Мальований Бог на синьому тлі

На Поліссі лелеки мостяться у гнізда, прикордонники перевіряють документи, а отець Ян шукає молоко до кави.

Я ж не можу спокійно вмоститися на дивані. Відриваю отця від готування напою і прошу розказати про ікони. На усіх чотирьох стінах кабінету їх так багато, що кімната перетворюється на галерею. Отець знімає Ісуса, якого бачу на синьому тлі липової дошки. Каже, намалював — Артем Копайгоренко. І такий близький той мальований Бог на синьому тлі волинянам — мешканцям озерного краю, що хочеться впасти на коліна і мовити: «Заколиши мене, Боже, на хвилях свого спокою».

— То не зовсім ікони, — перериває мої роздуми отець. — То сакральне мистецтво. У храмах більш канонічні зображення.

Я дивлюся на цього високого, сивого чоловіка, не скованого святенництвом та показною поважністю, і помічаю одну деталь. Коли Ян Бурас не посміхається — посміхаються його очі.

Хто він? Що це за місце?

Офіційно Ян Бурас — директор інтеграційного центру в селі Замлиння Ковельського району на Волині. У 2015 році його створила релігійна місія «Карітас-Спес» Луцької дієцезії Римо-Католицької Церкви для інтеграції дітей, молоді та митців України, Польщі та Білорусі (з початком повномасштабного вторгнення білоруси його не відвідують).

На майже чотирьох гектарах піщаної землі — дві будівлі, зведені в 1950-х роках минулого століття. Казарми радянських прикордонників. Можливо, збудовані з цегли сплюндрованого комуністичною владою костелу в селі Бендюга . Згодом казарми передали Міністерству охорони здоров’я: там облаштували протитуберкульозний санаторій. У 1998 році заклад закрили, а через чотири роки передали на баланс «Карітасу». Шість літ приміщення чекало ремонту, перетворення чи ж руйнації. Тепер можна констатувати: чекали потрібну людину. Отця Яна Бураса.

Отець Ян в ті роки був канцлером єпархії та кафедрального собору в Луцьку. У 2008 році мав повертатися до Перемишльської єпархії, в клірі якої перебуває. Він — чи не єдиний священник у Польщі, який отримав право перебувати не у своїй єпархії, скільки захоче (поза єпархією священник може знаходитися п’ять років).

Ксьондз знав про колишній протитуберкульозний санаторій на Поліссі. Взяти його у свою орбіту намагалися кілька благодійних організацій. Німецька хотіла створити осередок для дітей. Монашки з ордену «Серцянок»  планували заснувати Дім матері . Усі рахували об’єм робіт, переводили у гроші та відмовлялися.

— Уперше приїхав у Замлиння зимою 2005 року. Потім ще раз в липні 2008 з сестрами-серцянками. Ходив, дивився, міркував. Мав мрію — інтеграційний центр на Волині. У 1994 році ми організовували табори об’єднання між школярами з Нідерландів та України. Мені це дуже подобалося. Ці люди навіть через 32 роки спілкуються між собою! Я хотів створити щось подібне!

Грошей на мрію не було. Кошторис вимагав два мільйони євро. Розпочався пошук фінансування, написання проєктів, зокрема — на програму транскордонного співробітництва «Польща — Білорусь — Україна». Двічі до перемоги не вистачило кількох пунктів. Відгукнулися, зрештою, благодійники. Директор «Укрсекімбанку» Віктор Капустін перерахував 100 тисяч гривень. Дядько отця Яна Вінцент Мура фінансував заробітну плату робітникам.

Три роки Ян Бурас уперто сидів у Замлинні. Однієї зими, коли тепло від каміна зникало, як тільки гаснув вогонь, вирішив повертатися до Польщі.

— Я молився: «Господи, якщо тут має бути щось добре, то мені вдасться, а як ні — воля Твоя». Через два дні подзвонив дядько: продав у Польщі велику фірму та вийшов на пенсію. Дітей немає. Сказав, допоможе мені. А кілька днів перед тим я організував катання на санях для польських дипломатів. Генеральна консулка Польщі у Луцьку Беата Бживчи запропонувала написати проєкт на програму «Польська допомога»  — і це спрацювало! Дали гроші на паркет, двері, вікна. Німецькі благодійники виділили на дах, і закрутилося. Божий промисел!

У 2015 році закінчили ремонт у найбільшому корпусі колишнього санаторію. Приїхали перші групи дітей. Далі проєкти для дітей загиблих Героїв, вдів та матерів. Лише торік у таборах центру побувало 1820 людей. Останній тиждень щомісяця приймають дружин військових.

На старість

Гроші дядька Ян Бурас освоїв у Замлинні. А він дав ще. На квартиру в Польщі. Хотів аби племінник мав, де жити на старості, той відмахнувся: «Невідомо, яка та старість буде, кому та квартира дістанеться». На території був ще один будинок-руїна. Подумав: а чим не житло? І взявся за ремонт.

У будівлі з каміном, двома кавоварками, сакральним живописом, кавовим столиком, довгим обіднім столом, м’якими кріслами була руїна. На руїні жила сова, всередині зберігалися архіви. Їх ніхто не вивіз на зберігання, й анамнези хворих спочили на макулатурі.

Тепер тут їдальня, каплиця та квартира, точніше, кімната ксьондза. Бо зрештою, обираючи між Польщею та Україною, Ян Бурас обрав Замлиння.

— Я знову взяв гроші дядька, ще двома траншами допоміг Сенат Польщі. Маю де жити я і собака. Сова — живе по сусідству на дереві, — отець киває на панорамне вікно і вказує на високу сосну.

