Кольорові історії на стінах-полотнах Луцька. Бути чи не бути

З кожним роком стінописів у Луцьку більшає. Вони різні. І стали вже обличчям міста. Щодо деяких з них часом навіть вибухали скандали.

Якими ж мають бути мурали? Простими і зрозумілими? Вони мають спонукати замислитися? Репродукціями відомих робіт чи авторськими? Що, взагалі, доречно в місті, а що — ні? Хтось регулює цей процес, і чи потрібно це робити взагалі?

«Кожному місту потрібен прозорий механізм затвердження муралів»

Художник Андрій Кальков виступає за чистоту творчості. Розповідаючи про свій шлях, каже, що у світі існують кардинально протилежні думки про те, ким є художник. Одна з них про те, що кожен є художником вже з народження, інша — що художник це лише результат величезної праці й освіти.

«Важко однозначно сказати, яка з цих версій є правильнішою, думаю, ми не знайдемо однозначної відповіді, бо істина завжди десь посередині. У Луцьку усе почалось із графіті, приблизно у 2000-2001 роках. Ми були ще дітьми, які ходили в художню школу і відкрили для себе новий мистецький засіб, який побачили на стінах Луцька, і почали робити свої перші „куски“, переважно на „заброшках“ або нелегально на стінах міста.

Сформувалась певна тусовка, потім кожен пішов здобувати мистецьку освіту і за цей час переосмислював і формував свій світогляд, графіті починало ставати стритартом. Свою першу стіну я безнадійно зіпсував, адже обіцяв замовникам виконати зображення таке як на ескізі, проте у мене не вийшло. Пощастило, що цими замовниками були мої батьки, та стіна була не публічною. Перший публічний розпис, на який мені дали дозвіл у місті, я зробив, маючи за плечима 10 років навчання», — розповідає художник.

Він хоче привернути увагу до важливих змін на краще, чого можна досягнути, зокрема, й шляхом діалогу. Як приклад наводить Київ — 23 листопада там запровадили заборону на створення муралів, а міська рада обіцяла розробити прозорий механізм їхнього затвердження.

«Міська рада столиці обіцяла розробити прозорий та відкритий механізм затвердження муралів. Чи, взагалі, реально це зробити? Так, і не лише у Києві. Ідеалу не досягнути ніколи, проте варто спробувати. Адже чим більше буде публічних обговорень про доцільність, доречність, ідею та засоби, чим більше митець та спільнота ставить собі запитань — тим більше буде шансів не допустити грубих помилок», — вважає він.

Але останнім часом в Україні виникало немало скандалів навколо муралів, настінні розписи досягли певного піку «чорної популярності», і те, що мало в ідеалі бути інструментом мистецтва, перетворилось на інструмент досягнення егоїстичних цілей — заробити, каже Кальков. Він додає: було багато подій, які сформували негативне ставлення до муралів.

«Відсоток дійсно якихось цікавих та якісних проєктів падає, як і мотивація професіоналів. Далі — знову скандали, петиція про заборону муралів у столиці, яка набрала достатню кількість голосів»

Андрій Кальков

За його словами, дозволи на мурали сьогодні видають люди, які не мають компетенції, допускаючи грубі помилки.

«Публічний простір — це дуже важлива річ, він відображає рівень культурної свідомості країни й істотно впливає на психологічний рівень нашого життя. Аби вносити якісні зміни та відновити розвиток зіпсованої галузі, потрібно створити діалог між кожним охочим створити мурал та досвідченою спільнотою кураторів, мистецтвознавців і митців, громадських організацій. Поки що дозволи на мурали видають люди, які рідко володіють компетенцією, допускаючи грубі помилки, яких можна було уникнути», — підсумував свою позицію художник.

Недостатньо малювати «красіві зрозумілі картінкі»

На думку луцького художника Андрія Присяжнюка, проблема неякісних муралів існує, бо ніхто не хоче формувати смаки, бо це як непопулярні рішення в політиці.

«З мого досвіду та спостереження проблема неякісних муралів полягає в бажанні задовольняти пересічного глядача, який не має розуміння, як краще. Щоб задовольняти масового глядача, достатньо малювати „красіві зрозумілі картінкі“. Майже ніхто не хоче формувати смаки.

Дуже мало випадків, коли організаторами та кураторами проєктів з реалізації стінописів, є люди, які мають досвід і необхідні знання. Здебільшого таких фахівців немає і в командах організаторів.

Найчастіше замовниками або організаторами розпису стін є чиновники, політики, громадські організації тощо, не дотичні до цієї сфери. Всі ці люди без досвіду та потрібних знань, спираючись на вподобання оточуючих, свої смаки і маючи змогу ухвалювати рішення, обирають для співпраці гнучких художників-виконавців. Останні, своєю чергою, втілюють побажання замовника за винагороду, хоча насправді мали б формувати смаки глядача та нести сенси, користуючись своєю унікальною візуальною мовою», — каже художник.

