За побитими стінками колишнього медеваку — дім на колесах

Святослав Савич народився 22 вересня 1989 року у Луцьку. Навчався у 4 гімназії, потім — у Луцькому кооперативному коледжі. Згодом став контрактником у Львівських аеромобільних військах (сьогодні — 80-та окрема десантно-штурмова бригада ЗСУ), де не вдалось завершити службу через стан здоров’я. Працював у вантажних, а згодом пасажирських перевезеннях. А у 2014 пішов на фронт. 2016-го повернувся на Волинь, навчав військових та цивільних тактичної медицини. А у 2018 почав автоінструкторську кар’єру — співпрацював з автошколами, а згодом почав викладати приватно.

У 2022 році знову пішов на фронт. 2024-го повернувся до цивільного життя, продовжує вчити водіїв та здійснювати власні мрії — як-от перетворення буса, який служив йому як евакуаційний на фронті, на дім на колесах.

Святослав з дитинства любив машини. Малим він просив тата, щоб той впустив його за кермо, а коли виріс — став за ним заробляти. Спочатку займався вантажними перевезеннями, потім пасажирськими. А з часом, набравшись досвіду, почав навчати водіння інших. В авто він проводить 70% часу, а на піку інструкторської кар’єри час за кермом у день сягав 11 годин.

«Для мене автомобіль — це перший дім, а не другий», — жартує Святослав. Десь так і з’явилась мрія — дім на колесах.

Чоловік не звик довго роздумувати, звик брати й робити. Малими кроками йти до мети. «Будь вірним малому, поставлю тебе над більшим», — цитує він Біблію.

Тому у вільний від викладання час почав своє бажання втілювати. З увагою до найменших деталей.

Зсередини «дім» обшив темним деревом, провів електрику, повісив вогники, штори. Майже всю підлогу заставив великим ліжком у м’яких пухнастих покривалах і подушках, яке за декілька хвилин можна перетворити у стіл та лавку для пікніка на вулиці. На стіни повісив полиці й кошики з усім необхідним для затишку начинням. Там — чашки й термос з трав’яним чаєм, лампа для читання, книги з власної бібліотеки, навіть вазон є. Збоку на дерев’яних прищіпках повісив фото, зроблені на полароїд, на них він з рідними й друзями.

«Дім» і справді нагадує дім. Всередині. Але зовсім не видає себе зовнішнім виглядом. Якби ви побачили Святослава на цій автівці десь у місті, затримали погляд на його «хатинці», зупинившись поруч на світлофорі чи на заправці, то точно не здогадалися б, що ховається за бордово-коричневими, трохи пом’ятими, стінками невеликого бусика мерседеса.

«Часто те, що всередині нас, набагато важливіше за те, що зовні. Ми інколи робимо негативні висновки про людей за зовнішністю, а у них всередині велика глибина ховається», — ділиться філософією свого проєкту чоловік.

Глибина є і в його авто, яке з 2022 року слугувало медеваком, возило на фронт волонтерську допомогу, а з фронту вивозило людей. Служило на різних напрямках — від півночі Харківської області до півдня Запорізької. А в кінці 2024 року стало місцем і засобом реабілітації свого водія — Святослава.

Служити ближньому

Чоловік народився у християнській багатодітній сім’ї у Луцьку. Має четверо братів і сестру. Він — наймолодший з дітей, шостий.

Батько — пастор, двоє братів теж. Служать у протестантських церквах Луцька та Львова. Сам Святослав ходить у церкву «Голгофа», що на проспекті Соборності.

З дитинства він мріяв служити теж. Тільки у війську. Тому після закінчення Луцького кооперативного коледжу за спеціальністю «Митна справа» пішов на строкову службу у Львівські аеромобільні війська, сьогодні — 80-та окрема десантно-штурмова бригада ЗСУ.

З дитинства чоловік має хронічне захворювання, з яким не допускають до служби. Тому, щоб досягти мети, приховував цю інформацію і навіть не мав при собі необхідних ліків. Незабаром хворобу виявили, а Святослава комісували за станом здоров’я.

«Я сів і плачу. Кажу, що додому не поїду. А вони відповідають, що такого ще не бачили, бо зазвичай зі служби втікали… Так розбилася моя мрія військового», — згадує Савич.

Чоловіка захоплювала не сама військова справа, кар’єра, а принцип жертовності, служіння тим, хто поруч.

Я б не сказав, що для мене патріотизм — це робити все для держави. Це скоріше для тих, хто біля тебе. Турбота про ближніх.

Святослав Савич,
доброволець, підприємець.

