Дядько Василь із «Гармидеру»

Він — простий міський дядько. Щозміни їде на роботу в луцьку промзону з іншого кутка міста. Не має мобільного телефона. Сторожить спокій, з ним — пес Джек. Носить ключі від жовтих дверей. Жовті двері ведуть у театральний простір, який кілька років тому створила у занедбаній частині луцька команда шаленців. Він дивився, як молоді люди робили з сусіднього ангару театр і дивувався: колись працював на будівництві облмуздрамтеатру і звик, що театр має бути іншим: пафосним і, каже, «красивим». А тоді просто став бачити, як красиве зринає з нічого. Так Василь став фетишем «Гармидеру». І якщо одного разу на репетиції чи на виставі ви побачите у кутку цього простору сивого чоловіка з кремезними плечима, у старій куртці, зі зморшками навколо примружених очей, що пильно вдивляються у сцену і все розуміють, то це — він. І це — його зміна.

Місто — це люди. Люди, яких ми знаємо, і люди, яких ми не знаємо.

Але вони важливі.

Хіпстер сміється

Сонце впирається в колію старої луцької залізниці. Тут уже не їздять потяги, не стоять вагони. Десь у нетрях занепадає столітня станція «Луцьк» і не має шансу стати чимось більшим, ніж луцька «заброшка». Ближче — інша станція, для товарних потягів. По Другій світовій з неї відправляли товарняки на сибіри, у сталінські табори. Люди стояли днями на станції просто неба і чекали найстрашнішої дороги у своєму житті.

Зараз — туди-сюди курсують автівки. Доріжка з бруківки повз калюжі веде до ангару з жовтими дверима. Джек патрулює. А Василь Бєлогур, кремезний, з білим, мов молоко волоссям мало не до пліч, яке закладає за вуха, час від часу виходить зі своєї «сторожової вежі» відчиняти ворота. Він працює сторожем. Ангар із театром колись був частиною виробничих приміщень, які той пильнує. Тому він — на межі. Промзони і мистецтва.

— Рип, рип… — метал важко рухається, цей звук розрізає тишу цього простору, що ніби і в центрі міста, і наче — ні.

— Напишіть про нас! — гукає молода жінка: поруч склад із текстилем: рушниками, постільною білизною та всяким таким.

Але ми раптом — про театр. Василь сміятиметься і розказуватиме, як у театрі — змалку. Ну, не те, щоби зовсім, але грав у шкільному драмгуртку десь у селі на кордоні України з Росією. Тільки ролі Василеві тоді діставалися не дуже, найчастіше — сторожа… Ми слухаємо: чи, бува, не жартує дядько? А — ні. Тільки сміється. Потім Василь будував драматичний театр у Луцьку. Клав «всяке залізо». І навіть робив фонтан із дельфінами, біля якого колись знімали кліп для тріо Мареничів, але його вже нема. Фонтану тобто. Та й тріо.

І тільки тепер Василь знає роль сторожа достеменно. У цій ролі він і ходить у театр, найбільш справжній із тих, які йому траплялися. Бере стілець, сідає у кутку ближче до дверей, які ведуть у внутрішній двір, і спостерігає, що діється. Найчастіше Василь приходить на репетиції. Так він першим бачить те, чому потім аплодуємо ми.

У нього хіпстерська зачіска: довге волосся нагадує йому молодість. Півтора року тому дядько Василь вирішив не стригтися.

У його дембельському альбомі, крім фотографій армійських буднів, є фото «бітлів».

Він мав три фотоапарати: «Чайку», «Зеніт» і «Київ». Фотографував свою солдатську службу в Монголії та молоде міське життя потім. Вмістив це у шість альбомів. Він приїхав у це місто в 70-х і полюбив його за відкритість. Як і всю Волинь. Бо це край, каже, де немає парканів і де всі одне одного знають.

Чи знаєте ви дядька Василя?

«Ага, говорять: помічник Руслани, головний критик. Та ні-ні… Дивитися — дивлюся, а казать — нічого не кажу.

Я от дивуюся. У кожної людини є свій «спосіб жизня». От ви — журналісти: з людьми спілкуєтеся, писать можете. А до електрики, до заліза ви далекі, так? Ну, а я — до електрики, до заліза. І от думаю: як то перевтілюються люди. От Руслана (режисерка і засновниця театру «Гармидер» Руслана Порицька — mm), я часто за нею спостерігаю: сидить актор чи два, чи більше — і вона кожному показує його образ. Як вона може бути кожним? От тільки ж показувала образ цього хлопця, а тепер вже — дівчини. Я запитую: як ти так швидко можеш перевтілюватися? В тому і є талант».