За словами Присяжнюка, робота художника має враховувати навколишнє середовище, бути візуальним та концептуальним доповненням в ідеалі.

«Гарний приклад якісних проєктів з муралами — це 4/8 Галерея. Цей простір не ставить за мету задовольняти некомпетентних глядачів, виконувати умови та розкривати теми грантодавців.

Галерея ставить за мету розповідати про сучасних художників, створювати діалог між глядачем і художником, давати змогу художнику розкривати свою тему та використовувати свою візуальну мову, враховуючи те, що простір відкритий і публічний. В часи ковіду я був співорганізатором фестивалю Lutsk WallKing. Стінописи, які з’явилися в результаті, вважаю гарним прикладом. Зокрема робити Тараса Довгалюка, Сергія Радкевича, Сергія Греха, Віталія Греха, Володимира Федусіва», — розповів Андрій Присяжнюк.

Також художник поділився прикладом своє найвдалішої роботи.

«Робота з існуючою на фасаді мозаїкою. Мурал монохромний, щоб не перевантажувати простір. Заховані вікна обведені червоним. Стовп стає в ритм з вертикальними ялинками. При роботі над ескізом я радився з архітектором, що також є прикладом ґрунтовного підходу», — підсумував він.

«Пропоную митцям підтримувати, а не топити одне одного»

Луцький художник Юрій Чайка вважає, що настінні розписи мають нести або інформацію, або емоцію, або інтер’єрну дизайнерську концепцію. Його підхід до правил трохи інший.

«Це може бути як узгоджена, так і неузгоджена з місцевим самоврядуванням дія. Я рекомендую узгоджувати. Так, стритарт — це публічний простір, але чомусь вважається, що це відразу надвідповідально, і художник ніби вже комусь щось винен. Не погоджусь. Це мертвий совок. Художник повинен реалізовуватись будь-де, будь-як, аби це не суперечило моралі та законодавству. Оцінку поставлять час та люди», — вважає він.

Юрій Чайка вкотре нагадує, що мистецтво не має меж. Тим воно і цікаве.

«Існують різні погляди на підхід художника до подібної роботи. Одні вважають, що це має бути суспільно-корисний сюжет, інші — що індивідуально-мистецький, треті виконують політичні чи маркетингові замовлення. Але найголовніше те, що художники творять, тобто роблять свою роботу, тобто знаходяться на своєму місці, коли кожен індивідуальний, цікавий і активний.

Кожен робить правильно (немає шкали правильності). Я зрозумів, що працює лише один критерій — подобається або не подобається. Звісно, потрібен досвід, наявність ідеї, проєктів, напрацювань. Я більше станковий художник, але маю трохи муралів у Луцьку та інших містах. Роботи різні тематично та масштабно, особисті та на замовлення. Перший стінопис зробив близько 15 років тому», — каже він.

Автор виділяє авторський проєкт People of the city. Це зображення (ілюстрації в стилі колаж) на стінах відомих і цікавих жителів міста. Тих, яких знають, пам’ятають, які є менш чи більш відомі.

Чи мають бути стінописи лише авторськими? Юрій Чайка в цьому питанні не настільки категоричний.

«Взагалі, позичати, купувати і реалізовувати чиїсь ідеї — це нормально (в ідеалі мати дозвіл на використання ідеї). Лише потрібно підписувати: якщо картина — то репродукція, сувенірна, рекламна продукція, інтер’єрний живопис… Все створено на основі чогось. Ми, врешті-решт, теж є плагіатом наших батьків», — підсумував Юрій Чайка.

«Навіть у голих площинах є своя краса»

Мурали навряд чи можна вважати якимись елементами монументального мистецтва, вважає головний архітектор Луцька Веніамін Туз. Він же висловлюється категорично проти будь-яких зображень на фасадах будинків.

«Є винятки, але це дуже поодинокі випадки. На жаль, я у своєму житті зустрічав дуже обмежений перелік справді цікавих художніх об’єктів якраз у цій формі. У Луцьку є зображення, які дуже посередні. Як за художнім виконанням, так і за змістовим наповненням. Є в Україні приклади, де ситуація трошки краща. Є абсолютно катастрофічні ситуації. Добре, що в Луцьку немає настільки жахливих прикладів цього виду живопису. Але я категорично проти. Я за те, якщо це справді монументальне мистецтво, то хай цим займаються відповідні художники, які мають освіту і фах», — заявив він.

Веніамін Туз вважає, що стінописи майже ніде недоречні у Луцьку.

