Тонкий кордон. Волинська мисткиня, яка ллє з воску свою рефлексію війни

Повномасштабна війна Росії проти України перем’яла своїм насильницьким маршем не лише території; вона внесла корективи у плин історії загалом та окремо — в життя кожного.

Віра Мокренко — не виняток. Мисткиня родом із Волині через війну вимушено залишила свою квартиру та майстерню в Бучі, переселилася до Франції та почала студіювати мистецтво в Парижі.

Локація — лише частина змін. Значно важливіше те, що Віра повністю переосмислила свою творчість. Вона усвідомила: передавати нові почуття старими засобами неможливо. Нова реальність диктує свої умови, у світлі яких багато речей просто втрачають сенс.

Свою відповідь Мокренко знайшла у створенні робіт-поверхонь, які абстрактно візуалізують розбиту внаслідок агресії землю. Чотири таких твори зараз представлені у луцькій галереї LU Gallery як частина виставки «Playground / Поле для гри» (кураторка Ксенія Ульянова). Експозиція пробуде тут до 14 березня.

У цій розмові намагаємося відшукати ту нитку, яка провела Віру від роботи з керамікою до роботи з воском; від досліджень людини і природи в співіснуванні — до дослідження людини і природи у співрозпаді.

— Із чого ти починала, де навчалася?

— Я народилася на Волині, в селі Ростань, що за 5 кілометрів від кордону (з Білоруссю, — mm). У 16 років переїхала до Києва, вступила до НАОМА  на реставратора, також пройшла вечірні курси концептуального мистецтва КАМА . У мене була своя керамічна майстерня в Бучі, там я робила скульптури.

— Чим для тебе була кераміка? Чи були вже тоді якісь конкретні теми, з якими ти працювала як мисткиня?

— У кераміці мені було цікаво досліджувати, як людина може існувати в природі, не руйнуючи її, а також межу існування людини та природи, людини й міста.

Наприклад, у Бучанському парку я робила фотографії химерних наростів на деревах, а потім із цих «портретів дерев» робила скульптуру. Для мене це таке впізнавання і смакування — простору, в якому живу. Цю скульптуру виставляла в Українському домі, ми робили групову виставку після випуску з КАМА. Це було у 2021 році. А вже у 2022-му все кардинально змінилося.

— Ти виїхала з Бучі відразу, як почалося вторгнення?

— Я дуже не хотіла — це був перший мій дім, мій дорослий дім. Але так, довелося. Нам пощастило виїхати до захоплення Бучі. Подруга розказала про можливості повчитися мистецтва за кордоном. Я подала документи у Францію і Швейцарію (м. Берн). Зрештою обрала Париж, бо там багато галерей — це таке місто, яке вже саме по собі тебе вчить мистецтва.

— Як на тебе вплинуло це навчання в Парижі?

— Перший рік я ще працювала з керамікою. Мене взяв на навчання художник Боян Сарцевич. Він дуже багато чого мені дав. Учив повертати погляд з того, що сприйматимуть люди в моєму мистецтві, на те, що я хочу виразити. Не думати людьми, а думати собою. Узагалі вони там сильно плекають індивідуальність. І він постійно приходив до мене і говорив: «А що ти відчуваєш?». А в мене, знаєш, кубло емоцій, і він постійно розгортав оцей біль і казав: «Кераміка? Добре, добре, а що ти відчуваєш? Добре, облиш кераміку, просто малюй». А малювання швидко відбувається. Ти скетчиш будь-де, це дуже легко, як щоденник вести.

Я пройшла академізм, ще якось намагалася ремісничо-якісно це робити. А він навпаки мене перенаправляв, щоб робота була в першу чергу наповнена емоційно. Тобто якість важлива, звісно, але в першу чергу цінність — у переживанні.

Тож я почала більше працювати з рисунком. Тоді проводила багато часу в новинах, у телеграм-каналах із безвісти зниклими. Гортала, шукала, спілкувалася з Червоним Хрестом. Це дуже особиста й болюча тема для мене. Я почала малювати невпізнаних військових. Ніби повертала їм любов, пам’ять. Бо невпізнані — наче втрачені. Мені хотілося думати про них як про людей, які існували, були комусь кимось, і коли я зображала їх, вони були кимось для мене.

— Як прийшла ідея працювати з воском?

— Минулого року я зрозуміла, що кераміка перестала бути тим матеріалом, який може виразити те, що я відчуваю. У Парижі було дуже гарне керамічне ательє, і я почала експериментувати з фарфором, а він дуже тонкий, із ним достатньо складно. Я виліплювала його руками, а потім, щоб зробити ще тоншим, зрізала. І той витвір став прозорим. Мені так ця прозорість сподобалася! Для мене це була як броня, з якої пробиває світло.

— Мені цей витвір як внутрішній орган.

