньо, але маємо святкувати наше, нехай і надщерблене життя — попри все.

Зі сценічних прийомів дуже сподобався момент перегляду запису з відеокамер — коли актори, зібравшись посеред глядацької зали, стояли спинами до сцени, вдивляючись у промінь прожектора. А на сцені ніби розгорталося саме відео з паузами та ефектом перемотування.

Розумію, чому до вистави залучена дівчинка-лялька. Окрім режисерського задуму Максима Голенка уособити в цій маріонетці певну беззахисність, керованість та слабкість, для участі шестирічної дівчинки ця вистава занадто шалена. Актори грають на розрив, образ погідного Лавріна та мрійливого Довженка злітає з Григорія Бакланова, як торішнє лушпиння. Досить пересічний у книзі образ п’янички Суботи у виконанні Марка Дробота вибухає на сцені нескінченним хаосом приправлених суржиком монологів.

Артем Мартинішин в карикатурній жіночій ролі на балконі однієї з кімнат відверто запрошує до перегляду. Не вистави. Сірий кролик, він же Лабубу, демонструє тренований торс та сцени насилля.

Лунає яскравий вокал не менш яскравої в своїх образах Оксани Цимбаліст. Акторки відверто звиваються в клубах білого диму, мерехтливі промені прожекторів літають по залу, не шкодуючи глядачів (про ефект стробування завбачливо попередили перед початком вистави).

Агресивна експресія діалогів, крик та ненормативна лексика — іноді ловиш себе на думці, що це творча суміш водевілю та нотаток клінічного психіатра.

Тому лише коли нарешті всі шаленства на сцені стихають, з’являється Надія. Жива, маленька, справжня дівчинка. Ніжна та боязка, яка дивиться на світ через переплетені пальчики, щоб хоч трохи від нього відмежуватися. Дуже схожа на дитину з особливостями розвитку, вона час від часу плескає в долоньки, аби зрозуміти, де знаходиться в цьому вирі подій, голосів та власних думок. Щоб усвідомити, як вибратися з цих темних лабіринтів, сповнених пітьми.

Пітьми, яка має градацію за густотою, відтінками та здатністю поглинати світло. Сутінки, напівморок, морок, темрява, тьма. Вони дихають, очікують, шепочуть. І з кожним неправильним вибором стають все густішими, знову і знову повертаючи героїв на ті ж стежки, допоки вони не виберуть всередині себе Світло.

Олександра Міліщук, дизайнерка, ілюстраторка

Відкласти читання 600-сторінкового бестселера через спойлери, але піти на його адаптацію в театр? «Дикий театр» у співпраці з Національним театром імені Марії Заньковецької привіз до Луцька виставу за романом Ілларіона Павлюка «Я бачу, вас цікавить пітьма». Але що відчуває глядачка, яка боїться темряви з дитинства й дивиться на сцену з крайнього лівого боку 11 ряду?

Важлива ремарка: я не театральна критикиня, а всього лише дизайнерка з великою любов’ю до сценографії. Тому далі — про театр, сцену та власні гріхи.

— Я бачу, вас цікавить пітьма?

— Та ні, пітьми я боюся з дитинства, вона мене страшенно лякає. Хочаааа, страх викликає цікавість до незрозумілого: а що ж у тій пітьмі?..

Через цей страх і водночас цікавість я наслухалася спойлерів на книжковому клубі «Місто читає» й із чистою совістю відклала плани на читання книги у далеке майбутнє. Та ось знову задумалася про це після перегляду однойменної вистави. Що ж, почнімо спочатку.

— Я бачу, вас цікавить пітьма?

— Так, тому будьте добрі, починайте цю гру. Я голодна від цікавості до пітьми.

Ряд 11, місце 1

Важливо розуміти: вистава в Луцьку та вистава у Львові — це два різні досвіди. Через відмінність у розмірах лаштунків сценографія адаптується й грає по-новому. Як поділилася юна глядачка у залі, яка дивилася виставу вдруге: у Луцьку масштаби драмтеатру скромніші. Але, як на мене, в цьому є свій особливий шарм, коли театр змушений повертатися до лаконічніших прийомів і виразних обмежень.

Моє місце одразу ж біля вхідних дверей — ряд 11, місце 1. Перспектива сцени дещо зміщена вліво, і це додало власного колориту. Сценічна дія сприймається по-різному залежно від місця в залі. Якщо глядачеві посередині все видно ніби в кадрі, то з крайнього лівого боку деякі елементи викривляються або зникають. Це мій перший подібний досвід, і мушу визнати: дивитися на дійство під таким кутом мені досить-таки імпонує. Можливо, часом хочеться викорчувати історію, затирати пам’ять, як це роблять мешканці цього с (аду). А брак інформації — це пітьма? Що ж, поки без відповіді)

Повернімося до сцени.