Де взялось оте бажання бути військовим? Не знає. Але розповідає, що дідусь по татовій лінії воював у Другій світовій, а пізніше служив у церкві. Дідусь по маминій — був священником, якого репресували за Сталіна й кинули в концтабори через релігійні переконання. Батько проходив строкову службу, був морським піхотинцем за часів Радянського Союзу, ділився досвідом з сином.

Коли ж не вийшло у Львові, Святослав повернувся до першої любові — машин. І став займатися перевезеннями — спочатку вантажними, потім пасажирськими. Поки не розпочався Євромайдан, Революція Гідності, а з ними війна з Росією.

Чоловік був учасником Майдану в Луцьку, а в травні 2014 року вперше поїхав на фронт. Спочатку — як волонтер з допомогою до «Айдару» , де вже були воїни з Волині, знайомі Святослава.

Далі, розуміючи, що повістка йому не прийде, шукав, до кого приєднатись. Так почав виконувати бойові завдання на Луганщині з групою добровольців на чолі з волинянином Олександром Калюжними, відомим також як «Саша Харковський», яка тоді приєдналась до «Айдару».

Пізніше виконував завдання на різних напрямках. Доводилось також супроводжувати на фронт волонтерів та журналістів. Його група не була закріплена до жодної бригади чи підрозділу, не зареєстрована офіційно.

А пізніше Олександр Калюжний створив громадську організацію «Буг», до якої увійшов Савич, і яка вже офіційно співпрацювала з різними державними структурами, навчала військових на полігонах.

Часто місцеві ЗМІ писали про Святослава як про «капелана», але ним чоловік ніколи не був і не міг, бо не є священнослужителем і завжди був при зброї.

«Можливо, так думали, бо ми інколи возили допомогу від церкви, роздавали молитовники», — роздумує він.

Так тривало до початку 2016 року, потім активні бойові дії стихли, каже Савич, він повернувся на Волинь і разом з «Бугом» тренував військових. Профіль Святослава — тактична медицина, якій він їздив навчатись у 2017 році в США з українською делегацією. Також освоїв там психологічну допомогу.

«2016, 2017, 2018 роки були навчання. Були раз у квартал, раз в місяць, були на один день, були на три дні, були на тиждень. І з залученням СБУ, і Нацгвардії, а ми вже були як інструктори», — розповідає.

«Штунди не воюють»

На запитання про те, як родина сприйняла його рішення йти на фронт, Святослав сміється. Стереотип, що протестанти проти війни й фраза «штунди не воюють» йому траплялась, але не зачепила. Звичайно батьки хвилювались, але коли син перед від’їздом на Схід прийшов за благословінням — дали.

«Коли я служив у Львові, на шевроні 80 бригади був девіз: „Ніхто крім нас“. Його можна застосувати й до християнства. Якщо віра пропагує допомагати ближньому, то хто, якщо не християни мають робити добро? Якщо ви так говорите, то дійте. Скажу чесно, я не пацифіст. Зло має бути покаране. Якщо гріх не карається, він росте», — розповідає чоловік.

У Біблії ніде немає заборони на служіння в армії й служіння своїй державі. Мені ніхто цього не покаже і не доведе.

— Святослав Савич,
доброволець, підприємець.

«Помішані на АТО»

«Славік помішаний на АТО», — позаочі говорили знайомі і друзі про бойові виїзди Святослава, про навчання цивільних в тилу.

Розуміли всю вагу цієї війни тоді переважно лише військові, їхні родини і волонтери. Через це відчували образу, розчарування.

«Місто має далі жити, процвітати. Але і цінувати жертву тих людей, завдяки кому все це є. Був випадок, коли у 2014 році привезли багато загиблих, і в той день відомий нічний клуб відкривав дискотеку. Наші хлопці пішли туди і їх попередили. Вони не відкрились. Але було максимально неприємно бачити, що люди не цінують», — коментує Савич.

Порівнюючи суспільство 10 років тому і сьогодні, каже, що воно стало більш залученим і зросло — морально і фізично.

Мій товариш у 2014 році був підлітком. А сьогодні він служить в «Азові». Майже три роки. Той, хто був для мене дитиною, сьогодні чоловік. Ми з ним абсолютно рівні. І це страшно.

Святослав Савич,
доброволець, підприємець.

Згадує також випадок, коли у 2020 році у Луцьк привезли загиблого воїна, на Театральному майдані читали молебень, всі стояли на колінах і збоку проходили троє хлопців років десяти: «І один різко стає і починає „Отче наш“ читати на колінах. Інші на нього глянули і собі стали на коліно. І в мене аж мурашки, я аж заплакав. Зрозумів, що не все втрачене в нас. І це круто».