«Якщо є гола площина торця будинку, то це зовсім не означає, що його треба відразу замальовувати. Та навіть у голих площинах є своя краса. Кажу це як художник та архітектор: об’єкти архітектури працюють не так, як станковий живопис. У чому проблема художників, які це роблять? Щоб створювати об’єкти живопису на стінах, треба мати масштаби мислення. І відповідно — теми, які мають там зображатися, мають бути актуальними на багато років вперед і вписуватися у контекст. До цього треба ставитися відповідально», — переконаний архітектор.

За його словами, немає значення, на яких стінах хочуть створити мурал, погодження — треба. Наприклад, навіть якщо ОСББ хоче на своєму фасаді створити якийсь стінопис, все одно воно повинно погоджувати ці фасади в головного архітектора. Утім, чіткого документа, який би однозначно регулював цей процес, немає. «Був період сплеску, піднесення у 2014 році, аби цей стан якось відобразити. Ніхто не проти. Але подавайте якусь цікаву ідею, яка варта того, щоб вона існувала в місті й була актуальна надовго. Були декілька звернень про те, що хтось хоче зробити якийсь мурал. Все завжди закінчується тим, що ми кажемо: „Подайте, будь ласка, ескіз ваших намірів“. І на цьому все, бо ескіз намалювати дуже важко», — розповідає Веніамін Туз.

«Мистецтво муралів має підсилювати міську ситуацію»

У законодавстві є нюанси щодо погодження фасадів, каже співзасновник архітектурної студії parallel.architects Тарас Пахолюк. Регулювати цю процедуру та видавати дозвіл має місто. На його думку, коли видається дозвіл на мурал, і художник, і місто мають аргументувати, яким чином стінопис покращить ситуацію конкретно там.

«Міська адміністрація має регулювати, тому що це стосується міста. Можна назвати це ремонтом або реконструкцією будівлі. Відповідно на це має бути дозвіл.

Чи потрібна ця регуляція взагалі — дискусійне питання. Десь доречно, десь — ні. Загалом, все залежить від ситуації. Графічне мистецтво на фасадах має нести якийсь сенс і збагачувати сам простір, насичувати його. Тобто, якщо там немає життя, цей стінопис має зробити так, щоб це життя туди повернулося. Здебільшого мурали робляться на стінах багатоповерхівок старої забудови. Це зазвичай торцеві стіни, які базово не були ніяк задекоровані. І через це людям хочеться напхати купу декору, щоб це не було надто порожньо, бо вони втомилися від сірості, і хочеться кольору просто до неймовірності. З мого досвіду так це працює. У деяких моментах це доречно, бо все залежить від ситуації. Я, взагалі, не поділяю думку про те, що мистецтво в місті може бути абстраговане від міста», — вважає він.

Без документа, на який можна опиратися, з’являються суб’єктивні думки щодо муралів, вважає луцький архітектор.

«Загалом місто не має структурного документа або концепції розвитку міста. Для того потрібна візійна стратегія розвитку. Як приклад того, що робиться в місті, ми можемо навести дослідження Urban Vision Lutsk, що вже проводиться другий рік. Саме такий документ дасть можливість мати точку опори щодо такої комунікації. Зараз це відбувається, тому що не має точки опори, немає документа, на який можна опиратися. І тому з’являються суб’єктивні думки тих чи інших людей — з приводу красивого чи не красивого», — зазначив він.

У Луцьку треба створити містобудівну раду, до складу якої будуть входити не тільки працівники управлінь, але й фахові експерти, що працюють у сфері містобудування.

«Я не підтримую історію, що кожен будинок потрібно малювати у всі кольори веселки. Для мене це абсурд. Всі функціональні кольористичні рішення мають бути аргументовані містобудівною ситуацією і планом на розвиток того чи іншого району. В місті має бути містобудівна рада серед архітекторів. Це не мають бути виключно люди з департаментів, це мають бути архітектори, міські планувальники, люди, які працюють з містом», — підсумував Тарас Пахолюк.

Мають бути певні запобіжники

Питання муралу — це питання публічного простору, а не приватної території. На приватній території може бути розміщений будь-який контент, якщо він не порушує якихось етичних або технічних вимог. А ось мурали зображаються на відкритих ділянках, які може оглядати чимала кількість людей. Цей простір має контролюватися муніципалітетом і спеціальними відділами, які відповідають за зовнішній вигляд міста, наголошує автор каналу «Культуртригер», кандидат соціологічних наук Богдан-Олег Горобчук.

«Якщо говорити про принципи підбору муралів, то вони мають перегукуватися з фірмовим стилем міста. В ідеалі у містах має існувати політика поводження з артоб’єктами в міському просторі, яка б регулювала місця, де такі артоб’єкти можуть бути розміщені. У місті може бути навіть список таких місць», — каже він.

З його слів, зображення на стінописі має узгоджуватися з загальноміською концепцією візуального стилю міста.

