Від домашнього музикування до весільних ансамблів. Якою була музика поліських сіл

У публічній розмові взяли участь Вікторія Ярмола — скрипалька, мисткиня й дослідниця етнокультури Західного Полісся, Юрій Ковальчук — дослідник і носій традиційної культури, виконавець народних пісень та майстер інструментів, а також Дмитро Березюк — майстер традиційних музичних інструментів. Модерувала зустріч Анна Єкименко-Поліщук, дієвиця культури та керівниця проєкту «Полісся.Перезавантаження».

Музика для себе, для праці та для заробітку

Музика була невід’ємною частиною повсякденного життя поліщуків. Вона звучала вдома, на вечорницях, під час випасання худоби та на весіллях. Селяни музикували для власного задоволення, використовували мелодії як сигнали й заробляли грою на інструментах. Вчилися не за нотами, а слухаючи старших музик і переймаючи їхню майстерність.

Вікторія Ярмола понад 25 років записує й вивчає місцеві музичні традиції. Дослідниця виокремлює три типи традиційного музикування: аматорське, напівпрофесійне та професійне.

Аматорська музика — для себе та близьких. Грати могли звичайні сільські мешканці, зокрема на скрипці або дудці. Вони музикували вдома на свята, для родини або у товариському колі.

Інше призначення мала музика пастухів. Вікторія відносить її до напівпрофесійного музикування. Мелодії виконували роль сигналів, за якими впізнавали певні події в селі: наприклад, коли пастух збирав худобу або повертав її з пасовища. Люди знали ці награвання й розуміли, що вони означають.

Професійне музикування було пов’язане передусім із весіллями. Музиканти грали за винагороду, а музика ставала їхньою професією та джерелом заробітку. До професійної традиції належали також мандрівні виконавці — зокрема лірники й кобзарі.

Скрипка — основа традиційного ансамблю

Одним із головних інструментів музичного життя в українських селах була скрипка. За словами Вікторії, типовий традиційний ансамбль на Поліссі часто складався з двох музикантів: скрипаля та виконавця на бубні або барабані. Скрипка вела мелодію, а ударний інструмент підтримував ритм.

В інших регіонах України був ще гармонічний супровід, який могли виконувати цимбали або басоля. На Волинському Поліссі ця функція була менш поширеною, а в окремих випадках її могла виконувати друга скрипка.

Згодом до сільських ансамблів долучалися й інші інструменти, зокрема гармоніка та кларнет. Музичні склади змінювалися, але скрипка залишалася важливою частиною традиції.

Її особливе місце помітне навіть у тому, як у сільському середовищі називали музик.

«В середовищі лише скрипаля називали музикантом. Бо він міг заграти на всьому, був мультиінструменталістом. А всіх інших називали просто гармоніст, барабанщик, кларнетист», — розповідає дослідниця.

Скрипаль мав добре знатися на музиці й міг виконувати провідну роль в ансамблі. Його майстерність полягала не лише в тому, щоб зіграти мелодію, а й у здатності швидко її запам’ятати та відтворити.

Як навчалися грати

У традиційному сільському середовищі музичні знання передавалися через слухання, наслідування та практику. Хлопці приходили на вечорниці, слухали, як грають старші, запам’ятовували мелодії, а потім пробували відтворити їх самостійно. Якщо поруч був досвідчений скрипаль, він міг навчити молодшого грати разом із ним — наприклад, підбирати супровід до мелодії.

Важливими були музичний слух, відчуття ритму й хороша пам’ять. Музикант мав уміти перейняти нову мелодію під час самого виконання.

«Хлопець стояв під вікном, слухав того музиканта і швиденько її тут і запам’ятовував. І якщо він прийшов на весілля, почув, як якийсь дід грає якусь польку, — він мав зразу її відтворити», — пояснює дослідниця.

Так мелодії переходили від одного покоління до іншого — через живе спілкування, спільну гру та уважне слухання.

Кожен інструмент має свій голос

Про особливості традиційних інструментів розповідають і їхні майстри — Дмитро Березюк та Юрій Ковальчук. Вони звертають увагу на те, що фабрично виготовлені сопілки мають подібне звучання, тоді як традиційні дудки можуть суттєво відрізнятися за тембром.

Ця різниця залежить, зокрема, від особливостей будови інструмента. Дмитро пояснює, що деревина, товщина внутрішньої серцевини дудки та інші чинники впливають на її звукове забарвлення.

Юрій Ковальчук порівнює цю різноманітність із людськими голосами: кожен має власний тембр.

«Одна дудка звучить дзвінко, друга — тихенько, бархатно, третя — з якоюсь такою хрипоцою. Так само, як і люди, вони мають тембр. Вони всі нібито однакові, але звук у них зовсім різний», — каже майстер.

Також майстри зауважують, що академізація інструментів нівелює цю індивідуальність, роблячи звучання більш уніфікованим.

Традиція, яку ще можна почути

Попри те, що багато автентичних звучань уже втрачено, традиційна музика Полісся ще жива, — стверджують дослідники. У селах Волинського та Рівненського Полісся досі можна знайти людей, які пам’ятають старі мелодії, знають особливості гри й можуть розповісти, як музикували в їхніх селах. А сучасні технології дають змогу записувати композиції безпосередньо на місці.

«Нове життя старим традиціям» — так звучить гасло Юрія Ковальчука, який навчає дітей грати на традиційних інструментах.

Тому важливо досліджувати й зберігати традиційну музику, але й передавати ці знання молодому поколінню, щоб традиція жила далі.

Під час події охочі могли спробувати себе у грі на дудці-колянці та дудці-викрутці, побувати в майстерні Дмитра Березюка й потанцювати традиційні поліські танці.

Подію провели в рамках проєкту «Лабораторія традиційної музики», що реалізується в межах молодіжної програми Українського дому «Бути майбутнім» за підтримки Департаменту молоді та спорту Луцької міської ради.

Текст: Ірина Остапчук