***

«Я тут з 2015-го. Це Джек. Він тут теж. Живу далеко, на Сагайдачного. У ковід пару разів пробував пішки ходити — година та 15 хвилин.

Народився в Стрию на Львівщині, двічі хрещений. Батько там воював, був шофером, возив після війни енкаведистів. Кажу, як є. Спершу я хрещений як католик, бо там поруч був костел, по сусідству жив ксьондз, а сусідка Єва, полячка, взяла мене — і пішла до ксьондза хрестити.

Потім мусили виїхати. У 49-му батько написав рапорт на звільнення, та й подалися до себе додому. Це вже мати розказувала: насправді на їх будинок напали бандерівці чи щось таке (я геть малий був, нічого з того не пам’ятаю, та й дуже не розповідали в той час, що сталося насправді). Тож, батьки злякалися жити далі в Стрию і поїхали у Сумську область».

***

«Хочу сказати, що з рускіми я бився от з таких (показує рукою щонайнижче до землі, — mm). Бо хата наша стояла в Україні, а туалет — в Росії, так-так (сміється, — mm). Це коли мене питають, де я жив і чого по-рускі трохи говорю. Село Уланове Глухівський район. Кордон у нас — по річці. В ту річку ходили купатися то ми, то вони.

Ми купаємося — вони наскок роблять. Вони купаються — ми робимо. І все одно як ми у воді, то два-три хлопці стоять чи сидять на березі, щоб кацапи не наскочили. Войнушки: ми на них — кацапи, вони на нас — хахли.

Ми жили за 200-300 метрів від кордону. І вони — за кілометр-півтора. Росіяни свиней тримали весь час. Там у них Бєгоща, вулиці в Бєгощі здорові — і свині ходили собі вулицями, як у нашому селі ходять гуси… (Бігоща — село в Рильському районі Курської області РФ, — mm). Так було смішно. Так що я всю дитячу жизнь бився з росіянами. Навіть до дівчат не ходили, хоч села близько. Ні ми до них, ні вони до нас.

Хоч і зараз їх б’ють».

***

«Ті села відрізняються від волинських. Уланове дуже велике. Дворів багато. Красиве, мальовниче. Мова — і не українська, і не білоруська. Діалект. Але поїдеш на Полісся — парканів нема, а в нас в кожної хати — двометровий паркан, на подвір’ї нічого не видно.

Родичів по мамі вислали в російський Омськ як куркулів, репресували. Там вони і залишилися. Після школи мусив їхати туди допомогти родині. А тоді колхози були, паспорта не давали і з села не випускали. Хоть мене могли випустити, бо батько возив голову колгоспу і міг домовитися, щоб я вчився на ветеринара. Тоді ветеринари були елітою села. І хотів він цього. А мене те ветеринарне… Довго він сердився, що я отказався і дав згоду поїхать в Омськ. А я не можу дивитися на нутрощі не тільки людини, а й тварини. В кінці нашої вулиці, за сім хат, була ветеринарна. Тварини здихали, там їх і складали. Кожен день тоє наблюдав, воно мені протівне змалку. Надивився».

***

«З Омська пішов в армію. Не пішов, нє. Забрали! Я ж там, в Омську, вступив у нафтопереробний інститут — монтаж і ремонт нафтопереробного обладнання. Раптом викликають:

— Хахол, в армію!

— Я ж ще вчуся, що ви не бачите?

— Йди!

Забрали і не довчився. А довчився вже тут, правда, тут такого інституту не було, перевівся в технікум.

Служив спершу в Костромі. Комарів там — на всю жизнь набрався! А потім попав в Монголію. Тоді вернувся в Україну, приїхав додому. Брат вчився у Львові, жив у Стрию в тій квартирі, де й ми колись були. Він отримав направлення в Луцьк, був начальником дільниці теплоізоляції. Тут саме будували будинки, це десь 1965-1966-й. Приїхав і забрав мене з собою.

Ой, Луцьк був у три рази менший. Може, і в чотири. Працював на «СУ-536». Робили сантехніку. Опалення підводили. Оці багатоповерхівки тільки будувалися. Був монтажником. Назначили бригадиром. І тоді я став наймолодшим бригадиром на все міністерство — 22 роки мав. Їздив по всій країні: Одеса, Миколаїв, Сокаль, Рівне. Все заводи ми будували».

