Хвилі загартовують. Луцькі веслувальники про баланс у часи війни

Між густими кронами травневих дерев міська дорога веде до Стиру. Оминути кілька поворотів вулиць Старого міста, Домініканський монастир, ворота — і ось виринає ріка — брунатно-зелене плесо, понтонний міст і дві байдарки на підставках. Собаки Дейзі й Кнопа ліниво гріються на сонці, ніби охоронці порту.

Хвилі тихо колишуть латаття, а на протилежному березі вода вимиває ґрунт з-під коріння дерев, які наче обіймають річку. Саме тут, на порозі дикої природи в середмісті, вже майже пів століття навчають мистецтва рухатися проти течії.

На березі Стиру говоримо із Романом Повхом, майстром спорту міжнародного класу, заслуженим тренером України та директором обласної спеціалізованої дитячо-юнацької спортшколи олімпійського резерву у Луцьку «Олімп».

Ви читаєте цю історію про баланс, дисципліну та яке місто, коли дивишся на нього із водного плеса, у межах спортивно-урбаністичного проєкту «Місто, рухайся!». Ми хочемо показати Луцьк і рух у ньому крізь оптику різних досвідів. Реєструйтеся на тренування з веслування у межах проєкту.

Проєкт реалізує онлайн-журнал misto.media за сприяння Департаменту молоді та спорту Луцької міської ради та платформи «Алгоритм дій» у межах програми Urban Vision Lutsk.

Генеральний партнер — Continuum Development. Партнери: мережа Happy Bakery, мережа супермаркетів SPAR.

Два спортсмени в сім’ї — то забагато

Роман Повх народився в селі Білин, що неподалік від Ковеля. Коли хлопчику було 4, родина переїхала в місто залізничників. Саме тут, у Ковелі, Роман сформувався як спортсмен: були танці, футбол, боротьба, плавання, але літо 1998 року задало потрібний вектор.

«Мене до веслування привів брат. Літо, річка, купатися хочеться, як і всім дітям. Мені було неповних 12 років. Це вже запізно за сьогоднішніми мірками. Але я видався якимось скоординованим, допоміжні поплавки від байдарки швидко від’єднали, і вже за місяць на перших змаганнях мав на пʼєдесталі серед інших діток медаль», — згадує чоловік.

Загалом родина Романа з човнами на «ти»: двоюрідний брат — заслужений майстер спорту з веслування на човнах драгонбот, ще один — чемпіон Європи з веслування на каное, племінниця — призерка світу, теж веслувальниця.

Для юнака спорт став можливістю проявити себе, відвідати інші міста, країни, набути досвіду. Завдяки веслуванню він зустрів Марію — майбутню дружину, яка тричі була учасницею Олімпійських ігор . Пара навчалася спільно у Волинському державному університеті на факультеті фізичної культури та спорту зі спеціальністю олімпійський та професійний спорт. І приблизно з 2009 року Роман називає себе лучанином і додому їде саме сюди.

Хоча перші знайомства з містом були суперечливі:

«Мене тут ніби під воду опускали. Я не міг адаптуватися, нібито не вистачає повітря. Але буквально через декілька років я вже собі не уявляв іншого життя. Якісь і вулиці, і місто, і спортивна школа тут — вони ставали ріднішими».

Перед одруженням з Марією, у 2012 році, пара вирішила, що в сімʼї «два спортсмени — то забагато». Оцінили перспективи та потенціал. Марія залишилася в спорті. Роман — поруч як тренер.

Карʼєру веслувальника він закінчив у 25 років, маючи звання майстра спорту міжнародного класу. Рішення відійти від справи, якій присвятив роки, для спортсменів одне з найтяжчих:

«Наче ти втрачаєш усе. Спортсмен все життя робив одне і те саме, відпрацьовував навички. Коли він виходить у життя, то бачить багато проблем, залишається сам. Починаєш з нуля».

Адаптуватися Роману допомогло усвідомлення: якщо ухвалив рішення, то будь-які сумніви недоречні.

Пам’ятаю ту останню гонку. Вийшов з дистанції з човна і зрозумів — все. Це моє останнє змагання, останнє тренування, дистанція. І я не зрадив це рішення і це мені допомагало.

Роман Повх

А вже через три місяці отримав запрошення в національну збірну — бути наставником інших спортсменів — кращих серед кращих.

Дисципліна без компромісів

Роман Повх згадує, що така довіра здивувала, адже досі тренерського досвіду не було. Міркує, це рішення прийшло, бо він мав репутацію дисциплінованого спортсмена як у побуті, так і в роботі.

Цю чесноту добре знають і його вихованці.

«Я довіряю підопічним, але є дисципліна: режим роботи, сніданку, підйому, зарядки, зборів. 21:00 — ми всі разом збираємося в готелі. 22:00 — відбій. 22:30 — світло вимкнене. Якщо спортсмен обманює і я знаю, що це вже точно обман, то не діють ні тренер, ні президент федерації, ні батько. Якось довелося відправити лідера команди додому, щоб зберегти решту колективу. Наступного дня після рішення другий і останній номер знали: якщо першого за дисципліну відрахували, то що ж тоді їм думати?», — міркує він.

Разом з такою принциповістю щодо порядку тренер каже про важливість індивідуального підходу до дітей, особливо, коли вони проживають програш.