Площа Буськового Саду спрямовує погляд глядача на завод, ворота якого через гру світлом нагадують не то пекло, не то рай. По боках — два поверхи кімнат. На верхньому зліва живе вчителька початкових класів (під вікнами якої краще не стояти). Над нею висить іконічна фраза «I love NY». Тільки сьогодні ми в пітьмі, українській, тому: «Я люблю Буськів Сад». Або ж, може, все-таки «Ад» — на це натякає неонова вивіска, що постійно миготить.

Почнімо ж гру

Смерть, смерть і смерті. Можливо, так і треба починати історію про пітьму при денному світлі.

Чоловіки несуть труну. Телефон, який забули поставити у режим «в літаку», приносить звістку про смерть. Жарти про Київ та відрядження на Оболонь, а потім і справжнє відрядження… Папка на гумці накопичує і накопичує в собі смерті мешканців, чи то відвідувачів Буськового Саду.

— Вас цікавить пітьма?

— Відверто: так, пітьма мене цікавить. У нагнітанні та напрузі. Її зняття з глядача «хіхами» стає непотрібним, відволікаючим. Більшість присутніх читали книгу, і вони готові. Повірте, вони готові до пітьми.

Лікарня. Стіл, що приймає спочатку одного пацієнта з чужорідним предметом у роті (з ким не бувало — монета у роті, всі ж ми через це проходили, правда?), а потім на ньому ж помирає інша — через предмет, який багато разів вкололи у шию.

Тут мою увагу привертає одяг лікаря. Зі словника джензі використаю слово «вайб»: у нього вайб майбутнього пацієнта цього ж столу, але у психлікарні. Легкого крою штани та кофтина, посередині все це з’єднує м’який корсет. Виглядає, ніби «м’яка фіксація» — атрибут пацієнтів у стані гострого психозу.

Маленький відступ: раніше я згадувала про бажання менше загравати з публікою (розхіхікувати) у складні моменти, але зроблю слабинку для анекдотів лікаря.

Штучна природа та власний гріх

Моїм першим моментом спокою посеред пітьми стає поява пташки в штучному димі. З-за нього видно, що це людина, яка імітує рух польоту птаха, муляж, який прикріплений до довгого дротика. Та все ж я вимикаю свій нульовий зір, даю собі забути про ноги за димом і вірю, що ця птася літає… Природа заспокоює, навіть штучна.

Присутність персонажа-дитини через акторку театру ляльок додає пітьмі нових відтінків.

— Чи цікавить пітьма?

— Так, коли дитячий страх через пискучий звук і постукування дерев’яної руки об руку викликає мурашки по шкірі.

Окрема втіха, але водночас і більша напруга — це прохід посередині зали, яким актори активно користувалися, щоб стерти межу між сценою та глядачем. З моїм високим рівнем страху та нелюбов’ю до хорорів кожен неочікуваний вихід акторів викликав острах: від звуків, а далі — від різкої появи персонажа з пітьми, що шкандибає просто повз тебе і втілює один із людських гріхів. Поки дивишся на це з боку, мимоволі вмикається внутрішній критик (хоча хто я така, щоб когось засуджувати — ми всі грішні).

Та сценічна пітьма швидко вивела на сцену й мій власний гріх — жадібність. Коли повз мене пробігав актор, за ним розтягнувся такий парфумерний шлейф. Страх миттєво поступився місцю: «Я хочу цей аромат собі!». Отак жадібність до красивого запаху на мить занурила й мій розум у темряву. Тому не забуваймо: у цій історії правда про кожного знайдеться. Буууууу.

Фінальні сцени з прожекторним світлом наводять страхо-полегшення. Ось вона — істина. Мій мозок може більше не думати й не вдивлятися в цю темряву, бо вона вже вся на поверхні, але яка ж вона жахлива. Прожектор вказує нам на неї, чітко розставляючи всі крапки над «і».

Та все ж, якщо ви знову мене запитаєте:

— Я бачу, вас цікавить пітьма?

— Ні, вам здалося. Коли йде сніг, мене ніщо не цікавить, окрім нього.

P. S. Поки я писала цей текст, слово «пітьма» з’явилося в ньому 21 раз. Тож, можливо, я все-таки трохи лукавлю, коли кажу, що вона мене не цікавить?