«В армії у тебе немає завтра. Вчора теж немає». Історія ветерана Тараса Хоміча

Коли ми десь у Луцьку купуємо симпатичне горнятко з курочками, сердечками чи звірятками на ньому, то не завше знаємо: за кожним із них може стояти історія війни. Або ж — історія повернення з війни. Як у Тараса.

Пошуки

Тарас Хоміч або ж Раста вирішив піти до війська ще до початку повномасштабного вторгнення. Уперше спробував долучитися до військової справи ще у 2014 році — після вишколу у військовому ліцеї в Луцьку. Тоді його плани перекреслили проблеми із зором.

У січні 2022 року Тарас знову почав готуватися до служби. Стежив за формуванням підрозділів територіальної оборони, проходив тести й заповнював документи. Військово-лікарську комісію завершити не встиг: сертифікати від психолога та нарколога отримав напередодні вторгнення.

Після 24 лютого Тарас звернувся до тероборони, але там попросили чекати на дзвінок. Згодом повідомили, що повернуться до питання після війни. Чоловік пішов до ТЦК і став шукати інші можливості потрапити на службу.

— Перш за все, мені було цікаво, — пояснює своє рішення чоловік, — дехто пішов, ну то чого я не можу піти.

Приблизно пів року він регулярно їздив до ТЦК, намагався потрапити до різних підрозділів, залучав знайомих, повторно проходив ВЛК та отримував повістку за повісткою. Загалом їх назбиралося близько десяти. У ТЦК навіть жартували: «Хоміч, ви до нас, як до школи ходите. Отримаєте восьму повістку — подарую каремат».

Однак через зір йому знову відмовляли. Після численних поїздок чоловік припинив спроби й ліг у лікарню.

— Мотивація пропала, я зупинився. Можна сказати, що пішов від зворотнього: якщо Мухаммед не йде до гори, то гора прийде до Мухаммеда, — жартує Тарас.

У листопаді 2023 року Тараса мобілізували до Кам’янець-Подільського навчального центру. Після проходження базової загальновійськової підготовки та здобуття спеціальності хіміка він потрапив до 704–го полку радіаційного, хімічного, біологічного захисту.

Дерево, фестивалі та Майдан. Молодість

Тарас народився в Луцьку, закінчив школу № 2. Батько з дідом були столярами — виготовляли двері та вікна, а іноді робили й човни. Поруч із ними юнак студіював ази цієї професії. Різьбу по дереву опановував в Луцькому професійному коледжі будівництва та архітектури.

Перша офіційна робота — в онкодиспансері. Працював разом із батьком, стежив за господарством лікарні. Пізніше шліфував навички столяра на виробництві меблів, а паралельно вивчав програмне забезпечення автоматизованих систем у Луцькому біотехнічному інституті імені Юрія Бугая.

Молодість Тараса припала на початок двохтисячних — розквіт субкультур та фестивалів: «Тарас Бульба» у Дубні, «Підкамінь» та «Свірж» на Львівщині. Одна з весняних поїздок у Косів, що на Івано-Франківщині, стала доленосною. Тараса так захопила Гуцульщина, що він вступив до Косівського інституту декоративно-прикладного мистецтва та став вивчати обробку металу.

Там познайомився з Юлею — майбутньою дружиною. За три роки у пари народилася донька Софія, а після навчання Тарас повіз сімʼю на Волинь.

Згодом у житті Тараса була Революція Гідності. Тиждень проводив вдома, а тиждень — у Києві, на Майдані, і так цілу зиму. Збирав автомобільні шини, чергував уночі, не давав революції погаснути.

Футболки на надувному матраці

У той же період у Юлії та її університетської подруги Ольги Щепної зародилася ідея створити власну майстерню «Ряба Вош». Ольга займалася текстилем, Юлія — керамікою та прикрасами. Назву дівчата теж придумали разом. Шукали щось незвичне. Переглядаючи книжку з української міфології, натрапили на вошу — символ удачі, везіння та багатства. Так і з’явилася «Ряба Вош».

— Уперше ми поїхали на фестиваль у Криворівню . Все, що мали з собою, — це рюкзаки та Софія. Пам’ятаю, як було холодно. Продавали футболки з малюнками тварин на надувному матраці. Люди приходили й купували, — розповідає чоловік.

Пізніше за гроші з весілля подружжя замовило спеціальну пічку для виробів з кераміки. Так Тарас став гончарем, а дружина розписувала посуд. Продавали його на ярмарках, а кошти відкладали, аби збудувати свій дім. Сімʼя Хомічів більшала — народився син Устим.

Поступово зростала і родинна справа: з’явилися свій магазин, майстерня, замовники горняток, чашок та тарілок, декору з усієї України та світу. Хоча серед іноземців, ділиться Тарас, найбільшою популярністю користуються баночки для зберігання праху померлих домашніх улюбленців, які «Ряба Вош» робить як індивідуальні замовлення.

Навчитися любити сюрпризи

Коли почалася повномасштабна війна, подружжя відвезло дітей до бабусі на Львівщину. Тарас розпочав свою майже дворічну мобілізацію, потрапивши зрештою до 704-го полку РХБЗ, який згодом став бригадою. Пройшов військове навчання в Чехії, де зустрів своє сорокаріччя.