«Не можна залишати дітей з поразками сам на сам, бо дитина закривається і стає вразливою. Часом наш тренерський егоїзм цього не помічає. Але важливо усім дати підтримку та мотивацію, що вони можуть. Нехай вони не досягнуть великих висот у спорті, але в інших сферах ця віра їх супроводжуватиме», — говорить тренер.

Головою, руками та власними збереженнями

Літо 2022 року. Розпал війни, розпал підготовки до Олімпіади у Парижі — Роман готує дружину до кваліфікації на ігри в Парижі. Дзвінок із Луцька, а на звʼязку конференція спортсменів та тренерів. Пропонують очолити спортивну дитячу школу «Олімп».

Покинути дружину і вихованку напівдорозі Повх не міг. Попросив дати два роки на дистанційне керівництво. А коли вони закінчилися, увійшов повністю в роботу: головою, власними руками та буквально власними фінансовими збереженнями. Роман показує, де поклали подаровану плитку, що мала йти на смітник, де латали дах, скільки часу займає косіння трави.

Приміщення хоч і «ретро», луцька та ковельські школи веслування виховали не одного майстра спорту — на стінах лиш частка портретів вихованців та тренерів.

На першому поверсі обладнали баню, аби спортсмени могли відновлюватися. Дрова для неї зберігають поки що у майбутній столовій, стіни якої прибудували до приміщення. Своїми силами та допомогою друзів спорту тут косять траву, чистять водне плесо, річку, латають дах.

За словами керівника, водне плесо в районі мосту на Ковельській має величезний рекреаційний потенціал, адже там розташована олімпійська дистанція. Проте річка заростає. Роман жартує, що там хоч рис пророщуй, якщо не доглядати.

«Щороку на нашому міському шматочку трапляються завали — або природні, або через бобрів. У нас із ними регулярна боротьба: вони хочуть по-своєму, ми — по-своєму», — каже про будні тренер.

Та є виклики й більш серйозні.

Вийти з юридичного «туману»

Найбільша проблема школи сьогодні — це відсутність оформленого права власності на будівлю, не впорядковане земельне питання.

Засновники школи — спортивне товариство «Колос» — свого часу знехтували цими формальностями. Зараз «Олімп» існує завдяки дотаціям від обласної ради, втім, через такий статус тренери, навіть маючи звання заслужених працівників, працюють без надбавок та коефіцієнтів. Якісь кошти вдається накопичити через здачу в оренду частини байдарок, сап-дощок.

Ідеальним рішенням було б перевести школу на баланс області як комунальний заклад та оформити земельну ділянку. Або ж розвивати європейський вектор — переходити у формат спортивних клубів чи громадських організацій, які фінансуються коштом внесків та спонсорів. Проте в українських реаліях знайти донорів під час війни — надскладно і всі це розуміють.

Другим завданням, яке керівництво поставило перед тренерами, — амбітне, але цілком реальне. Школа прагне, щоб її чинний вихованець представив країну на Олімпійських іграх. Участь — це конкретна, досяжна мотивація.

Третім викликом Роман вважає низку поточних, але дуже важливих побутових і технічних проєктів, які спікер називає «бонусами по ходу забігу»:

• облаштувати новий понтон;

• придбати власний автобус для перевезення човнів;

• добудувати порожній блок приміщення — зробити там харчоблок для спортсменів на першому поверсі та сучасний спортивний зал на другому.

Головна мета — вдихнути у школу життя, залучати громаду до активного відпочинку, бути невіддільною частиною міста.

Як риба у воді

Сьогодні до школи беруть дітей із 8 років. Головний критерій прийому — аби дитина вже вміла плавати. Жорсткого фізичного відбору, як за радянських часів, коли зважали на довжину рук чи зріст, зараз немає.

Йому, як тренеру, хотілося б бачити в закладі більше вихованців, хоча конкурувати за увагу дітей з іншими розвагами зараз не просто. Тим паче це вимогливий вид спорту. Веслувальник витрачає чи не найбільше енергії серед усіх спортсменів, адже тут залучене абсолютно все тіло, разом із пресом та ногами.

«Веслування — це складнокоординаційний спорт. Човен нестабільний, площина рухома, а навколо — природне середовище. Сьогодні сонце, за хвилину — дощ. Дитина потрапляє в умови, де вона здобуває максимально практичні навички для життя», — каже тренер.

Сповільнитися від боїв

Інтуїтивно після повномасштабного вторгнення школа почала працювати із військовими, ветеранами, вимушеними переселенцями. Для одних це відпочинок, для інших — зміна обставин, для когось — доказ, що їм усе ще під силу різна активність.

«Ми мусимо віддавати частинку себе, щоб бути корисними в тилу. Бачили, що військовим і ветеранам треба десь себе подіти. Спілкувалися, пропонували вийти на воду. Потім спрацювало сарафанне радіо — нам зателефонували з Києва і запропонували долучитися до державної програми „Активні парки“, — ділиться директор школи.

Згодом заклад підписав меморандум із луцьким «Хаб ветеран», а також облаштували власними силами пандус для під’їзду на воду.

Школа відкрита для всіх: дітей, лучан, які хочуть гарно провести час на воді, згуртувати робочу команду, ветеранів та військових.

«Я все думав, як сформулювати наше третє важливе завдання. Хочемо, аби тут було життя».

***

Обласна спортшкола «Олімп» готує олімпійський резерв з веслування на байдарках та каное.

Адреса: вул. Данила Галицького, 33-А

Телефон: +30 979 392 759