Повномасштабне вторгнення не стало сюрпризом для тих, хто воював з 2014 року. «Буг» готувався, Святослав теж. І зранку 24 лютого 2022 року стояв одягнений із зібраними речами, попрощався з сім’єю і поїхав до «своїх хлопців».

Виконував завдання на Київщині, Харківщині, Луганщині.

Вже на початку 2024 року вирішив повноцінно повертатись до цивільного життя. З причин особистих, зокрема через стан здоров’я.

Повернення

Ще до повномасштабного вторгнення Савич почав свою автоінструкторську кар’єру. Спочатку співпрацював зі школами, потім (і до сьогодні) почав викладати приватно для людей, які вже отримали права.

Чоловік каже, що знайти роботу після повернення з фронту йому допоміг друг, якому він за це дуже вдячний. Робота стала тим якорем, який допоміг адаптуватись. Допомагає досі. Адаптація — дуже довгий процес, який може тривати все життя.

У 2024 Святослав почав знову викладати. Він активно веде соцмережі, записує відео з процесу навчання і навіть інтерв’ює учнів. Старається робити якісно й чесно, ділитись навичками й збільшувати кількість добрих водіїв.

«Так я почав жити і розвиватися, а не сидіти й жаліти себе, щось віддавати, а не очікувати, що мені щось дадуть — пільги, пенсію і так далі», — ділиться чоловік.

Оце бажання «жаліти себе», думати, що ніхто тебе не розуміє, всім байдуже, життя в тилу як йшло, так і йде, не зважаючи на те, що ти пережив, каже Святослав, було і в нього. Справлявся він з ним думками про те, що йшов на фронт добровільно, хотів служити людям, тому не буде вимагати подяки.

Пережитий стрес позначився на здоров’ї як психологічному, так і фізичному.

«Ти повертаєшся, наче нічого не відчуваєш. Проходить рік, два, три, організм виходить з того стану адреналіну, і починається. В мене з хребтом з’явились проблеми і все на купу», — розповідає.

Стикнувся він і з панічними атаками, через що дуже комплексував, не розумів, що відбувається з тілом, чому починають труситись руки й ноги. Було страшно.

Одного разу їхав у справах в інше місто, й в дорозі у нього «стрибнув» тиск — 200 на 130. Після цього понад рік боявся виїхати за межі Луцька, очікуючи, що таке станеться знову. А коли пробував — справді ставалось.

«Це все в голові. Не треба через це комплексувати. Після пережитого стресу кожен організм реагує по-різному. Головне про це говорити. Їдеш з кимось і кажеш: „Мені страшно“. Коли розповідаєш, тебе просто попускає», — ділиться.

Є у Святослава один флешбек — запах. Коли вперше у 2014 році потрапив у зону бойових дій, у село Селезнівка під Слов’янськом, яке росіяни зрівняли з землею, через велику кількість тіл загиблих цивільних і військових, у повітрі стояв специфічний «кисло-солодкий» запах. Такий, каже чоловік, чув ще у Бучі. І коли почує щось схоже, воно сильно тригерить.

Також є відчуття, що за ним хтось спостерігає, яке з’явилось під час перебування на звільнених територіях Київщини.

Багато людей не розуміють, що тригером часто є шум, галас, скупчення людей, різкі неочікувані рухи.

«Не питайте, чи ти вбивав. Не питайте, „що там“. Де „там“? Вислухайте у кризових ситуаціях, запросіть в гості, знайдіть спільне хобі — рибалка, подорожі, сходити в кафе, на великах покататися, будь-що інше. Не акцентуйте на військовій справі, не жалійте, не трусіться над людиною. Жалість викликає агресію», — ділиться Святослав порадами про те, як спростити адаптацію близьких, які повертаються з фронту.

Дім на колесах

Почав «ремонт» медеваку чоловік восени 2024 року. Закінчив за декілька місяців — робота зупинялась через погодні умови.

Обрав цей бусик, бо він достатньо великий, щоб помістити там імпровізоване ліжко та все необхідне для маленької подорожі, але й достатньо малий, щоб заїхати на ньому в будь-яке місце на природі чи у місті.

Це також було його місцем відпочинку від основної роботи — творчістю, яку він хоче зробити своєю новою справою.

Чоловік вже здає авто в оренду — для відпочинку, поїздок, часу з сім’єю чи фотосесій. А також пропонує зробити такий дім й для вас — переробляти авто на замовлення.

«Для людини це може стати місцем сили. Це така капсула, де ти зачинився на певний час, де є атмосфера спокою й затишку. Де ти можеш відпочити морально, виїхати за місто, почитати книгу, усамітнитись», — розповідає Святослав.