Водохреще очима волинської художниці Оксани Ядчук-Мачинської

Минулого разу ми дивилися у вічі Христа на серії робіт Наталії Сацик «Любов — це око». Тепер пропонуємо зануритися у святкове тепло Водохреща на картині «Йордан» Оксани Ядчук-Мачинської.

Художниця народилася у місті Володимир та понад 50 років прожила у Луцьку. Її творчість — емоційна, символічна й глибоко лірична. У кожному полотні поєднані романтизм та філософське розуміння людини й природи, вміння побачити вічне у миттєвих проявах життя.

Образ птаха у небі, самотнього човна між очеретів волинського озера або плодів у старому кошику — це щире захоплення красою світу та відчуття глибокого задуму в усіх його дрібних проявах. А у витончених жіночих силуетах часто можна впізнати саму художницю: її стрункий стан, тонкі пальці, делікатні та ніжні риси обличчя.

Смак та тонке відчуття простору бачилися в усьому, чим оточувала себе мисткиня. В її художній майстерні поміж живописних робіт багато естетських дрібниць: керамічні вази чудернацьких форм, старі глиняні глеки з пензлями й мастихінами, букет зі сухих кукурудзяних качанів з розправленим на всі боки листям, лавандовий вінок на дзеркалі, засушена риба, яку колись приніс тато, програвач для вінілових платівок. У кожній деталі простору — смак й стиль художниці.

Картина «Йордан», яку ми пропонуємо вашій увазі, — це історія з символічним сюжетом у художніх образах.

Розгорніть фото і протягом трьох хвилин подумайте: 

• Чим наповнені глечики?

• Чому на Водохреще прийшли воли?

• Де сховався кіт?

Оксана Ядчук-Мачинська «Йордан», 1995

Картина «Йордан» Оксани Ядчук-Мачинської розповідає про одне з найважливіших зимових свят в українській традиції — Водохреще . 

У 1995 році ця робота стала для художниці однією з перших важливих заяв про себе як про живописицю. Уже тоді було добре видно її впізнаваний підхід: поєднання графічної чіткості форм із тонкою роботою з кольором.

Цей твір — метафора, поезія, у якій кожен мотив та деталь мають символічне значення. Художниця створює на полотні атмосферу свята з його морозами, неозорим засніженим світом і чистотою, яка бринить у повітрі. Ядчук-Мачинській вдалося точно зафіксувати цей стан — момент колективного відчуття віри, спільності й оновлення.

«У 90-ті роки ми переживали відродження українських традицій. Свята, обрамлені в народні звичаї, сприймалися по-особливому — це було вибухом: щось дуже наше, одвічне, але водночас свіже та нове. Люди йшли до церкви, брали освячену воду, переосмислювали цю традицію, прикрашали посуд, брали глечики. Тоді вималювався дуже гарний ритуал, який усі проживали, пропускали крізь себе», — розповідає мистецтвознавиця Зоя Навроцька.

Модне вбрання, відроджена кераміка та кіт

У силуеті жінки в шляхетному зимовому вбранні, зображеної на передньому плані картини, впізнається авторський почерк: довгі пальці, витончені риси обличчя, довга шия, захована в світле хутро модного кожуха, перегукуються з іншими жіночими образами, створеними художницею. Вона стоїть біля глечиків із чорнолощеної кераміки  — матеріалу, який у 1990-х переживав повернення і нове прочитання. Її поза стримана й урочиста, вона не поспішає і ніби тримає внутрішній ритм усієї сцени. Пухнастий білий кіт, що заховався поміж бокатих глеків, підсилює грацію та спокій жінки й додає домашнього настрою полотну — його присутність підкреслює зв’язок свята з побутом, а не лише з церковною традицією. 

Композиція побудована на контрасті статики й руху. Дівчина стоїть нерухомо, тоді як навколо неї рухається людський потік. Це спокійний, зосереджений хід — люди йдуть до ополонки без метушні, з повагою і внутрішньою зібраністю. Цей рух надає сцені відчуття спільної дії та ритуалу.

