4 сценарії для закинутих будівель Луцька

Тріщини, розбиті шибки, старі будівельні паркани, хащі та гори непотребу — така картина типова для багатьох закинутих споруд у Луцьку.

Вони відлякують туристів та приваблюють осіб сумнівної поведінки, водночас — це величезний потенціал, який не пізно використати. Досліджували — як.

Чому з’являються такі локації

Причини появи будівель-пусток можна структурувати так:

• наслідок економічної кризи, коли забудовники не мають можливості завершити об’єкт;

• зміна технологій або функцій (коли заводи та фабрики втрачають колишні сенси та доцільність у новій економіці);

• зміна намірів або фінансового становища власників;

• виїзд власників будівель за кордон або судові баталії за майно.

Перейдімо до луцьких прикладів, аби показати наочно.

Уже не перше переродження за свою історію переживає приміщення фабрики «Лучанка» на вулиці Млиновій (неподалік від дитячої залізниці). Назва вулиці натякає, що колись тут виробляли борошно — це був родинний млин родини Фрідманів. А після Другої світової війни держава вирішила закрити іншу потребу — в одязі та текстилі.

Коли Союз луснув і планова економіка поступилася ринковій, з’явилися конкуренти з-за кордону, текстильну фабрику скоротили. Нині тут частина приміщень в оренді. Але споруда набуває нових барв. Вона пробує себе як локація для фестивалів, публічних заходів. Наприклад, тут був фестиваль «Метушня» із ярмарком локальних брендів.

Через диджиталізацію «Укртелекому» частина приміщень стали непотрібні, адже відпала необхідність у великій площі для громіздкої техніки. Наприклад, приміщення на вулиці Лесі Українки, 52 уже у 2025 році готують до роботи креативного хабу «Або Або». Частково простір вже розпочав змінювати діяльність, тут відбувалися мистецькі події та фотовиставка.

У деякі занедбанки вдихнути життя важко, оскільки непросто встановити їхніх власників. Або ж майно може перебувати в заставі чи бути предметом судової тяганини. Яскравий приклад — історичний будинок 18 століття на вулиці Плитниця, 7, біля мурів Луцького замку.

Його приватизували на початку 2000-х, а з 2018 року за право власності на споруду судяться родичі. І доки це триває — будівля руйнується.

Трапляється, що власник помер, спадкоємців немає, а майно «висить у повітрі». У таких випадках громада може визнати його відумерлим і перевести в комунальну власність. Але це рідко відбувається на практиці, каже адвокат Олег Огородник.

Юрист коментує історію ще одного занедбаного будинку на вулиці Світлій. Мова йде про недобудований спортивно-оздоровчий комплекс поблизу дитячої залізниці. На територію споруди часто пробиралися діти й у 2024 році один із підлітків впав та отримав травму. Як повідомляють медіа, власниця будівлі мешкає у Швейцарії та фактично нею не опікується.

Адвокат Олег Огородник пояснює, що будь-яке будівництво, навіть якщо воно «заморожене», мають організувати так, щоб запобігти можливим нещасним випадкам. До прикладу, має бути захисний паркан. Інакше передбачена адміністративна відповідальність.

Який шлях обрати для відновлення

Якщо бажання та ресурси на відновлення історичних будівель є, існує чотири шляхи. Це реставрація, реконструкція, реновація і ревіталізація. Основна різниця у тому, наскільки змінюється зовнішній вигляд та функція будівлі, розповідає архітекторка та урбан-дизайнерка з офісу міського розвитку Urban Reform Олена Мельник.

• Реставрація передбачає максимально точне відновлення будівлі та підкреслення її історичної та культурної цінностей.

• Реконструкція дозволяє повністю змінити як зовнішній вигляд, так і функцію будівлі.

• Реновація зазвичай означає косметичний ремонт, проте функція, яку виконує будівля, залишається такою ж.

• Ревіталізація передбачає, що зовнішній вигляд будівлі зберігається, проте внутрішнє наповнення та функція можуть змінюватися.

Останній пункт — найцікавіший для урбаністики, вважає Олена Мельник.

Ми не зносимо, не зашиваємо саму будівлю, ми показуємо, що тут було до цього, особливо ззовні. При цьому можна змінювати внутрішній простір, щоб дати новий функціонал.

Олена Мельник,
урбаністка.

Особливо корисною ревіталізація може бути для архітектури радянського періоду, зокрема територій колишніх заводів: такі об’єкти часто розташовані в межах міст, мають велику площу, але незначну історичну та культурну цінності, тому не захищені законодавством про історичну спадщину.

Ще одна перевага — відносна новизна та сучасність таких споруд. Це здешевлює та спрощує їхнє відновлення, пояснює архітектор, експерт Urban Vision Lutsk Павло Білик.

«У багатьох містах практикують повністю зносити такі будівлі та будувати нове. Це зовсім неправильно, бо ми втрачаємо велику культурну цінність. Натомість десь з 2010 року в Україні починає розвиватися напрямок ревіталізації», — розповідає Олена Мельник.