«Одна справа, коли ми говоримо про таблички, вказівники, рекламу та її використання. Це технічні речі, які мають регулюватися за однією логікою. А з муралами — складніше, бо це передовсім артоб’єкт, і має бути система, що визначає міру його потенційної культурної цінності. В міському просторі не повинно бути неякісного арту, непрофесійно виконаного», — наголошує він.

Щоб визначити, чи якісний цей арт має існувати кілька запобіжників, додає Богдан-Олег Горобчук.

• Має бути комісія, до якої б входили працівники муніципалітету та експерти з арту, які могли б верифікувати якість пропонованих муралів. Ця комісія може оцінювати й мурали, які зображуються на стінах житлових будинків, де є ОСББ.

• Має бути визначений перелік місць, де можна створювати стінописи.

• Місто може затвердити річний план із залучення площ під мурали.

• Щоб на стінах з’являлися якісні артоб’єкти, можна проводити конкурси чи організовувати фестивалі, запрошуючи митців.

• Автори мають показувати ескізи стінопису.

• Також авторам варто вказувати, які матеріали будуть використовуватися: чи не зіпсують вони фасад, чи не зіпсується з часом сам мурал.

Як приклад, Богдан-Олег Горобчук називає місто Монпельє у Франції. Там нові будинки тепер зводитимуть лише з витворами мистецтва на фасаді, пише The Village. Це місто стане першим у країні та у світі, яке зобов’язує включати мистецтво в процес архітектурного проєктування, зазначає видання. Таку вимогу запроваджують для того, щоб зробити сучасне мистецтво частиною повсякденного життя. Згідно з новими правилами, кожен забудовник має інтегрувати у свій проєкт витвору мистецтва — скульптуру, вуличну інсталяцію тощо. Погодити ескіз має комітет, відповідальний за художнє управління.

До слова, у червні Київська міська рада підтримала проєкт рішення про створення комісії з питань погодження ескізів та локацій розміщення стінописів у столиці, повідомляє Суспільне. Комісія працюватиме за відкритою процедурою та враховуватиме численні фактори у процесі погодження нових муралів. До складу комісії увійдуть фахівці в галузях мистецтвознавства, урбаністики, краєзнавства, архітектури, культурології та охорони пам’яток, а також представники профільних столичних департаментів. Вони дбатимуть про збереження естетики міста.

Мурали Маріуполя, Бахмута, Києва, що стали символом свободи та надії під час війни в Україні

У час війни в українських містах мурали набули глибшого значення, аніж просто стінописи — це не лише красиві картини, але й спосіб розповідати історії та виражати почуття у важкі часи. Вони допомагають принести надію і кольори на вулиці. Теми стінописів часто відображають боротьбу і стійкість місцевих жителів. Вони можуть зображувати сцени єдності, миру та сили і бути всім нагадуванням про необхідність залишатися сильними навіть у важкі часи.

• Маріуполь. Після того, як місто вистояло у 2014 році, на його стінах розцвіло так багато історій про незламність. Вони й зараз живуть у спогадах українців. Кожен мурал у Маріуполі мав свою унікальну історію, хоч всі вони тепер знищені.

У 2018 році київський стритарт художник Олександр Корбан створив новий мурал у Маріуполі, на якому зобразив тендітну шестирічну дівчинку Мілану, чиє життя скалічила війна на Донбасі і зробила сиротою на Донбасі. Малюнок тепер залишився лише у фотоархівах.

Однією з найважливіших особливостей муралів є їхня здатність об’єднувати людей і спонукати до розмов. Вони слугують формою публічного мистецтва, доступного всім, незалежно від віку, соціального статусу чи походження.

«Мурали мають силу об’єднувати громади та надихати на позитивні зміни», — пояснював Олександр Корбан.

• У 2020 році, у тоді ще живому місті Бахмуті, відкрили два неймовірних мурали під назвою «Громада щасливих людей» і «Бахмут — місто, відкрите для добра». Їх створила творча група Kailas-V до дня міста. Під час боїв за місто російські окупанти знищили будинок, але в пам’яті місцевих жителів він назавжди лишиться символом міста-фортеці, що до останнього стримувало наступ ворога.

• У липні 2023 року в Києві, на вулиці Златоустівській, 23 (у Шевченківському районі) відкрили мурал «Сім’я для чотирилапого», присвячений адаптації безпритульних тварин. Його розробила також творча група Kailas-V.

За основу малюнка взяли фото американського фотографа Кристофера Очіконе. Там зображена Анастасія Тиха — зооволонтерка, яка разом з чоловіком під час наступу росіян на Київ врятувала понад 30 тварин з інвалідністю, евакуювавши їх з Ірпеня. Її фото у перші дні війни облетіло світ і стало прикладом людяності українців.