— Так, він дуже тілесний. Мені хотілося цього ефекту прозорості і крихкості — щоб він був основним. Із цього прийшла до воску. Я ж тоді переглядала в каналах, як працюють дрони. Була вражена тим, як у приладах нічного бачення видно людське тіло, яке живе, — воно біле, гаряче. А коли відбувається вибух — воно розлітається на шматочки, поступово вистигає на землі і перетворюється знову у чорне, в землю. І ось цей момент я хотіла виразити. Перші мої експерименти — це рельєфи, але більш абстрактні, тому що… Ну, війна — вона така. Я робила їх на дошці, а потім зрозуміла, що вона мене обмежує. Це був прохідний етап моєї роботи.

— Можеш детальніше розказати, які в тебе були матеріали?

— Чорний олійний олівець для фону і віск, гаряча каструля з воском. До речі, віск мені доставляють з Волині. Моя тітка купує його на ринку у Володимирі, і мама відправляє в Париж. Боже, це брусочки пасхальних яєць, із кроликами, дитячі формочки, як для відтискання піску. Жовтючий віск, він пахне бджолою.

— Наскільки багато контролю ти маєш у цій практиці? У тебе є ескізи чи розуміння більше приходить у процесі?

— Ескізи є. Коли працювала на дошці, це були скріни вибухів або розбомбленої землі. Я пробувала передавати це місиво. Розливала віск, потім будівельним феном розігрівала і направляла, куди мені потрібно. У принципі, при деякому вправлянні я маю певний контроль над ним. У кераміці контролю набагато більше. Але оцей момент виливання воску в поверхню, у площину, — він для мене важливий.

— Вибухи — це все одно стихійно, це хаос. Тому, здається, твій матеріал дійсно дуже добре підходить для вираження цієї історії.

— Абсолютно, тому я його й обрала. І саме тому потім вирішила не брати дошку. Оця крихкість для мене дуже важлива. У якийсь момент я зрозуміла, що те, що відбувається в Україні, пробуджує в мені переживання, яких так багато, що треба щось робити, бо я теж можу вибухнути. Тому я відмовилася від споживання зображень навколо і почала рефлексувати над тим, що відчуваю. Тут справді почалася гра.

Ти можеш помітити в цих роботах багато яєць. Вони десь деформовані, десь цілісні. Це потенція, тому що яйце — про якесь народження, там щось заховане, це початок життя; і релігія, бо в мене був Великдень у дитинстві. Це для мене достатньо сакральна річ. Це яйце і водночас як якась цілісність, як людська оболонка: там є якесь життя, щось бурлить. І тому я почала гратися, відливати різні форми яєць з воску. І паралельно з тим брала свої старі малюнки, виливала на них віск, формувала рельєфи, які ти бачиш. І ти можеш помітити, що вони достатньо різні. Тому мені дуже імпонує цей матеріал.

Гарячий віск трохи всотується в папір. У моїй жовтій роботі («Поверхня 2») можна побачити елементи малюнку, графіки. Це про текучість. Ці роботи ніби закінчені, але я знаю, що завжди їх можу порізати, зліпити наново, перетопити в якесь нове переживання, яке буде більш актуальне.

— Я також бачила елементи волосся у твоїх роботах. Це наче дифузія людини і землі. Живі люди — стабільна матерія, як і твердий віск; а при розкладанні чи розплавленні ці матерії стають нестабільними. Для мене твої роботи — це стабілізація нестабільного, таке собі застигання в часі. Це так значимо, що їх можна переплавити. Наче це і застигання, і водночас постійна трансформація?

— Так, бо мої емоції теж постійно змінюються. Я бачу щось нове і після реакції на це стаю іншою. Моя дипломна виставка називалася Inner Surfaces (внутрішні поверхні — англ.) — це теж про таку внутрішню поверхню.

— Що ти відчуваєш, коли формуєш віск?

— Для мене це достатньо терапевтично. Ти бачиш цю трансформацію, хаос, приймаєш його і не даєш себе зруйнувати. Грубо кажучи, це те, що роблять зараз українці. Мені це дає силу. Люди стійкі, ми дуже сильні. Цей матеріал дає це усвідомити.

— Це цікаво, бо в цьому така розбіжність: ти кажеш, що ми стійкі, а матеріал, з яким працюєш, — крихкий.

— Згодна, це дуже тонкий кордон.

— А що далі?

— Дуже хочу продовжувати працювати з цим. Переробляти, експериментувати. Хочу, щоб було масивніше, товстіше, глибше. На моїх роботах дуже багато шарів воску — це як шари людських переживань. Мені хочеться, щоб це було ще об’ємніше.

— Багато ж воску з Волині піде на твої роботи.

— (Сміється, — mm.). Волинь наша дуже багата, і я впевнена, що вистачить. Дуже рада можливості виставити ці роботи тут. Тому що вони були зроблені за кордоном, але про цей простір, про мою країну. Дуже сподіваюся, що людям зрезонує.

Подивитися роботи можна у LU Gallery.

Графік роботи:

вівторок, четвер, субота;

11:00—19:00.

Адреса:

вул. Мялковського, 8;

вхід — вільний.