***

«Можете представить собі, що я жив на Мачтєта. Клима Савури тепер. Там був шестиповерховий гуртожиток: два поверхи хлопців, 4,5,6-й — дівчата. Мене навіть назначили старостою гуртожитку (гуртожиток «на Мачтєта» мав у Луцьку народну назву: через те, що був в основному дівчачим і єдиним таким у місті, у свій час отримав жартівливу назву «ЦеПеХа», — mm). Тоді в місті було дуже багато молоді. Дівчат — море, з села поприїжджали, всі молодиї. А хлопці кругом гуртожитку — тоє-сьоє… Комендантша, вихователька, санітарні пости… Гуртожитків і не було більше, маленький тільки на Чехова. Потім збудували на Гнідаві чисто чоловічий, і нас звідти забрали».

***

«Приїду з Луцька додому, а пропаганда ж робить своє: «А там Бандера! Как ти там живьош? І бандеровцов нє боішся?». А я: «А шо бандеровци — не люди чи шо? Вони ше кращі за вас. Вот ви поховалися тутво, а ти бачив, як вони там живуть? Там всі сусіди знають один одного». Але мені не вірили. Мене запитували про це однокласники, сусіди, друзі — всі. Але я так скажу: бандерівцем бути дуже добре. Не вірите? Ну, дивіться!

Тільки призвали нас в армію в Кострому, а там, знаєте, є молодь, а є старики, і між ними — конфлікти. І мені: «Ей, маладой, партянки постірай!». Зараз, буду вам прати портянки — і зав’язалася бійка. Заліз на ліжко, ліжко перевернулося, всі попадали, і мене вже хотіли бити. Тут старшина заходить. Хороше прізвище в нього — Заєць Леонід. Питає, що відбувається. А вони йому: «Та вот, маладой прішол, борзєть начал…. „. А він сам — білорус, каже: „Ви знаєте, звідки він?“. Ну, з Омска прізвался». «Та ні, його переселили в Омск з України, бо він — бандеровець. Можеш лягти зараз спати і не прокинутися».

Всі притихли. …Так що потім мене не зачіпали, чесне слово».

***

«Зачіска? Півтора року тому я відпустив волосся. У моїй юності так ходили. Тоді це були хіпі: брюки такі широкі, ланцюжок на них, пояса не треба було. Брюки шили на замовлення. Я до цих пір шию всі свої костюми та штани.

На танці бігали «на болото». Це в парку, де ротонда. Ну, й в Дом офіцерів взимку і на стадіон «Авангард», біля нього був танцмайданчик, там музиканти грали. Вхід — 50 копійок. В кіно — то чи в «Мір», в «Батьківщину», чи в «Комсомолець». Веселіше тоді, здається, було. Зараз всі в гаджетах вдома сидять. Хоча, може, я не прав».

***

«Дуже-дуже велика різниця між тим Луцьком, що зараз, і тим, який я побачив уперше. Вулицею Лесі Українки їздили автобуси. Там, де драмтеатр, був парк, дерева росли. У Луцьку в драмтеатрі був багато разів. Ще коли хлопцем — з дівчатами. А потім з дружиною.

Я його будував. Ну як — його: комунікації всі, все залізне начиння клали. І фонтан той старий, з дельфінами».

***

«Коли був Майдан при Ющенку, я в Києві півтора місяця жив. Моє життя — одна з випадковостей. Йдемо з другом Миколою, гуляємо: де «Зося», стоять автобуси. Один, два, три, чотири… — Чо тут автобуси стоять? — питаємо. — В Київ збираються, — відповідають люди. Кажу: «Їдемо в Київ?». Пішли, записалися, зібралися швидко. О 6-й наступного ранку були на Святошино, а там на метро — і на площу. Охороняли периметр на Хрещатику. А потім повернулися до Луцька і за трохи поїхали в Крим агітувати за Ющенка. Тоді я вже дочку з собою взяв. Треба було говорити, пояснювати. Місцеві, які за Ющенка, вже тоді не хотіли, щоб вибори були втретє. Ми пояснювали: приїхали сюди, бо треба не гальмувати процеси, треба, щоб вибори пройшли швидше, вибрали Ющенка — і підуть зміни. Наша дільниця проголосувала за Ющенка, здається, 46%».