Там за рікою

Річка, вздовж якої розгортається дія, є візуальною віссю полотна, яка поєднує всіх персонажів в єдиному просторі священнодійства. Її течія під товщею льоду нагадує про плин часу і зберігання традицій. Вода на полотні не лише фізична, а й символічна: вона уособлює перехід, оновлення та межу між минулим та теперішнім, земним і духовним.

Динаміку посилюють і дзвони — вони ніби звучать у просторі картини, додаючи їй урочистості. Разом зі смугою річки, засніженим берегом і ритмом людських постатей вони створюють відчуття повільного, але значущого руху. Ця урочистість нагадує давні храмові розписи чи іконопис через спільне відчуття піднесеності й порядку.

Окрему роль у композиції відіграють воли. Вони відсилають до української різдвяно-водохрещенської традиції, коли освячують не лише дім і людей, а й увесь живий світ — господарство, тварин, двір. Це єдиний момент у році, коли, за народними уявленнями, святкують разом і люди, і природа. Воли тут постають як символ цієї спільності та сакральної рівноваги.

Колорит картини світлий, зимовий, але з легкою присмерковою ноткою — як у ясний морозний день, що переходить у вечір. Художниця передає відчуття холоду, чистоти повітря і води, коли простір ніби бринить тишею. Вся робота наповнена поетичністю й чуттєвістю, без ілюстративності чи побутового опису.

Ця робота стала знаковою у творчості художниці. Вона неодноразово експонувалася — в Луцьку, Києві, на республіканських виставках, у галереях і в Спілці художників. Сьогодні «Йордан» знову повертається до глядача як важливий етап її мистецької спадщини, у якому поєдналися поезія, традиція і сучасне бачення.

Малювати, як дихати

Оксану тягнуло до малювання з дитинства — іншого шляху для себе не бачила. Пензлі взяла до рук ще зовсім маленькою — у чотири роки, олівці й фарби завжди були під рукою. Хист до малярства мав тато художниці — Степан Володимирович. Бабуся Текля, з якою дівчинка проводила багато часу в дитинстві, вчила малювати, як уміла. Художній талант мають й сестри Оксани. В такому оточенні дівчинці здавалося, що малювати, як дихати, — вміють всі.

«Мені здавалося, що всі люди художники, що іншої професії немає, мені дуже хотілось виражатися. Навчалася завжди в природи, у тварин, в людей, в оточенні, любувалася світом, негативу не пам’ятаю», — ділилася мисткиня.

По натхнення вона ходила до лісу та у луцькі парки. На її сторінках у соцмережах фотографії з виставок перемежовані світлинами осіннього листя на бруківці, барвистих лісових грибів, дзеркальних відображень природи у воді. Втім, зізнавалася, реалістичне копіювання природи її цікавило менше, ніж портрети — символізм та змальовані психологічні стани можуть розказати більше, ніж фігуративне зображення букета вересу.

«Оксана по природі своїй була дуже тонка людина, мала вразливу душу, була чутлива до чиїхось думок, до Божого світу. Вона вміла бачити і вміла відчути. Її творчість — це така невпинна боротьба за те, щоб передати достеменно те, що вона бачить і відчуває, постійно боролася за відповідність. У тонкості, незначних, на перший погляд, деталях вона могла бачити всесвіт і вперто та наполегливо хотіла передати це у намальованому листку чи квітці. Коли їй щось не вдавалося, могла навіть плакати — творчість була її життям, її суттю», — згадує Зоя Навроцька.

Оксана Ядчук-Мачинська не наслідувала жодну конкретну школу чи вчителя. У неї не було наставника, свій шлях випрацювала сама. Її амплуа швидше належить до графічного живопису, а не до певної мистецької школи. Свій безперечно впізнаваний художній почерк мисткиня виробила поступово: багато експериментувала, пробувала різні підходи й аналізувала, що подобається, а що — ні. 