У квітні 2024 року вирушив на Донбас. Підрозділ базувався під Краматорськом, а працювати військові їздили за Торецьк. Тарас із побратимами облаштовували інженерні оборонні споруди, щілини, бліндажі та укріплення.

— Бригада заганяла трактори, копала траншеї. Якщо був бліндаж, то робили яму, застеляли деревом, клали колоди, а на них ставили готову бочку, де могли розміститися четверо бійців — чотири лежаки було. Все це обшивалося. Робився коридорчик, закладався один накат, насипалася земля, потім другий накат — і знову земля. Всередині ще були буржуйки. От це вже було інженерне диво, — пригадує Тарас.

Працювати в передучутті невідомого було непросто.

— Жити весь час і чекати сюрпризів — це треба навчитися любити сюрпризи. А їх багато, — ділиться він.

Останній ліс Донеччини

— Це було друге завдання на іншому напрямку. Нам показали один-єдиний великий ліс у Донецькій області. Треба було цей весь ліс прорізати: три на два кілометри затягнути колючим дротом і пустити єгозу .

Спочатку нас сюди привозили по 40 чоловік, а в кінці ледве назбиралося десятеро. Це вже була середина жовтня, початок листопада. Після перших чисел листопада вже особливо ніхто не хотів туди їхати.

Ми заходили, працювали. Дрони літали постійно. Одного разу приходимо, чуємо — наша мінометка працює: гуп, гуп, гуп. Ми її не бачимо. Весь ліс гуде, як рій. Дрони літають. Ти не знаєш — наш чи не наш. Ховаєшся.

Потім починаємо розгортати єгозу і чуємо, як хтось кричить: «Скид!». Поранило двох хлопців. Їм ще не було 25 років. Одному наскрізь пробило литки, посікло пальці, але ногу врятували. Іншому осколок зайшов у лопатку — він досі з ним ходить. По черзі несли поранених до евакуації чотири кілометри. Самі в бронежилетах, касках, із боєкомплектом. Це зайняло дві години.

Найгірше — з нами не було спеціалізованого медика. Як тільки почалися перші поранення, ми сказали: «Медика нам треба». А нам: «Немає, все зайнято».

Це був найбільший ліс Донеччини, можна сказати, і — останній, бо більше лісів я там не бачив. Точніше, більші були, але вже окуповані.

Фронтові світлини

Під час розмови Тарас гортає галерею в телефоні й показує фотографії з фронту. На багатьох — його побратими, з якими він разом працював на позиціях, жив, виїжджав на завдання та переживав обстріли.

Про кожного розповідає: той працьовитий, той зі складним характером, цей міг стати офіцером, але не хотів пов’язувати себе з відповідальністю та паперовою роботою. Розповідає і про тих, чиє життя після служби змінилося, про проблеми зі здоров’ям, стосунки з родинами та повернення до цивільного життя.

На світлинах тимчасові домівки військових та робота: облаштовані укриття, побут у польових умовах, техніка, ліс і позиції.

— Ранкову каву п’єш і тільки дивишся, як в атмосферу заходить КАБ, — згадує чоловік, показуючи відео з фронту.

Серед сотень світлин найдовше зупиняється на фотографії з лісу, де на фоні голих осінніх дерев стоять ледь усміхнені побратими Тараса.

Попри небезпеку та пережите на фронті, Тарас не каже, що шкодує про рішення піти у військо.

— Я сприйняв цей факт, що я у війську. Тут уже нема куди дітися і нема чого жаліти, — говорить він.

…

Після майже двох років служби Тарас Хоміч повернувся додому через народження третьої дитини. Каже, що до цивільного життя досі не звик.

Чоловік знову долучився до сімейного бізнесу, розвиває майстерню та виховує трьох дітей — Софію, Устима та Гната.

Паралельно хоче розвивати в Луцьку пластовий рух , бути для дітей виховником. Такий досвід він уже мав, коли його донька Софія долучилася до скаутів. Нині він запрошує долучатися до «Пласту» в Луцьку всіх, хто хоче стати частиною спільноти.

На запитання, чи змінилося після війни його розуміння того, заради чого він воював, Тарас не має однозначної відповіді.

— Напевно, воно досі формується. Я не знаю, заради чого я воював. Поки що не знаю. Спостерігаю, — каже він.

Проте з війни Тарас виніс передусім розуміння відповідальності — за себе, свої вчинки та рішення. Намагається жити сьогоднішнім днем:

— В армії в тебе немає завтра. Вчора теж немає. Ти живеш сьогоднішнім днем. У будь-який момент може прийти розпорядження, наказ — і треба їхати. Я не забігаю наперед. Хочеш насмішити Бога — поділися з ним своїми планами.

Історію опубліковано в межах проєкту «Всі пішли на фронт: після». У цих текстах misto.media розповідає, як війна вплинула на життя військових чи ветеранів, як вони долають виклики і планують своє майбутнє в громадах. Він є продовженням документального проєкту misto.media «Всі пішли на фронт» про військових ЗСУ та їхні професії до повномасштабного вторгнення, що реалізовувався впродовж 2023-2024 років. Його метою було розповісти про лучан, які прийняли однакове рішення: залишити все і йти захищати Україну, їхню мотивацію і волю.