***

«Знаєте, я ще в школі ходив у драмгурток. Вистави ставили. І я грав, але хіба сторожів. Мені інших ролей не давали. Таких-во тільки. З мене артист ніякий — так тоді мені і сказали. Коли театр сюди переїхав, мені подобалося, що молоді люди щось роблять. Спочатку дуже здивувався, коли почув, що тут будуть актори. Вважайте, що це захалустьє. Що таке ангар? Театр повинен бути в театрі, так я Ользі (Ольга Валянік, тоді — керівниця «ГаРми́де́р ангар-stage», — mm) про це й казав. Театр має бути красивим, посеред центру. А де є некрасивий театр? В якому місті? Он доїзд який… Але тут молодь може вільніше себе почувати, для них це добре. І після них це місце дуже змінилося: раніше вагони розвантажували, крани стояли, тепер все прибрали. І якби не Ольга, цієї доріжки не було б, ходили б через болото…»

***

«Пішов на пенсію і став охоронцем. …А 24 лютого була моя зміна. Я отут-во стою, де зараз, а там — вибухнула ракета, на аеродромі. Засвітилося все, потім дійшов звук. Дивлюсь: шо за хєрня. Дим, вогонь… Всі інші охоронці повиходили. Один телефонує додому, хтось — друзям. Тут кажуть: війна почалась. Чесно: я нічого не подумав у той момент. І ніякої думки! Не повірив би в це ніколи раніше. Може, я помиляюся, але винен в цьому один Путін. Як я думаю: Олександр Македонський був рубель-двадцять, Наполеон, Гітлер, Юлій Цезар — теж. Вони всі хотіли увійти в історію, так і Путін. Хоть як-небудь, але будуть його помнить. Просто вирішив себе возвисити до царя. А у всіх рускіх там мізки набєкрєнь — і мови нема, я знаю. Тому вони й повелися».

***

— Може, пора на сцену? Зіграли б сторожа?

— Е ні. Артист з мене ніякий, дівчата, я ж казав.

Василь має дітей та онуків. Щозміни їде на роботу в інший куток міста. З його сторожової будки видно вервечку будинків на Стрілецькій у Луцьку, які тільки будувалися, коли він вперше приїхав у це місто і починав у ньому торувати своє просте життя.

У невеликій будці, що за робоче місце охоронцям виробничих складів, біля яких раптом виріс незвичний Василеві театр, все буденно: столик, сидіння, радіо говорить, на стіні — молитва, календар. За плечима на вішаку — брючний костюм. У ньому Василь ходить на роботу.

Якщо на зміну припадає репетиція чи вистава, Василь іде в ангар, сідає на стільчику під стіною і слухає. Дивується, як талановиті можуть «бути кожним».

Постфактум. У 2019-му альтернативний луцький театр Гармидер дав старт новому проєкту із назвою «ГаРми́де́р ангар-stage». Так вони поселили театр «під ребрами» старого ангару в луцькій промзоні на Яровиці. Вперше ангар потестили з виставою «Луцько», домовившись про це з власником приміщення і керівником кондитерської фабрики Ігорем Ковальчуком «якось на вечірці». Відтоді провели тут чимало імпрез, а з першими ракетами тут стало битися волонтерське серце міста: на ранок 24 лютого 2022 року театральний простір перетворився на склад-вулик-мекку допомоги воїнами і таким був донедавна. Так створили місце, яке змінює оточення.

«У нас так в Луцьку виходить: трішки звернеш із центральної магістралі — і суцільна депресія. Втім такі проєкти круто впливають на оточення. Вони його досліджують, а потім вони його і змінюють. Коли щось подібне виникає в подібному місці, і ти справді хочеш щось зробити з благими намірами, то люди починають реагувати навпаки. Це є природній процес, я це можу сказати як культуролог. Тут дуже цікаво досліджувати, як відбуватимуться зміни. Навіть на рівні зміни відношення охоронця, який тут є і який вже приходить до нас і каже: „Ви знов поставили захід на мою зміну! Це спеціально?“. Старший такий чоловік. Але спочатку він просто так говорив, а потім почав приходити до нас на репетиції… На рівні однієї людини для нас це дуже важливо», — ще у 2019-му говорила Руслана Порицька.

Пройшло п’ять років. Охоронець Василь за цей час найдужче полюбив виставу «Кордон», «бо там Ольга дуже добре кришить капусту». Ольга Валянік нині — керівниця БФ «Ангар», який залучає шалену підтримку для війська. Павло Порицький — актор, творець «Гармидеру» і цього простору, недавно пішов у ЗСУ. Руслана Порицька невтомно доводить світу, що Луцьк — місто, варте крутого альтернативного театру і культурних проєктів у принципі. Василь ходить на репетиції. Джек чатує.

Попередній слайд

Наступний слайд