Образ жінки — головний у творчості художниці: аристократичні фігури з пронизливим поглядом чи романтичним замилуванням, оголені, вразливі, замислені. Її живопис — це емпатійне дослідження різних відтінків емоційних станів жінки-філософині, самітниці, мрійниці, закоханої. В кожному образі впізнається сама мисткиня — витончена, глибока, емпатична.

Хранителька давньої живописної техніки

Після закінчення навчання Оксана працювала художницею-оформлювачкою у Волинському художньо-оформлювальному комбінаті , який забезпечував Луцьк та область різними художніми роботами — від плакатів до оформлення інтер’єрів і будинків моди. 

Перші два роки вона виконувала стандартні завдання: спочатку оздоблювала дитсадки, згодом з’явилися масштабні замовлення. До художниці вишикувалась черга замовників на три роки. За час роботи на комбінаті навчилася багатьох базових навичок, якими користувалася все життя: ґрунтувати полотна, натягувати їх і працювати з основами. Самостійно опанувала унікальну техніку енкаустики — давнього виду живопису, в якому фарби наносилися розігрітими й закріплювалися вогнем для яскравості та довговічності зображення. 

Робота — фізично складна: треба стояти на драбині, знімати старе тинькування й робити нове, рулони марлі, варити столярний клей відрами і нейтралізувати гіпс, щоб він не загус. Це були об’ємні та важкі роботи, які потребували точної координації та терпіння. В майстерні збереглася стара палітра, у якій художниця варила сухі пігменти на водяній бані, й одразу наносила їх на стіну, стрибаючи з драбини до каструлі. Майстрів, які в Україні працюють в цій техніці, можна перелічити на пальцях, на Волині таке вміла лише Оксана. 

Дві війни

Початок повномасштабного вторгнення у 2022 році художниця переживала важко, багато плакала. Казала: «Мій храм душі розбила війна». Складний психологічний стан сублімувала в мистецтво — малювала на звороті календарних листків, коли не було вільних полотен. Так у перший день великої війни з’явилася одна з найбільш емоційних робіт з Богородицею в сльозах на тлі згарищ зруйнованих будинків.

Тоді ж дізналася про хворобу, яка зрештою здолала її наприкінці 2025 року. Тривалий час не мала моральних та фізичних сил малювати, але створювала образи в уяві. Під час ремісій, коли могла тримати в руці олівець, змушувала себе працювати — робила замальовки етюдів, записувала думки в блокнот. Частину ескізів цього періоду вона втілила у живописі, який разом із малярством різних років лучани могли побачити в луцькому художньому музеї на виставці «Мій шлях» (листопад 2024 року) та в обласній бібліотеці для юнацтва в експозиції «Крізь призму часу» (вересень 2025 року).

Картину «Йордан» можна побачити на виставці «Зимові салони 2025» у Галереї мистецтв, яка триватиме до 11 січня.

Графік роботи Галереї мистецтв: 

будні 11:00–18:00, вихідні 11:00–15:00.

Адреса: вул. Лесі Українки, 24-А.

Довідково. Оксана Ядчук-Мачинська народилася 23 серпня 1964 року у м. Володимирі-Волинському (тепер Володимир). 1973 – сім’я переїхала до Луцька. Навчалася у Луцькій дитячій художній школі, Київському художньо-промисловому технікумі (тепер Київський державний інститут декоративно-прикладного мистецтва і дизайну ім. М. Бойчука) на відділ художнього оформлення. 

Працювала у Волинському оформлювальному комбінаті як художниця-дизайнерка. Багато працювала в царині станкового малярства. Брала участь у групових та персональних виставках в Україні, Фінляндії, Словаччині, Канаді. 

З 1992 року була членкинею Спілки художників України. 

6 грудня 2025 року Оксана Ядчук-Мачинська померла після тривалої боротьби з хворобою.