Чи є Довженко у фільмі про Довженка

1 жовтня в український прокат виходить пригодницька драма Костянтина Коновалова «Довженко. Перший погляд».

Стрічка — про події 1926 року, коли до Одеси приїжджає молодий Олександр Довженко і прагне створити «Голлівуд на Чорному морі».

Головну роль зіграв актор Григорій Бакланов (відомий за роллю Лавріна у серіалі «Спіймати Кайдаша»), а також у картині знялися Богдан Бенюк (директор кінофабрики Павло Нечеса), Максим Самчик (письменник Юрій Яновський), Поліна Василина (балерина Іда Пензо).

Зйомки проходили на знакових локаціях Одеси та Києва — від Приморського бульвару й готелю «Лондонський» до музею «Укрзалізниці». Бюджет — 46 млн грн, 54% з яких покрило державне фінансування.

До появи стрічки причетні і луцькі імена. Діджитал-партнером фільму стала компанія ideil., а її засновник Вадим Махомед — у списку продюсерів.

Тендітне неходіння. Олена Лівіцька

У Григорія Бакланова беруть інтерв’ю, з ним фотографуються, просять коментарі. Працюють сммники. Працюють камери. Той ділиться, розповідає, позує для гарного кадру, сидячи на підмостках. Зрештою, маючи намір залишити залу ще до перегляду, звертається до неї й у весь голос дякує людям, які прийшли його дивитися.

— Тендітне кіно, — скаже той, хто зіграв Довженка.

Тендітне. Вся творчість Довженкова пасує цьому слову — тендітне ходіння по лезу. З передчуттям саме такого післясмаку я теж іду дивитися. Вранці цього ж дня працювала зі справою дисидентів 60-х: їм на допитах серед усього забороненого чтива, знайденого у домівках, пред’являють і щоденники Довженка. Начебто, геть радянського.

1926 рік. У моєму селі на Волині саме відкривають та освячують православну українську автокефальну церкву, по периметру церкви пишуть «Отче наш, що єси на небесах, нехай…» — українською. Потім, звісно, її надовго закриють совєти. Десь тоді ж, у 1926-му, Олександр Довженко їде в Одесу, мріє знімати «Звенигору», робити українське кіно чи, як потім скаже його друг Юрій Яновський, «Голлівуд на березі Чорного моря».

Голлівуд виходить. Чорного в історії не бракуватиме. Я б сказала, що це золоте — поміж чорним.

Зрештою, ти падаєш в картинку. Падаєш в Одесу 1926-го. Ненавидиш чекістів. На мить закохуєшся то в Довженка, то в Яновського в тому часі. Буває, хочеш обійняти Іду Пензо. Чуєш гомін «Майстра корабля»…

І коли вони кохаються утрьох на березі Чорного моря, раптом думаєш: ось воно. Усміхаєшся. Може, навіть усміхаєшся — режисеру Костянтину Коновалову. Костянтин зняв «Крути 1918» і «Фортецю Хаджибей».

А коли розстрілюють — здригаєшся.

А коли в кінці довго й довго біжать титри і ти бачиш у них луцькі імена — тішишся.

Я не знаю, чи таке кіно я чекала про Довженка. Довженко — така глиба, що мені хочеться щонайменше Одіссеї про нього. Хочеться не просто усміхатися від несподіваного прийому, ніжного і красивого сексу чи здригатися від пострілів. Мало просто ненавидіти чекістів і любити всіх інших. Хочеться, щоб одбирало мову. Хочеться прийти додому і сказати сину та доньці: ви. це. маєте. бачити.

Я все одно це їм скажу. Це треба дивитися. Хай це буде перша серія, перша спроба українського кіно про Довженка, народжена в момент, коли Україна у вогні.

P. S. Після показу Андрій Осіпов, голова Держкіно, а ще перед тим — керівник Одеської кіностудії, а ще перед — луцький депутат від усе ще правладної в місті нині політсили та поміж тим юрист скаже: мовляв, а ви помітили мене на вході в кіностудію в одному із героїв? там я підіймаю білого капелюха і вітаю Довженка, який в’їжджає на територію… Не помітили. На щастя.

Я назвала б це відчуттям голоду. Людмила Яворська

Якби мене спитали, який фільм хочу про Довженка, я б вибрала почути історію про людину, чиїм талантом захоплювався Чарлі Чаплін і чиї міжнародні прокати фільмів збирали повні зали овацій. Про геніального митця, який добре знав, що таке компроміси, а проте жодного разу так і не отримав дозволу залишити кордони своєї клітки, щоб побачити, як світ полюбив його генія.

І щоб хтось важливий наприкінці обовʼязково спитав: воно того вартувало?

Але це все — попереду. У фільмі «Довженко. Перший погляд», який вийшов у прокат, все тільки-тільки починається. Молодий і закоханий у кіно Олександр приїздить до Одеси, горить ідеєю українського фільму «Звенигора», а проте зіштовхується з реальністю (вимога знімати для радянської влади фільми-агітки) та вибором без вибору (знімати чи ні, коли ти буквально під дулом).