Дилема інвестора

Проте ревіталізація може бути не найлегшим та не найбільш прибутковим шляхом відновлення у короткостроковій перспективі, визнають урбаністи. Адже процедура передбачає проведення досліджень, опитування людей, які мешкають поблизу цільових локацій, свідоме збереження певних старих елементів, які передають дух та культурне значення місця.

«Нам ще бракує певної культури в розумінні історичної спадщини і її потенціалу, тому часто інвестори орієнтуються на „швидкі гроші“. Якщо порахувати на короткострокову перспективу, часто дешевше знести стару будівлю. Це пов’язано зокрема із тим, що сучасні будівельні матеріали використовувати значно дешевше», — пояснює Павло Білик.

Урбаністи також вказують, що законний та правильний шлях — часто затяжний і дорогий.

«Я знаю, що один із проєктів у Львові за підтримки німецького інвестора зайняв майже 10 років, бо вкладник вирішив принципово робити все за законом і не платити хабарів», — пригадує Білик.

Саме тому для таких проєктів він радить шукати інвесторів та меценатів, які цінують естетику і збереження історії певних місць, а також мають особисті сентименти до локацій. Наприклад, у Львові часто працюють із представниками давніх родів, чиї предки мешкали у місті.

«Ніхто не скасовував вдячності меценату та табличок про те, хто вклав кошти у відновлення. І тоді розміщення іменних позначок цілком правильне та справедливе. Тому це не обов’язково має бути дохідний інтерес, це може бути якийсь статусний інтерес», — розповідає Павло Білик.

Знайти кошти на відновлення можна за допомогою грантів від міжнародних організацій. Зокрема, вони стали основою для реконструкції колишнього кінотеатру «Батьківщина» у бізнес-центр. Тут максимально зберегли фасад, старі сходи, але оновили суть будівлі, яка довгі роки була занедбана. Без іноземних донорів відновити таке приміщення у воєнний час не вдалося б.

Натомість філантроп, ІТ-підприємець, ідейник та співзасновник платформи «Алгоритм дій» Адам Харлампович вважає, що повномасштабна війна не повинна бути перешкодою для ревіталізації. Щобільше, саме зараз міжнародні донори, які не хочуть фінансувати військові витрати, можуть підтримувати Україну у проєктах відновлення.

За його словами, такі знакові для міста ініціативи потрібно втілювати із залученням громадськості та місцевого бізнесу. Це допомагає загалом активізувати місто, зробити його більш видимим та привабливим для інвесторів і грантодавців.

«У нас є велика проблема старіння населення та виїзду людей із Луцька. В якийсь момент може бути ситуація, що взагалі не буде кому працювати. Натомість якщо люди бачать, що в Луцьку відбувається якийсь рух, місто правильно працює із пам’ятками, публічними просторами, створює нові, залучає до цього громадськість, це стимулює жити й працювати тут», — вважає Адам Харлампович.

Успішні приклади та висновки для Луцька

Коли говорять про ревіталізацію в Україні, урбаністи називають кілька успішних прикладів, на які варто рівнятися. Це «Промприлад» в Івано-Франківську, де зі старого заводу зробили платформу. Там діє коворкінг, офіси, лабораторії тощо (проєкт втілює платформа «Тепле місто», залучаючи місцеві бізнеси, спільноти, освітні заклади).

Ще один успішний приклад — Urban Camp у Львові. На місці старого будинку культури, який був занедбаний понад вісім років, облаштували центр для спільноти й житло для внутрішньо переміщених осіб. До втілення цього проєкту долучалася команда Urban Reform.

«У закинутому будинку культури у спальному районі вирішили створити молодіжний центр, але з нахилом на вуличні культури. Там передбачали скейт-парк, баскетбольні та футбольні майданчики. Під час повномасштабної війни проєкт переформатували у місце тимчасового проживання внутрішньо переміщених осіб. Але він також не перестав бути центром для спільноти», — каже архітекторка Олена Мельник.

За її словами, для успішного втілення реновації важливо залучати активних містян. Саме вони можуть підказати, які функції обрати, щоб «оживити» локацію, зробити її знову потрібною людям.

Павло Білик ділиться порадами щодо ревіталізації фабрики «Лучанка».

«Добре, що вона вже зараз використовується, приносить дохід та залишається на слуху в людей. Потенційні інвестори це бачать. До них можна іти та переконувати вкладати кошти в доброустрій, облаштування набережної річки Сапалаївка. Такі речі можуть привабити більше людей у цю локацію і збільшити дохід для самого інвестора», — каже Білик.

Історія будівлі та вулиці, на якій вона знаходиться, може бути важливим компонентом її бренду, що допомагає бізнесу розвиватися.

Ревіталізація може бути оптимальним шляхом для того, щоб дати друге життя багатьом локаціям у Луцьку, вважає Олександр Котис. Це стосується й історичних будівель, де вона може якісно підкреслити їхнє минуле.

«Важливо, що локація „живе“, історична локація має своє внутрішнє продовження або навіть отримує нове життя, якщо відбувається зміна функції або зміна призначення. Проте навіть якщо функцію будівлі змінюють, все одно це дуже добре впливає на її збереження та актуалізацію історії, що пов’язана із цим місцем», — підсумовує Котис.