— Ходіть, покажу, де молюся, — запрошує на другий поверх, де облаштовано каплицю. З вікна у даху ллється світло на стіну з розіп’ятим Ісусом. По підлозі повзають червоні в чорну крапочку жуки-сонечка, пахне воском, відчувається спокій. Хочеться сісти на дерев’яну лавку, закрити очі і промовити: «Боже, що дивишся на мене, розп’ятий із цієї стіни, зішли свої щедроти на людей, які створили це місце».

Отець Ян служить літургію незалежно від того, які люди з яких конфесій у центрі.

Інтеграційний центр не потрібно описувати. Він говорить сам за себе, варто стати на його поріг. Отець Ян озвучує кошториси, демонструє ікони, але мало говорить і про себе, часто віджартовується. Його образ доводиться складати в пазл із окремих речень та обмовок.

Вервечки і комуністи

Ян Бурас живе в Україні 32 роки. Має тут більше друзів, ніж в Польщі. Його польська більше схожа на українську. Хоча дітлахи, які тут відпочивають, хочуть, аби він говорив з ними польською.

41 рік священник. Служити Богу — його дитяча мрія. Вчився добре, коли закінчив ліцей, його документи вислали до Міністерства закордонних справ на юридичний факультет. То були часи, коли у Польщі влада за молодих хлопців обирала професії. Боялися, аби вони не ставали священниками, як Кароль Войтила. У 1978 році його якраз обрали Папою Римським : став першим поляком на головній католицькій посаді світу. Ян зважував за і проти. Зрозумів: комуна не дасть працювати чесно.

— Поїхав і забрав документи. Пропонували інший факультет — відмовився і поступив у духовну семінарію. Навіть батьки не знали про мій вчинок. Маю таку вредну натуру — рішення має бути виключно моїм. Приїхав додому й кажу: «Мамо, тату, їду до семінарії». А мама: «Я так і думала». Для неї це була радість. Вона набожна дуже. Дівчиною ходила до монастиря, та познайомилася з татом і вийшла заміж.

Отець Ян пригадує службу в армії: семінаристів спеціально призивали до війська — хотіли перевиховати.

— Із нами служила партійна молодь з PZPR . Коли семінаристи ставали до ранкової та вечірньої молитов, нас проганяли, ображали, а ми спокійно своє робили. Вийшло так: як поверталися з армії, то комуністи просили у нас вервечки та медальйони.

У 1980 році в Польщі зрозуміли: не треба брати семінаристів до війська, бо армія з атеїстичної перетвориться на духовну. Католицька церква як головна опозиційна сила країни транслювала заклик Івана Павла ІІ: «Не бійтеся»! Ян Бурас ще раз пересвідчується: служити Богу — правильний вибір.

У червні 1990 року їде в Україну. Сприймав поїздку як пригоду. Радянський Союз активно кричав про перебудову, в Польщі впав комуністичний режим, Бальцерович розпочав шокову терапію, лідер «Солідарності» Лех Валенса став президентом. Політики вкарбовувалися в історію, а отець Ян творив власну. Тепер, оглядаючись на роки свого священства, стверджує: «Віра — це справа емоцій, не тільки інтелекту».

— Я щасливий, що Господь зберіг це місце. Воно потрібне. Коли розпочалося, у четвер — війна, у п’ятницю — перші біженці. Увесь будинок, крім мого ліжка, був зайнятий. 72 людини спали навіть на карематах. Тоді я був у Польщі на лікуванні, завершив його і повернувся.

Ікони на дошках

У 2011 році в Новіці, в Польщі, греко-католицький священник Іван Піпка та громадський діяч Матеуш Сора заснували пленер іконописців.

— У Луцьку, на Лесі Українки, була виставка іконопису з Новіци. Я стояв біля консула Кшиштофа Савіцького. Переглянулися і ледь не водночас сказали: «А ми що, гірші?» Відтоді у Замлинні відбулося дев’ять міжнародних пленерів. Ковід перервав їх. Цього року, у вересні, пленер буде. Сподіваюся, Копайгоренка відпустять зі служби помалювати та відпочити.

Художник Артем Копайгоренко приїздив до Замлиння на цілі канікули. Любить коней, а в отця їх аж три: волинянка Аза та харків’яни — Шакіра і Сальвадор. Їх евакуювали з-під обстрілів. Коні досі бояться гучних звуків і теж потребують терапії. Раніше отець Ян катався верхи. Нині, після операції, лише прогулюється лісами.

— Воїн Ігор з Маріуполя три роки був у полоні. Зараз служить на білоруському кордоні. Син у полоні, тато залишився в Маріуполі, а він така добра людина. Був на реабілітації в Дрогобичі, проходив біля тюрми, то пішов до магазину, накупив продуктів і заніс ув’язненим. Людяність допомогла йому швидко одужати.

Ми розглядаємо десятки ікон, а отець принагідно розповідає про людей, які відбилися у його душі. З Ігорем він грає в нарди — улюблена настільна гра ксьондза.

— Але ви вже не повернетеся до Польщі?

— Ну, ясне! Пенсіонерів і там не бракує, — віджартовується і розповідає, що в Польщі на державну пенсію чоловіки йдуть у віці 65 років, а в католицькій церкві у 72. Фактично, він ще не пенсіонер.

Багато років тому отець Ян Бурас полишив Польщу, єпархію, до якої досі приписаний, канцелярію та кафедральний собор у Луцьку, аби

поселитися серед волинських лісів,

вигнати сову з розвалин,

витратити родинні кошти на ремонти,

об’єднувати в одному просторі людей різної віри,

запрошувати іконописців,

рятувати коней,

віднайти себе.