Кілька епізодів внутрішньої боротьби, сумнівів і зрештою — впевненість Довженка, що його генія вистачить, аби робити мистецтво навіть під агітаційні лекала.

І — вистачило.

Світ має «Звенигору» і «Землю». Але світ має також і «Арсенал». Фільм, який досі мистецтвознавці розбирають як геніальний взірець за візуальну мову, монтаж, символізм і який — висміює УНР.

Тому щиро зізнаюся: вибір головної ідеї фільму я не підтримую. Чи маємо ми шукати пояснення, чому Довженко зняв фільм про героїчних енкаведистів у «Сумці дипкурʼєра»?

А, може, продовжимо тему і поговоримо про те, чому він оспівував індустріалізацію у часи голодомору в «Івані», «ловив шпигунів» за прямим замовленням Сталіна в «Аерограді», творив міф про «українського Чапаєва» на догодження Кремлю в «Щорсі» або виправдовував радянську анексію заходу України у «Визволенні»?

Таке враження, що сьогоднішній кінематограф пропонує нам дуже однозначну і, на жаль, подібну на штучну відповідь там, де її немає.

Ми не можемо Довженка, Тичину, Рильського, Бажана і всіх інших, хто вибрав бути, упаковувати у парадигму: «вони не могли по-іншому, такий був час». Така відповідь означає, що всіх, хто таки зробив по-іншому, не було. Не було Курбаса, не було Куліша, не було Хвильового?

Але мої слова — це критика лише вектора, однієї думки, яка надто вже зачепила, не самого фільму. Який є, якому віриш, який робить головне: лишає післясмак. Точніше, я назвала б це відчуттям голоду. На фільми Довженка, на книги Яновського, на все невідкрите українське, яке терміново хочеться відкрити.

І це для мене найважливіший плюс фільму: він провокує дикий апетит до свого, українського, такого важливого зараз.

* * *

«А я випʼю за болото, яким ходять ці ноги. І за землю, яка колись ці ноги прийме», — каже Довженко у фільмі.

І приходить така думка. Болото — це ландшафт, який часто з нами усіма трапляється. Щоб його пройти — і не засмоктало, треба таки трохи мати крила.

А потім — піти вслід за стрічками. Олександра Міліщук

Темні кімнати й світлі студії режисерських майданчиків. Я йшла на фільм голодна до мистецьких кадрів та експериментів, адже такий він — Довженко. Шукала їх, але про це згодом.

Перед нами історія про митця, про потребу творити чи подекуди, шукати задовільний для себе (як митця) вихід із кімнати з одними дверима. Чи варта стрічка вашого перегляду? Залежить від мети: чи шукаєте ви естетики, чи прагнете візуально познайомитися з важливою постаттю українського кінематографа.

Якщо першого — так, вам є чим милуватися. Я все ж таки на свій голод змогла занотувати мої топ-3 візуальних знахідок:

1. Напівоголена жінка на ліжку у своїй одеській богемній квартирі. Картина у холодних відтінках ранку.

2. Море, друзі, човен на суші та їхня німа, жестова постановка сцен для нового сценарію.

3. Сцена розстрілу. Жахливо, жахливо насолоджуватись, проте неймовірно кінематографічно в прямому сенсі цього слова — шеренга рушниць, Довженко, прожекторне світло, спрямоване просто на стіну. Стіну смерті.

Що ж.

Якщо ж розглядати фільм як легкий спосіб зрозуміти історичну постать без читання біографій і літератури — вам теж сюди. Стрічка має радше ознайомчий характер, бо біографія Довженка тут лише десь на другому томі, далі — більше. Відкрити для себе Довженка, як і будь якого митця, по-справжньому, все-таки варто через його власний доробок.

І найкращий маршрут після перегляду — піти вслід за стрічками, фрагментами створення яких ви побачите на екрані, «Сумка дипкур’єра» (1927), «Звенигора» (1928).

P. S. А ще дорогою додому, шкандибаючи у власних думках про фільм, я спіймала дежавю-прозріння. Увага, невеличкий спойлер, як і все вище сказане)

На початку фільму одного з чоловіків шукають у поїзді й він вискакує з вікна. Згодом сам Довженко хоче зняти таку ж сцену, але йому заважає радянський «сценарист-консультант».

Тоді режисер її не зняв, проте сьогодення цю сцену все ж відіграло.

Що додатково почитати і глянути?

• Фільм Олександра Довженка «Сумка дипкур’єра».

• Фільм Олександра Довженка «Звенигора».

• За що знищили Олександра Довженка? Реальна історія з Акімом Галімовим.

• Роман Юрія Яновського «Майстер корабля».

• Збірка нарисів та сценаріїв Юрія Яновського «Голлівуд на березі Чорного моря».